Андрій Хімко - У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

Завівши гру, Янчук залишив менших і перейшов до старших, організувавши з ними «відгадайку». Пізніше скликав найстарших на перегони від веранди аж до яворів, на волейбол і крокет... Незабаром дворище повнилося галасом, а Петро плутався у загальному роєві, заохочуючи дітей і дивуючи вихователів.

Але цього разу старшому вихователеві тішитися довелося недовго. Як по команді, грища почали раптом стихати, а діти розходитися, відводячи очі. Щоб аж так «пахан» міг уплинути на колоністів і зіпсувати його роботу, Янчук не сподівався. Петро помітив поряд його посланця Костя Гниду, а самого «пахана» побачив на підвіконні, той сидів, зухвало спустивши ноги у двір.

— Іван хоче, щоб і сліду твого тут не було! — переказав Кость, малюючи пальцем ноги круги по пилюці. — Радить тобі облизатися, написати «дирові» заяву і зникнути!

— А ти, значить, шістка в нього? Тикаєш мені, а я ж старший вихователь і всім вам брат!

— Не богуй, бо підеш на «кичу»! — сплюнув посланець і пішов геть.

Зміна чергувати була не Петрова, свої години нині він уже відбув, тож, подивившись услід нахабцеві, він, не пополуднувавши, як зазвичай, забрав в учительській свого портфеля і пішов на вихід під зацікавлені напружені погляди дітей і подивовані — вихователів. Найбільше дивувалися бабуся Хівря з помічницею Настею, бо це вперше Янчук проігнорував полуднє.

«Як маю вгамувати „пахана“, куди влаштувати, адже чим далі, тим він шкідливіший для всіх колоністів!» — пікся Петро нерозв'язним питанням дорогою до Бориса, вирішивши розповісти, що сталося в колонії.

— Привіт, Борю! — зайшовши у двір, привітав він товариша, що лежав у трусах на щиті.

— Салют! Роздягайся — ковтнеш зі мною озону, вхопиш трохи ультрафіолету, — пропонував товаришеві місце поряд. — Літо кінчається, брате, — підклав під голову книжки, — а твориться бозна-що!

— Що саме?

— Та вже ж говорив! Інститут зовсім оголюється! На Свердляківського чекісти подали у всесоюзний розшук. Вчора «маменція» дізналася, що автокефального єпископа Юхима Калішевського із його двома братами арештовано у Кривалівському храмі і десь вивезено з родинами. Всі їхні добра, які вони нібито ховали в храмі, конфіскували, а храм закрили.

Янчук при нагоді згадав редактора і Осьмачка, розмови на обіді у Недолі й оповіді Романа Дорошенка про Чигирин... Власне горе з «паханом» здалося йому тепер мізерним і не вартим уваги, але про тітку він Бориса сповістив.

— Ма-а-а! Мамело-о! — загукав Борис. — Чуєш, тітенцію Олімпу завезли в лікарню із припадком, вуркагани її смолою обмазали!

— Чого ж ти радуєшся, Бориско? — обізвалася із сіней тета Паша. — А коли ж то сталося, Петрусю?.. Казяться вовчата з жиру! — не підтримала сина, хоч і не любила зовиці. — Взагалі, світ іде обертом, вам пора те зрозуміти і співчувати людям, а не зловтішатися, — винесла з хати нав'язані вінки цибулі і розвісила на цвяхах під хатою — сушитися.

І додому від товариша Янчук ішов заклопотаний діями «пахана», і пізніше, сидячи на уроках у «вечірці», був пригнічений думками про те саме. Врешті вирішив іти ночувати в колонію. Мимоволі пригадав собі, що старші учні при останній демонстрації «паханом» свого впливу ніяк не відреагували, хоч досі він не раз зауважував їх прив'язаність до себе і їх дружній спротив Шилові. Виділяв з-поміж них Миколу Одарича, Ольгу Фурак, Гриця Лісовця, Андрія Гамана, Зіну Зозулю, Богдана Перепія, Василя Жолудя, Вустима Крутька, Казиміру Огляд, Владу Козуб, Марію Мних, Галину Пріхно, Лесю Сахно, більшість із яких були вже дозрілими статтю із втраченою цнотою, як знав або здогадувався Петро. Приклад Шила був заразливим і спокусливим, тож Янчук мав неминуче спинити його!

Орестові Модестовичу, крім питань про зняття з парканів колонії колючого дроту і про дозвіл колоністам відвідувати масові заходи у місті й поза його межами, Янчук пропонував також лишити в колонії класи й майстерні лише для молодших дітей, а всіх, старших п'ятої групи, вчити у міських школах, але освітянське начальство на ту пропозицію не пристало — як можна допускати «вуркаганів» до домашніх чад! Крім відділу наросвіти, колоністами відали, не в останню чергу, органи НКВС і міськвиконком, але й ті, й ті були зайняті набором «робсили» — не до дітей їм було саме зараз!

Тим часом колонія жила своїм життям: найстарші — на межі чекань чогось особливого, найменші безтурботно. Серед наймолодших улюбленцем усієї колонії був семилітній хлопчик, що завжди грав «мишку», Михась Гладько. Опасистий, вилукуватий, рудий, він був надзвичайно мирний і абсолютно безвідмовний щодо їжі. Попав він у колонію без прізвища і спочатку був охрещений «гладущиком», бо випивав глек молока, не відриваючись, але згодом його переінакшили на Гладька, бо за місяць він добряче поправився і таке прізвище вже більше йому пасувало.

Замовивши майстрові зготувати з півтора десятка деркачів та закупивши за свій кошт десяток глиняних свистків, Петро якогось дня роздав усе малюкам, і вони вчинили такий радісний ґвалт на дворищі, що годі було їх спинити навіть «паханові». Більше того, його намагання відмінити загальну радість викликало обур і спротив спочатку у малих, а потім і у старших, на що Янчук і розраховував. Допоміг вихователеві і Микола Одарич, закликавши його до музгуртка ніби для наладки гітар і мандолін.

— Говорю від усієї нашої групи, що добром це все не скінчиться! Матвій Швайка вже точить на вас «пірце»!

— А це ж хто?

— Та Шило ж, «пахан»! Його батько був сільським попом, а як церкву закрили, він із попадею переїхав десь під Київ, ніби на електровні тепер обидвоє працюють. Швайка з ними зв'язок підтримує через няню Христю... Матвієві вже двадцятий рік пішов, але ми б не хотіли, щоб його забрали у колонію для дорослих! І смерті, яку він вам готує, не хочемо! Всі старші учні хотять після десятої групи вступати до інститутів, всі вам довіряють і згодні допомогти, але так, щоб і звичаїв колонії не порушити, і різні не вчинити та лягавих не приманути. А як того досягти, самі подумайте, — Микола почав награвати на гітарі, бо саме заглянув підісланець від «пахана».

— Спасибі вам! — поміняв він тему при сторонньому. — Ніхто так не вміє наладити інструмента, як ви, Петре Карповичу!

— Так уже й ніхто?! А вчитель музики?

— Він уміє, але не хоче!

— Бо не просите, як слід.

— Це ж