Дорж Бату - Франческа. Повелителька траєкторій

Ми стояли на кухні. Закипав чайник.

Здалеку Франческа була дуже схожа на велику чорну ґаву — дівчина куталася в чорний светр (у нас працював кондиціонер) і зрідка каркала: «Карр-карр-кха-кхааа!». Хоча від чаю їй і не полегшало, однак у хрипкому басі все ж почали з’являтися високі нотки, через що голос став лунати ще химерніше. Якщо раніше він нагадував тільки хрип пораненого ведмедя, то тепер до ведмедя додався істеричний гавкіт старої лисиці.

Коли весь цей зоопарк привітався з професором Расселом, астрофізик, замість слів співчуття, ледь не склався зо сміху вдвоє — таке кумедне було поєднання мініатюрної Чессіни й голосу реслера Халка Хоґана [31], який перед тим три доби безперервно пиячив і курив люльку.

— Чого іржете? Я цілу ніч промордувалась, — образилася дівчина.

З кожним словом, яке вилітало з Франчески, наче з порваної старої волинки, Рассел реготав дедалі голосніше. Він весь почервонів, на очах виступили сльози.

— Ідіть до дідькха! — пхикнула напарниця і всілася за свою робочу станцію.

Професор перестав реготати й насилу вичавив:

— Як же ж тебе так втрапило, дитино?

— Горлянку напилком чистила і піском промивала, — просипіла Франческа

— Пробач, пробач! — намагався віддихатись Рассел.

Баррел відірвався від пульта:

— Доброго ранку, дитино, як же ж тобі так пощастило з голосом? Тепер ти можеш співати кантрі!

— Угу, все життя мріяла співати кантрі, — похмуро відповіла Франческа голосом Володимира Висоцького.

— Колись я так була захворіла і втратила голос, — приєдналась до розмови Трейсі. — У мого собаки був розрив шаблону — він бачив, що це я, чув по запаху, що це я. Але щойно я починала говорити, він од мене тікав і гавкав!

— Я сам трохи не гавкнув, коли вперше її почув. Навіть ланч свій упустив, — пожалівся я.

Трейсі засміялась.

— Я тобі свій віддам, — проскреготала Франческа. — Я все одно їсти не можу.

Зміна почалася.

Франческа надягнула спецгарнітуру, клацнула кнопкою зв’язку і традиційно привіталась:

— Г’юстон, доброго ранку! Сі-Ті до роботи готовий!

Повисла коротка пауза.

— Боже мій, хто це?! — здивовано відповіли з Центру управління польотами. — А де Tweety Bird?

— Дженіфер, це я, Франческа!

— Франческа? Омайґад, що з тобою? Ти захворіла?

— Учора горло боліло, а сьогодні ось…

У ЦУП Г’юстона було чути гигикання і голос диспетчера: «Це не смішно, засранці!».

— Не звертай на них уваги, пташко! Лікуйся! — сказала Дженіфер. — Сьогодні у вас чотири переорієнтації, і це все камери. Треба їх зробити якомога швидше. І від OSIRIS є заявка, треба перевірити поточний курс.

— Г’юстон, прийняли! — відповіла Франческа, причому слово «Г’юстон» вона прохрипіла низьким басом, а у слові «прийняли» вже перейшла на скреготливий фальцет — так, ніби хтось відкривав стару іржаву залізну браму.

Звуки, що їх видавала Франческа впродовж дня, так не в’язалися з образом напарниці, що всі, кому доводилося з нею спілкуватися, спочатку підстрибували з несподіванки, а потім їх розбирав сміх. Часом важко було розібрати, що саме говорила напарниця — слова зливалися в суцільний хрипкий свист або в булькітливий скрегіт.

Пізніше Франческа вже сама веселила нас, прикидаючись то старим сліпим піратом П’ю з «Острова скарбів», то Джоном Сільвером.

— Якір вам у горлянку! — гарчала дівчина. — Де цей диявольський зв’язок з проклятим Lockheed Martin? Сто чортів вам у гузицю!!! Кха-кха-кхааар!

По кожному слові, що вилітало з напарниці, всі присутні в командному центрі, а на додачу ще й Г’юстон і Lockheed Martin на гучному зв’язку, заходилися реготом.

А наприкінці зміни нас очікував сюрприз. Ми завершували чергову переорієнтацію, і Франческа, яка відповідає в нас за комунікацію, доповідаючи, прохрипіла й проскреготала:

— Г’юстон, STS-11/27 переорієнтовано з координатами XX,XXX–XX,XXX, апогей 450 миль.

