Дорж Бату - Франческа. Повелителька траєкторій

— Твій улюблений розмір? — підколов я напарницю.

— Омайґад, Джорджіо, не нагадуй!!!

Ми відкрили пляшку, і перш ніж почати прибирати фарбу, я надів латексні рукавички й пінцетом витяг великі скалки. Франческа так стогнала, ніби я їй не скалки витягав, а навпаки, вганяв у руку іржаві цвяхи. Потім я взяв тампон і почав обережно стирати фарбу, ведучи тампоном у напрямку, протилежному від входу скалок.

Як могла статися така халепа з моєю напарницею? А легко. З нею взагалі може статися все, що завгодно. Я впевнений, що як поряд із Землею пролітатиме астероїд, то Франческа обов’язково його притягне. А сьогодні було ось що: Франческа, вертаючись зі стоянки, проходила повз будівельний майданчик, послизнулась на мокрій траві і, щоб утримати рівновагу, схопилася за свіжопофарбовану металеву трубу. Зрозумівши, що вляпалась, причому в прямому сенсі цього слова, дівчина спробувала витерти руку об перше, що їй трапилось, — дерев’яний піддон від будматеріалів. Старанно так витерла руку. Усі скалки з неструганої дерев’яної дошки зібрала в долоню.

Мені одразу згадався дитячий анекдот про ситуацію, коли червоний начдив Чапаєв пішов в туалет, а лопухів під рукою не було. Ну, він і пальцем… Але анекдот цей я розповідати не став. Репутація мені ще дорога.

Я майже відмив усю фарбу. Запах у кабінеті стояв такий, що я вже був трохи нетверезий. Франческа сиділа, заплющивши очі, і коли-не-коли рюмсала. Доктор Рассел узагалі вийшов з кабінету — він не переносив вигляду крові. Сара сиділа поряд і подавала тампони.

— Спочатку скло… — замислено сказала сержант. — Потім двері в туалеті. Потім пожежа… Ти що, притягуєш пригоди на свою п’яту точку?

— Ой, можнаподумать, хто б говорив! — не залишилася в боргу напарниця.

— Що ти маєш на увазі? — спокійно сказала Сара.

— А хіба не ти… — почала було Франческа і раптом затнулась на півслові, зустрівши мій погляд.

«Якщо ти хочеш згадати про те, як саме Сара опинилась на авіабазі, або про те, що вона закохана у полковника, то краще помовч», — говорили мої очі. «Ой, язик мій — ворог мій, пробач, Джорджіо, я дурепа, пробач!» — відповідала мені очима напарниця.

— Ну то що? — повторила Сара. — Що ти маєш на увазі?

— А хіба… Хіба не ти повна моя протилежність? — викрутилася Франческа.

Я захоплено копнув її під столом, мовляв: «Так тримати! Молодець!». Сара уважно подивилась на Франческу, потім на мене і ледь помітно посміхнулась кутиками губ.

Витягши з дівочої долоні ще штук сім доступних скалок, я зітхнув — тепер залишилось найскладніше. Треба було витягти ті, що сиділи глибоко під шкірою. Я надів маску і зняв окуляри (так я краще бачу зблизька, і окуляри не потіють, коли дихаєш), і узяв стерильний скальпель і тонкий пінцет.

— Може, вип’єш, для анестезії? — спитала напарницю добра Сара.

Франческа похитала головою, мовляв: «Помру, але “Абсолюту” більше не питиму!»

— ОК, погнали.

Потрібно було трохи надрізати шкіру скальпелем і витягати пінцетом скалки, що засіли глибоко в шкірі. Щоб відвернути увагу нещасної від болю, я почав філософствувати:

— Халепи бувають у всіх. У когось великі, у когось маленькі. Це невідворотно. Неможливо не потрапляти в халепи. Якщо ти не потрапляєш у халепи, то ти, скоріше за все, вже труп.

Франческа хлюпнула носом.

— Я, наприклад, потрапляв у халепи міжнародного масштабу.

Франческа перестала рюмсати і округлила очі.

— Це як?!

— Ну, було таке… Давно, я тоді ще працював на «Голосі Америки», і якось мені вдалося зв’язатися з одним російським «опозиціонером». Він погодився на інтерв’ю через електронну пошту. Я повідомив керівництву — і вони теж погодились.

