Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

той просувався дорогою, що вела крізь Аверойнський ліс між Зімом і Війоном. Жах угніздився в його серці, заворохобився там, як клубок злостивих гадюк; здавалося братові, ніби лиха Книга Ейбона, предковічний чаклунський гримуар, палала у нього за пазухою, мов великий розпечений сатанинський сиґіл147, притиснутий до його грудей. Уже не вперше спадало йому на думку, що краще б архиєпископ Климент відрядив когось іншого розслідувати ганебні й темні, неначе сам Ереб148, Азедаракові діяння. Проживши місяць у єпископській господі, Амброуз дізнався надто багато такого, від чого втратив би душевний спокій будь-який благочестивий клірик, і бачив речі, які залишили незримі плями сорому та жаху на білій сторінці його пам’яті. Те, що християнський прелат може служити силам із самих глибин пекла й таємно приймати у себе мерзенну нечисть, давнішу за самого Асмодея149, стало для юнака похмурим одкровенням і повергло його благочестиву чернечу душу в безодню тривоги; відтоді здавалося йому, ніби він усюди чує сморід гнилизни та відчуває, як довкруж нього стискається, неначе зміїні кільця, непрохана й темна присутність Лукавого. 

Їдучи верхи поміж похмурих сосен і зелених буків, Амброуз хотів би мати під сідлом якусь прудкішу тварину, ніж запропонований йому архиєпископом для сієї подорожі молочно-білий віслюк, який сумирно трюхикав уперед лісовим шляхом. Юнак відчував за спиною примарну загрозу, йому ввижалися глузливо вишкірені ґарґуйлячі150 мармизи, вчувалися кроки невидних переслідувачів, які, приховані гущавиною дерев і тінистими поворотами шляху, йшли за ним назирці на ногах із роздвоєними копитами. У навскісних променях вмирущого пообіддя здавалося, ніби помережений видовженими тінями ліс, затамувавши подих, прислухається до жаскої та скрадливої ходи істот, яким годі добрати назви. Та незважаючи на те, проїхав Амброуз уже чимало миль, а дорогою ще нікого не зустрів, і досі не побачив він у літньому лісі ані птаха, ані звіра, ані гадини. 

Думи його зі сповненою страху наполегливістю повернулися до Азедарака, що видавався йому високим і страхітливим Антихристом, який випростовує свої чорні крила та велетенський тулуб, підносячись із полум’яної трясовини Абаддону151. Вже вкотре перед юнаковими очима постали підземелля єпископської господи, в яких однієї ночі він підгледів сповнену інфернального жаху та огиди сцену, посеред якої уздрів єпископа, оповитого яскравими звивистими клубами диму, що валували з нечестивих курильниць і змішувалися в повітрі з сірчистими та смолистими випарами самого Пекла; крізь випари ті розгледів Амброуз хтиво вигнуті кінцівки і риси мерзенних велетенських істот, що надималися та розчинялися за димною пеленою… Пригадавши видива тії, знову здригнувся чернець від викличної непристойності Ліліт, незмінної з доадамових часів152, знову затремтів від жаху, що навіював демон Содаґві, який прийшов із іншої галактики, та від гидливості перед сутністю з вищих вимірів, котру аверойнські чаклуни знали як Іоґ-Сотота. 

«Яка ж то згубна могуть була притаманна сим прадавнім дияволам, — думав він, — якщо вже спромоглися вони помістити свого слугу, Азедарака, в самісіньке осердя Церкви та возвели у високий священний сан, гідний якнайбільшої довіри». 

Упродовж дев’яти років лихий прелат, не знаючи ані суперництва, ані підозр, обіймав свою посаду та оскверняв сан єпископа Зімського діяннями такими безбожними, що перевершували навіть те, що чинили нехристи. Згодом, через джерела, які лишилися неназваними, до Климента дійшов поголос — сповнені перестороги нашіптування, які навіть сам архиєпископ не наважувався вимовити вголос; і тоді до Зіма було відряджено Амброуза, молодого бенедектинського ченця, Климентового небожа, щоб юнак спробував потайки розвідати усе про тую загноєну мерзоту, яка загрожувала доброчесності Церкви. Й лише тоді пригадали люди, як мало насправді відомо про Азедаракове минуле, якими слабкими були його підстави заявляти право на високий церковний чин, ба навіть на звичайний священницький сан; якими потаємними та сумнівними були ті кроки, завдяки яким він здобув свою посаду. Тоді й збагнули, що у справі сій не обійшлося без якогось грізного чаклунства. 

