Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук - Ніколи разом, Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук

Він аж здригнувся від моїх слів. Зрадівши, підскочив на землю та піднявши руки догори, закричав на все місто. І так, що перехожі аж у скронях покрутили.

— Я щасливий! Я щасл.., — закривши долонею йому рота, я знічено поглянула на здивовану бабусю, яка якраз вигулювала свого цуцика. “Не дивися на них, Сьюзе. Це божевільні! Зараз на зупинку запізнимося через них!”, — прошепотіла до себе старенька та враз зникла, коли я згадала головне: 

— Трясця! Я ж запізнююсь! 

— Куди? — не зрозумів Назар, та пояснювати вже не було часу. 

Узявши білий шопер, миттю побігла дорогою вперед, збиваючи перехожих та просячи пробачення. Лише слова блакитноокого парубка, летіли повз мене, передані вітром: “Дивна дівчина. Яка ж дивна”. 

Я вже добігала до зупинки, як тут повз мене проїхав тролейбус. Трясця! Той самий жовтенький тролейбус з купою людей та ще й вільним місцем біля віконця! Наче хтось спеціально для мене зберіг його. Світлофор показав червоне світло, і я зрозуміла, що стою не аби де, а на середині дороги! Пробігаючи повз купу автівок (з яких долинали розлючені лайки водіїв), я вибачалася, та думала як то вибачитись перед самим Дмитром? До нього тепер точно не встигну! Але все ж піду. Може, запізнююсь на одну хвилинку, чи от на дві… Годинки. Та він зрозуміє! Затори все ж… 

— Леле! — вигукнула я, постукавши себе по макітрі. — Працюй, голово! Ти ж можеш хоч колись бути корисною?! 

Але окрім вітерця голова не хотіла нічого казати. Тим паче вигадувати плани під назвою: “Як не померти від злого одногрупника по проєкту”. Тож я потроху пленталася містом, в думках вигадуючи плани своєї зустрічі із Загороднім. 

Перша ідея була такою: приходжу собі на місце, ніби так і потрібно, і спокійненько переводю тему розмови з мого запізнення на нашу роботу. Та тут є деяка проблемка… Давид точно не захоче слухати ті виправдання! 

А якщо скажу йому, що переводила через дорогу бідну бабусю з каченятками, і через що й запізнилася? Але в місті не ходять по дорозі каченята! Тоді просто бабусю, без тваринок. Та ця справа займе декілька хвилинок! Точно не годину! 

Будинку то з'являлися, то зникали, а я все ще не могла вигадати як добратися швиденько до Загороднього, ще й вийти сухою із води. Ті лічені плани у висновку виявлялись повністю безглуздими, і я аж ніяк не могла узяти їх, як виправдання. Може, він вже почав роботу? Цікаво, як там Давид? 

І в цю мить, наче почувши мої думки, телефон завібрував. Діставши його з кишені, помітила номер Загороднього. Що ж робити? Я думала спершу взяти слухавку, але правда щодо запізнення виявилась настільки безглуздою, що я просто вимкнула телефон та продовжила свій шлях. 

Птахи спокійно щебетали, навкруги літало помаранчеве листя, а я пленталась, підбуцуючи ногою камінці, що траплялися дорогою. 

— І як ти могла так ганебно поставитись до такої справи? — питала сама себе, але в цю мить повз промайнув кіт. Чорний кіт, хай йому грець! Я не вірила в ось ці всі балади про невдачі, але от зараз чомусь до голови лізла одна лиш символіка та мої нещастя, які, схоже, збільшаться. 

Діти хутко побігли за тваринкою, яка забігла на дерево. Кіт почав нявчати, та злізти назад не зміг. Тож малята попросили в “дорослої тьоті” (після таких от слів я ледь не забилася в депресію) допомоги. Один, два, три, і мацур знов опинився в хазяїнів. Тільки от светр трішки вимазала через того бешкетника, але це вже не важливо. Головне, що дітлахи радіють, та я, схоже, запізнююсь! 

— Пробачайте малята, та тьотя біжить у справах! — гукнула я наостанок, перед тим, як зникнути за багатоповерхівками.
 

Нарешті добігши до Політехнічного парку, я помітила… нікого. На лаві лежали підручники з англійської мови та якісь примірники про Британію. Поряд розмістилися декілька стаканів з-під кави та один блокнот, в якому вже були якісь нотатки. Я прочитала першу: 

“Прийти об другій годині”.

Тіло покрилося сиротами, а рука миттю опинилась в кишені джинсів. 

— Четверта година…, — прошепотіла до себе, та враз застигла, не знаючи що й сказати. 

Позаду стояв Давид, склавши руки на грудях. Він дивився прямісінько в мою спину, намагаючись просвердлити її своїм поглядом. Я хотіла щось сказати, але не змогла, бо парубок враз перервав усі можливі думки та виправдання: 

— Четверта година… саме так, пані Діано Лашкевич, — відказав він, поглянувши на годинник. — І наш проєкт, як стояв, так і стоїть на місці. 

Моє волосся потроху підіймав вітер. Я застигла, не в змозі щось відповісти. Натомість Давид сів на лаву та запросив мене зробити те ж саме. Я зрозуміла, що від розмови точно не втечу… Трясця… 

Пояснення слів:

Фатьов – хлопець; 

Не миригуй – не нервуй; 

«Тулько много діла, шо голова біла» – приказка, що означає: “багато справ”; 

Мацур – кіт.