Андрій Хімко - У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

він музкерівник у нас, як же його ще й просити?! — з удаваним невдоволенням сказав Микола, продовжуючи награвати.

Того дня, а була неділя, Янчук додому не пішов, хоча свою зміну закінчив о дванадцятій і ще зранку запланував собі на вечір похід у кіно або театр. На душі в нього нестримно наростало тривожне передчуття. Із дванадцятої години чергувати заступила піонервожата Тамара Книш, яка була дуже рада, що Петро допоможе їй організувати обід. Між іншим дівчина призналася йому, що ненавидить «пахана» Івана Шила, бо той зрадив її, почавши жити з Казею.

Няні наповнили водою умивальники коло веранди і повісили рушнички, офіціантки заставили столи стравами, Тамара Книш за порадою Янчука попросила тичкуватого Павлика Гилку бути черговим на веранді, вчепивши йому пов'язку на руку, і малеча під лемент деркачів та свистків, помивши сяк-так руки по путі, першою, як зазвичай, розсілася завчено за столи і приступила до обіду. Петро з піонервожатою спостерігали за нею з кутка веранди. Аж тут несподівано, подолавши всі п'ять східців за раз, на веранду скочив Іван Шило і, гаркнувши на Павлика, аж той пополотнів і машинально скинув пов'язку, всівся на вільне місце до найближчого столу.

— Що за безлад тут у сьогоднішніх чергових? Чому немає ложки на столі? — рикнув він озвіріло, вирвав ложку з рук Михася Гладька, що сидів навпроти, і огрів нею хлопця по голові, відбатувавши йому шмат шкіри з рудим волоссям.

Малий, упавши на стіл головою і заливши його кров'ю, закричав на всю колонію, як різаний, а «пахан», як ні в чому не бувало, взявся обідати. Сталося все вмліока. Всі присутні заціпеніли. Першим прийшов до себе Янчук, кинувшись до «пахана».

— Встань, Іване, негайно! І віднеси малого в медпункт! — скомандував він стишено, вмить опинившись поряд.

— А ти хто такий? І звідки тут узявся, сучаро? — погрозливо підняв очі на вихователя Шило. — Знову прешся на перо? Скільки тебе можна попереджати, шкуро? — почав зводитись у тісному проході між столами.

— А ти скільки ще думаєш тут богувати? За що скалічив малого Михася, бандите? — згріб Янчук сорочку на шиї «пахана» і вдарив його головою в носа з такою силою, що аж юшка бризнула. — Геть звідси! — обкрутив Шила і почав товкти його по закривавленому обличчю, не відчуваючи ударів у відповідь і надірваного вуха, що вже кривавило.

Бійка тривала лічені хвилини: чи хтось навмисне звалив стільця позаду Шила, чи він сам ненароком, але «пахан» сунув його, відступаючи і фактично нічого не бачачи, і той стілець, запинивши вихід, допоміг Янчукові: з останніх сил він штовхнув супротивника, той упав спиною на східці і скотився по них.

— Умийся і протверезій, напаснику! — крикнув Петро йому вслід. — Ти не гідний бути тут вихованцем! Ти розбещений паразит, утриманець і ґвалтівник! — витер він долонею кров коло вуха. — Віднесіть-но Михася в медпункт! — звернувся до нянь.

— Зараз я викличу через вахту прокурора, і ми побачимо, хто з нас негідник! Де таке бачене, щоб вихователі нападали на вихованців?! — рішуче пішов Шило до вахти.

— Не забудь розказати прокуророві, де зараз твої мама з татом, скільки маєш років, скількох ти тут зґвалтував і скільки ще своєї черги чекають! Признайся також, що ти листуєшся з батьками, колишніми попом і попадею, тероризуєш вчителів і вихователів та розкладаєш сиріт, не даючи їм змоги вчитися, — гукав Петро навздогін «паханові», що раптом спинився. — А ще назви прокуророві своє правдиве ім'я, Матвію Швайко! Я тебе знаю ще з ростовської колонії, де ти крав у дітей пайки, через що з десяток їх померло з голоду!.. Обідайте, діти, спокійно і знайте, я не дам цьому негідникові вас ображати, а тим паче бити! — Янчук нарешті прийшов до тями, угледівши, як «пахан» завернув до умивальника, обмив заюшене лице, витерся і неспіхом подався до себе.

Уся колонія і жила до вечора, і спати лягала, і встала наступного ранку, ніби занімівши й отетерівши від тієї події. А Янчук звечора збігав до Грицька Бойка і переписав у нього конспекти лекцій та уроків, щоб потім зубрити їх цілу ніч в учительській. Після Тамари Книш чергували виховательки Марія Климівна Лозова і Ганна Гнатівна Ярко, які, довідавшись про скоєне, не знали, як себе й вести зі старшим вихователем. Проте, коли Петро запропонував останній поспати в кімнаті директора, та радо згодилася, тож Янчук, фактично, на ніч лишився чергувати сам, втішаючись тим, що колонія не видасть його, «хоч би що», як запевнила його «делегація» хлопців із дівчатами звечора. Рудий Михась Гладько зі скобами на рані голови переховувався медперсоналом у медпункті.

Зранку через посередництво директора Янчука покликав у міськвно Орест Модестович. Петро телефоном попросив дозволу прийти після лекцій, домовились на п'яту годину. Отже, втішились і Янчук, і присутній при розмові директор, товариш Жук із розправою не поспішає, в усякому разі, справа за день не скінчиться.

— Як ти міг підняти руку на вихованця!? Як ти міг?! Це ж каторга! Тобі ж кінець! А ти ж іще не жив! — бігав по кабінету перепуджений директор. — Що ти їм зробив, що вони усі, як води в рот набрали? — питався, розводячи руками, не розуміючи, чому ніхто не виказує на Янчука про те, що сталося. — Шило мені бреше, що то він спіткнувся на східцях веранди і впав.

— Він таки дійсно спіткнувся, Павле Оксентійовичу, і впав, фігурально кажучи, так, що чи й встане!

— То виходить, ти ні його, ні органів не боїшся?

— Його — зовсім не боюся, а органів — майже... Через якихось п'ять-шість днів навіть правда про те, що сталося, брехнею стане...

Орест Модестович був у себе, коли в домовлений час Петро постукав у двері його кабінету. Довго й уважно, насупившись, директор вислуховував старшого вихователя колонії, при тому іноді щось собі занотовуючи до записника чи вичитуючи з якогось папірця. Сподіваних докорів Янчук не почув, але не зауважив і схвалення своїх дій, які вважав єдино можливими.

— Твій учинок за певних обставин та при старанні компетентних органів можна кваліфікувати, як «класово-ворожу» дію, фактично, самосуд, що може потягнути за собою репресії педагогічно-виховного персоналу, бо ти й акта про скоєне не склав, і захищаєш того бандита від заслуженої кари чи бодай направлення у виправну колонію для дорослих.

— І без нього досить люду правториться сьогодні туди!