З тривогою мислив Амброуз, чи вже догледів Азедарак зникнення з полиці Книги Ейбона, яка стояла поміж молитовниками, занечищеними її блюзнірською присутністю. Зі ще сильнішою тривогою запитував себе чернець, що ж учинить Азедарак, коли сеє виявить, і чи скоро він пов’яже зникнення книги з від’їздом свого гостя. 

І тієї миті Амброузові роздуми перервав важкий тупіт копит, що почувся за спиною і стрімко наближався. Либонь, якби з хащів прадавнього поганського лісу вигулькнув кентавр, то й він навряд чи зміг би настрашити Амброуза сильніше; охоплений панічним жахом і сповнений лихих передчуттів, юнак озирнувся через плече на вершника, що наближався до нього. Сей верхівець, який їхав на прегарному чорному скакуні з багатою збруєю, був пишнобородим і, вочевидь, високоповажним чоловіком; барвисті шати виказували у ньому дворянина чи ще якого можновладця. Він наздогнав Амброуза та проїхав повз нього, ввічливо кивнувши на знак привітання, здавалося б, цілком зосереджений на власних справах. Чернець відчув величезне полегшення, хоча передувало сьому кілька митей невиразної тривоги, бо ж здалося йому, нібито він уже десь і за обставин, що нині їх не годен був пригадати, бачив ті вузькі очі та різкий профіль, які так дивно контрастували з кущистою бородою вершника. Хай там як, а юний чернець був цілком певний, що ніколи не бачив того чоловіка у Зімі. Вже невдовзі верхівець щез поміж густолистими деревами за поворотом шляху. Амброуз же повернувся до перерваного внутрішнього монологу, сповненого побожного жаху та недобрих передчуттів. 

Чернець і далі торував свій шлях, і здавалося йому, ніби сонце з приголомшливою швидкістю передчасно хилиться до виднокола. І хоч у небі в нього над головою не було жодної хмаринки, а повітря над землею було чистим і прозорим, лісові хащі вже потемнішали, непоясненно швидко оповиті мороком, який насував звідусіль і ставав помітно густішим. У тому мороці стовбури дерев здавалися якимись навдивовижу спотвореними, а густе листя низько навислих понад шляхом гілок набрало неприродних і тривожних обрисів. Амброузові здалося, немовби тиша, що огортає його зусібіч, є лише тендітною плівкою, крізь яку будь-якої миті можуть прорватися різкий гуркіт і бурмотіння диявольських голосів, як то буває, коли вкритий тванню затонулий корч зринає з глибин і вже ось-ось має здійнятися над поверхнею спокійного річкового плеса. 

З неабияким полегшенням згадав юнак, що зараз він уже недалеко від придорожньої таверни, відомої як заїзд «Бон Жуісанс153». І саме там, оскільки він устиг здолати лише трохи більше половини шляху до Війона, чернець вирішив зупинитися на ніч. 

За якусь хвилину він і справді побачив вогні заїзду. В їхньому благодатному золотавому сяйві здалося юнакові, що непевні лісові тіні, які супроводжували його, застигли та відступили, ніби, діставшись постоялого двору, він заледве врятувався від цілого сонмища небезпек, що переслідували його, наче військо злостивих ґоблінів. 

Припоручивши свого віслюка служці-стаєнному, Амброуз увійшов до головної зали заїзду. Там його з пошани до чернечого сану улесливо привітав огрядний господар і, запопадливо запевнивши юнака, що надасть у його розпорядження найкращу кімнату, відійшов, а чернець усівся за один із кількох столів, за якими, дожидаючи вечірньої трапези, вже зібралася решта постояльців. 

Серед них Амброуз упізнав пишнобородого вершника, який годину тому наздогнав його у лісі. Чоловік той сидів самотою трохи осторонь інших. Решта гостей — два мандрівні торговці коштовними тканинами, нотар і два вояки — сприйняли появу чорноризця