Я витяг скалку завдовжки міліметрів п’ять і одразу залив ранку перекисом водню. Франческа навіть не поморщилась.

— І що далі?

— Ми склали запитання, відіслали їх електронкою йому. Через якийсь час прийшли відповіді. Ніби нічого особливого в тих відповідях не було, ну кілька гучних фраз, кілька неочікуваних випадів, але загалом нічого сенсаційного. Сенсація була в іншому. Цей «опозиціонер» ніколи не давав великих інтерв’ю. На носі були вибори президента Росії, і великі видання полювали, як тоді всі вважали, на головного опонента Путіна. І я подумав, що вхопив удачу за хвіст…

— І? — Франческа з Сарою навіть перестали дихати.

— І не вхопив.

— Як?!

— А так. Ми поставили це інтерв’ю на сайт, і воно почало збирати шалені рейтинги. Скандал вибухнув наступного ранку, коли цей «опозиціонер» у Твіттері оголосив, що він не давав ніякого інтерв’ю «Голосові Америки». Це був епік фейл!

Дівчата затамували дух і дивились на мене круглими очима. Я розповідав їм щось, як вони думали, з області фантастики. Насправді це була гірка правда.

— І що потім? — прошепотіла Франческа, геть забувши, що я роблю їй надріз завглибшки кілька міліметрів.

— А що потім? Був грандіозний скандал. Про мене написали всі російські федеральні видання, мовляв, «Голос Америки» видав фейкове інтерв’ю. З сайту «інтерв’ю» зняли, редакція принесла вибачення. Почалося розслідування.

— І як воно закінчилось? Редакція тебе відвоювала?

Я, згадуючи ті сумні події, що, як мені тоді здавалось, були для мене кінцем світу, гірко всміхнувся:

— Редакція була готова винести мою голову на тарелі, однак сталося по-іншому. Від нас тоді вимагали активно освоювати соцмережі, і ми кинулися в цей безмежний океан, не підозрюючи, що він повний небезпечних тварюк, підводних скель та ущелин. І ми, ймовірно, натрапили або на пранкерів, або на сплановану провладну провокацію, або нас «розіграв» таким чином сам «опозиціонер», якому давно приписували зв’язки з Держдепартаментом США, і який хотів якось відвернути від цього увагу. Ніяких зв’язків з Держдепартаментом, як потім з’ясувалося, в нього не було, — я витяг найглибшу скалку і знов залив усе перекисом. — Щиро кажучи, розслідування нічого не дало.

Чи то зловмисники добре маскувалися, чи то ніхто ніякого розслідування не проводив. Мені особисто це не відомо. Але вважаю, що, за великим рахунком, винен я сам. Я повірив якомусь лівому чувакові з лівою поштою, який був хоч і дуже переконливий і явно в темі, але наміри в нього були відверто недобрі. Після цього провалу редакція почала жорстко верифікувати всі джерела.

— Але ти сам кажеш, що у вас часто практикували інтерв’ю через електронну пошту, — сказала Сара. — Проблема була в тому, що ти не зміг верифікувати саму адресу?

— Проблема була в тому, що нікому й на думку не спало верифікувати адресу. У всіх була одна думка: «Нарешті ми його дістали!».

— А хто це був?

— Такий собі Алєксєй Навальний.

— Ніколи про такого не чула.

— Та це й неважливо. То був мій персональний епік фейл.

Сара й Франческа пригнічено мовчали.

— Ти так спокійно про це розповідаєш… — тихо сказала Франческа й заплакала.

— А що тепер? Усе, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. Мене особисто цей провал багато чого навчив. І не тільки перевіряти джерела. Він мене навчив, що з дрібними неприємностями тобі завжди допоможуть. Але якщо в тебе виникли справді великі проблеми, то всі від тебе відвернуться, дбаючи тільки про власну шкуру. Ніхто тебе не рятуватиме, не найматиме адвокатів і не закриватиме спинами. Скоріше за все, тебе кинуть акулам, а якщо ти після цього залишишся живий, то тебе все одно рано чи пізно тихо позбудуться. І винити в цьому ти можеш тільки себе й нікого більше. І розраховувати мусиш тільки на себе. І на свою сім’ю. Бо така