І тут ми почули точно такий самий застуджений голос з Г’юстона:

— Сі-Ті, це Г’юстон, зміни покриття для STS-11/27 прийняв, старший зміни Джон Маннер, дякую за роботу! — і обоє хворих моторошно засміялися-забулькали, наче дві гієни в савані.

* * *

Халепи бувають великі й маленькі. Хтось переживає через дрібниці, а хтось зберігає спокій навіть під час масштабних катастроф. Але якщо ви перебуваєте поряд з моєю напарницею, то будьте готові до халепи. Халепа, велика чи маленька, завжди десь поруч.

— Джорджіо, мені боляче!!!

Ми майже закінчили зміну, я складав тижневий звіт, усе пройшло добре, без ексцесів і нештатних ситуацій. І щойно я подумав, що сьогодні нарешті видався тихий і спокійний день перед вихідними, як у кабінет зайшла Франческа. У сльозах.

Перед собою, трохи простягши її вперед, дівчина тримала свою праву руку. Праву руку вона підтримувала лівою. Долоня була вимащена чимось сірим, поверх сірого блищали краплинки крові. Дівчина гірко плакала.

— Франческо, що сталося? — я негайно згріб усі папери вбік, устав, посадовив заплакану напарницю у своє крісло, поклав її руку на стіл і спрямував на неї світло.

Рука була густо вимащена сірою олійною фарбою. У руці стирчали здоровезні дерев’яні скалки. З ранок ішла кров.

— WTF?!

— Я вляпалась… а потім витерла… а там скалки… і кров… і болить дуже!.. — плакала бідолашна.

— Так, спокійно. У що вляпалась? У фарбу? Чим витирала?

— Палетою!

— Чим?!

— Дерев’яним піддоном! — заревіла Франческа.

— Так, уставай. Біжимо в медпункт.

Коли ми вже виходили, до нашого кабінету швидким кроком ішов стривожений професор Рассел — він почув плач своєї підопічної з протилежного краю корпуса:

— Що сталося?!

— У Франчески в руці скалки.

— Як?

— Гадки не маю, якщо чесно. Але ми біжимо в медпункт!

Я повів Франческу в сусідній корпус, де був медичний кабінет і медсестри. Але там нас чекала прикра несподіванка. Усе було закрито.

Я набрав Сару МакКарті, людину, яка знала про все, що діється і чого не має діятися на базі.

— Медсестри на тренінгах в Енфілді. Їх сьогодні не буде, — коротко відповіла Сара.

— От зараза!!!

— У мене є ключі. Я вже йду до вас!

Я зрозумів, чому полковник Вескотт призначив Сару суперінтендантом бази — вона завжди уважно слухала, говорила дуже коротко й по суті і ніколи не ставила зайвих запитань. Вона завжди все знала і в неї завжди були напоготові план «А» і план «В». А ще ключі від усіх приміщень.

Хвилин через десять ми вже зайшли в медичний пункт. Я посадив Франческу у крісло, ввімкнув хірургічне світло й поклав її руку на невеличкий столик для маніпуляцій. Вигляд у руки був кепський. Долоня густо вимащена олійною сірою фарбою, під шкірою стирчало з десяток великих брудних скалок. Дрібних я не лічив, але їх було багато. З ранок виступали червоні краплинки крові.

— Треба очистити руку від фарби. Потрібен спирт! — сказав я.

Однак медичного спирту в кабінеті не було. Був перекис водню, що проти фарби був абсолютно непридатний.

— У Ренді є спирт! — сказав Рассел. — Я принесу!

— У Ренді спирт метиловий та ізобутиловий, вони не підходять. Потрібен етанол або ізопропіл, — заперечив я.

Франческа захникала.

— Треба їхати в лікарню, у невідкладну допомогу, — сказала Сара. — І якомога швидше!

— Мені тільки рахунку з Urgent care [32] не вистачало! — заплакала Франческа. — Я краще тут умру! У мене франшиза на страховці велика!

— У полковника є віскі!!!

— У мене є горілка, — тихо сказала Сара.

Франческа перестала рюмсати.

Я витріщився на сержанта МакКарті.

Професор розплився в усмішці.

Алкоголь на базі був під забороною. Тільки полковник тримав свій улюблений «Cutty Sark» у кабінеті, і про це знали буквально одиниці.

Сара густо почервоніла.

— Що?! У нас сьогодні після роботи вечірка. Я ще вчора купила пляшку, зараз принесу.

Через кілька хвилин Сара вернулась. У руках вона тягла дволітрову