Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук - Ніколи разом, Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук

18 глава, Давид

Давид.

Мій ранок почався доволі цікаво. Вихідний день, можна поспати, подумав я коли перевертався з лівої сторони на праву. Та ось не встигнувши перевернутись, як згадав, що сьогодні повинно бути щось важливе. А, що саме згадати не можу. Я встав з ліжка та підійшов до столу на якому розкидані книжки, щоденники та зошити, а також ручки та маркери різних кольорів. Я взяв один з блокнотів, він у мене як нагадування, що і коли повинно бути. Відкрив сторінку де лежала закладка, я прочитав перше, що там було написане. І ось, важливе о другій годині зустріч з Діаною Лашкевич по проєкту. Домовились, то треба йти, але ж до зустрічі ще купа часу, адже зараз лише дев’ята. Тоді я знову ліг на ліжко та заплющив очі. І думки як полізли у голову. А саме про наш проєкт. Як ми будемо готуватись? Які нам треба матеріали? На скільки великим буде проєкт? За всі ці роки навчання в гімназії та й тут місяць, я ні про що такого не думав, але зараз все змінилось... після того провального виступу. Такий жах у мене був вперше. Ще й батько дзвонив на днях, у нас була серйозна розмова. Він знає, що я провалив ту роботу, йому вже й встигли поскаржитись. Отже, він мені сказав, що більше за мене він нічого вирішувати не буде. І я повинен буду зі всім розбиратися сам. Ну, й то добре. Не буде мене повчати за погані оцінки. Тому й готовий робити цей проєкт, щоб не впасти вдруге обличчям в багнюку.

Пролежавши так пів години, я зрозумів, що треба вставати. Мій сусід по кімнаті прийшов дуже пізно, тому й спить міцно. Я одягнувся та підійшов до вікна. Яка ж красива осінь. Дерева змінили свій колір, видно як вони летять з дерев та падають на землю цей пейзаж та листя мені нагадало дитинство. Коли ми з мамою гуляли у парку та збирали листя, а після ми робили різні аплікації. Мамі на той час таке подобалось... і мені також. Тато ж в цей час весь час був зайнятий, і нічого не змінилось... змінилось, те, що я виріс і більше такого не буде. Ех... сумую за тим безтурботним дитинством.

В кімнату хтось постукав і я зразу відчинив двері. На порозі стоїть моя найкраща подруга.

— Доброго ранку — вона посміхнулась, а я її роздивився. Зоря одягнена неначе кудись збирається їхати, її довге каштанове волосся зібране у колосок, а на плечі сумочка — ну, що їдемо?

— Куди? — з непорозумінням запитав я.

— Я так розумію, з пам’яттю у тебе проблемки. Ми ж домовлялись з’їздити до мене додому. Я там теплі речі хотіла взяти.

— Ой, то я й дійсно забув — зніяковівши сказав я.

— То як? Я тебе почекаю, поки ти приведеш себе до ладу.

— Пробач, але не можу. Я згадав, що сьогодні треба зустрітися з Діаною. Будемо працювати над проєктом.

— Ех, забудькуватий же ти — Зоря посміхнулась та легенько вдарила мене по носі пальчиком — доведеться самій їхати. Ну, що ж, тоді я поїхала.

— Пробач... Давай зустрінемось ввечері, з мене вечеря.

— Добре. Ніяких тоді ресторанів, сам приготуєш — я відкрив рота аби щось сказати, але подруга швиденько побігла сходами вниз. Ось це так влип. Де я, а де готування їжі. Доведеться якось викручуватись. Я зачинив двері, але ще декілька секунд як луною віддавались слова Зорі про вечерю.

О 13:55 я вже підійшов до однієї з вільних лавок. Сів на неї та почав чекати Лашкевич в надії на те, що ця дама пунктуальна та не запізниться навіть ні на хвилину. Поки її чекав дістав книгу з англійської мови та почав читати, вибирати цікавеньке, що може бути нам корисне. Зачитався так, що й не помітив як минуло тридцять хвилин.

— Де ж ти ходиш? — подивившись на годинник, запитав я у себе, а після подумав, що треба купити собі каву, бо трохи руки змерзли. Не далеко стояла жінка та продавала каву. Я миттю підбіг до неї, вона зробила каву, та я пішов до лавки. На щастя, лавку яку я вибрав аби сісти знаходиться не далеко від цього так званого кіоску на колесах. Сів знову на лавку та попиваючи каву продовжив чекати на Діану та читати книжку.

І о, ця пані нарешті зволіла прийти. Я подивився на годинник, вже четверта вечора. Коли побачив її, то вирішив трохи відійти, щоб вона підійшла до лавки та подивилась на те, що я вже тут і при чому давно.

— Четверта година… саме так, пані Діано Лашкевич, — відказав я, поглянувши на годинник. — І наш проєкт, як стояв, так і стоїть на місці.

А самому цікаво, яке ж у неї буде виправдання — сідай, чого стоїш? — вона повільно підійшла та сіла на лавку, я сів біля неї та подивився на неї — і які ж виправдання придумала пані Діана? Хоча у мене є чотири варіанти цих виправдань. А) Переводила стареньку через дорогу. Б) Знімала котика з дерева. В) Проспала... хоча цілий день спати... Думаю, цей варіант відпадає. І Г) Довго не могла вибрати, що одягти. Який варіант правильний? — дівчина дивиться на мене і мовчить ніби у рот води набрала — ну, добре. Не хочеш говорити не говори, твоє право. Тут вже стемніло, тому знайдімо інше місце для підготовки нашої роботи. Як на рахунок піти у якийсь ресторанчик, поїсти й там вже продивитись нашу тему та щось почати робити?

— Я згодна — нарешті, хоч якесь слово з неї витягнув, подумав я. Ми встали з лавки та пішли до ресторану в якому частенько буваю останній місяць. Ціни там дещо великі, але Діані хвилюватись нічого, адже за все заплачу я.

Ми швиденько підійшли до того ресторану. Нас зразу посадили за столик біля вікна та дали меню. Я почав дивитись його, але й так знав, що візьму. Коли однокурсниця взяла меню, очі її забігали так, що словами не передати, а рот відкривався все більше й більше. Вона розглядала ці сторінки меню та щось про себе рахувала, напевно, що гроші, які може витратити на цю вечерю. Я ж сидів та прикрившись меню тихо сміявся аби вона цього не бачила та коли вже заспокоївся, то подивився на неї.

— Вибрала собі щось?

— Ем... тут так все дорого. Я, мабуть, тільки каву замовлю.

— Вибирай не соромся я за все заплачу — вона ніяково подивилась на мене, а я тільки посміхнувся. Вона знову почала гортати меню, я зрозумів, що сама вона нічого не обере. Тому запропонував їй допомогу на що вона погодилась.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