Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

потік прохолодного місячного сяйва. Ми вийшли з підземелля, і дозволив я відвести мене назад до монастиря. 

Коли розум мій почав прояснюватися, а плутанина думок, в яку я поринув, розв’язалася сама собою, в мені швидко почало наростати відчуття обурення — відчуття сильного гніву на Ілерове втручання. Попри те, що абат урятував мене від жахливих фізичних і духовних небезпек, оплакував я той прекрасний сон, якого він мене позбавив. У пам’яті моїй м’яким вогнем палали поцілунки Нікеї, і знав я, що хай хто вона така — чи жінка, чи демониця, а чи змія, — в усьому світі не було нікого, хто б колись пробуджував у мені таке кохання і таку втіху. Одначе подбав я про те, аби приховати свої почуття від Ілера, усвідомлюючи, що, коли я викажу їх перед ним, то се хіба що змусить його дивитися на мене як на пропащу душу, якій годі сподіватися на спасіння. 

На ранок, пославшись на те, що потребую невідкладно повернутися додому, полишив я Периґон, а зараз, у книгозбірні батьківського дому неподалік Мулена, пишу сей звіт про свої пригоди. Спогади про Нікею досі магічно ясні та невимовно дорогі, немовби вона ще й досі поруч зі мною, і досі бачу я розкішні драпування опівнічного покою, підсвічені лампами з вигадливо різьбленого золота, і досі чую її прощальнії слова: 

— Не май страху. Ти знову мене знайдеш, якщо будеш хоробрим і терплячим. 

Невдовзі повернусь я, аби знову навідатися до руїн Шато де Фоссфламм і знову спуститися до склепів під трикутною плитою. Проте, попри близькість Периґонського абатства до замку Фоссфламм, попри усю мою повагу до абата, попри мою вдячність за його гостинність і попри захват його незрівнянною бібліотекою, сього разу я таки знехтую нагодою знову навідати мого друга Ілера». 

 

 

Азедаракова святість 

 

 

  I 

 

— Присягаюся Бараном із Тисячею Овець133! Присягаюся хвостом Даґона134 та рогами Деркето135! — вигукнув Азе́дарак, торкнувшись пальцями крихітного череватого фіала із рідиною цинобрової барви, який стояв на столі перед ним. — Доведеться щось вдіяти з надокучливим братом Амброузом. Дізнавсь я, що архиєпископ Аверойнський відрядив його до Зіма136 з тією лиш метою, щоб зібрати докази моїх потаємних зв’язків із Азазелем137 і Великими Древніми. Той юний чорноризець підглядав за моїми прикликаннями у підземних склепах, він почув таємну формулу та уздрів істинну подобу Ліліт138 і навіть самих Іоґ-Сотота139 і Содаґві140, тих демонів, які є прадавнішими за сей світ; а днесь уранці, не більш як годину тому, сів він верхи на свого білого віслюка та вирушив у зворотну мандрівку до Війона. Існує два способи чи, радше, у певному сенсі, лише один спосіб, завдяки якому зможу я уникнути клопотів і невигод, які неминуче потягне за собою суд за звинуваченням у чаклунстві: Амброуз мусить випити вміст отсього фіала, перш ніж дістанеться кінцевої мети своєї подорожі, або ж, якщо сеє не вдасться, мені самому доведеться зажити такого самого трунку. 

Жеан Мовесуар141 поглянув на фіал, а тоді — на Азедарака. Його не вжахнули й не здивували ані та божба, невластива особі, удостоєній єпископського сану, ані ті дещо неканонічні висловлювання, які він щойно почув від єпископа Зімського. Він знав єпископа надто довго і надто близько, зробив йому надто багато вельми своєрідних послуг, аби зараз чомусь дивуватися. Насправді, він знав Азедарака ще задовго до того, як сей чаклун надумав стати прелатом, і був свідком тієї віхи його життя, про яку мешканці Зіма навіть не підозрювали; що ж до Азедарака, то за весь час їхнього знайомства мало було речей, які він волів би втаїти від Жеана. 

— Розумію, — відказав Жеан. — Можете бути певні, що вміст сього фіала буде спожито. Навряд чи брат Амброуз зможе надто поквапитися, їдучи однохіддю на своєму білому віслюкові; йому не вдасться дістатися Війона раніше завтрашнього полудня. Ще вдоста часу, щоб його наздогнати. Звісно, він мене знає — принаймні, знає Жеана Мовесуара… Але се легко можна виправити. 

Азедарак із розумінням посміхнувся. 

— Передаю сю справу — і сей фіал — у ваші руки, Жеане. Звісно, незалежно від того, чим усе завершиться, а для мене, зважаючи на усі ті сатанинськії та досатанинськії засоби, що є у моєму розпорядженні, тії благуваті святенники великої загрози не становитимуть. Одначе надто вже зручно улаштувавсь я тут, у Зімі, а доля християнського єпископа, який живе в оточенні пахощів фіміаму та побожности, перебуваючи тим часом у злагоді з Лукавим, є, поза сумнівом, ліпшою за сповнене знегод і небезпек життя зневаженого та цькованого чаклуна. Я волію, щоб мене ніхто не діймав і не порушував мого спокою або ж не намагався усунути мене з моєї синекури142, коли сьому можна якось запобігти. 

А хай би Молох143 пожер того шмаркатого святенника Амброуза, — провадив він далі. — Певно, я вже старішаю та дурнішаю, якщо не запідозрив його раніше. Одначе віднедавна став я помічати, якого нажаханого та сповненого відрази вигляду набрав той юнак, і спало мені на думку, що, підглядаючи у замкову шпарину, побачив він відправлення підземного обряду. А вже згодом, почувши про його від’їзд, я мудро вирішив переглянути свою книгозбірню та виявив, що віднедавна в ній бракує Книги Ейбона, яка чаїть найдавніші заклинання та потаємну, забуту людством мудрість Іоґ-Сотота і Содаґві. Як вам відомо, я замінив попередню палітурку зі шкіри недолюдини-тубільця на оправу християнського місала144, виготовлену з овечої шкіри, і помістив той том поміж рядами цілком благопристойних молитовників. Сховавши книгу під рясою, Амброуз везе її, аби використати як переконливий доказ того, що я є відданим адептом чорних мистецтв. У всенькім Аверойні не знайдеться більше нікого, хто був би спроможний прочитати теє прадавнє гіперборейське писання, проте самих лишень ілюмінацій145 та малюнків, виконаних драконячою кров’ю, вистачить, щоб мене осудити. 

Якийсь час господар і слуга уважно дивилися один на одного, поринувши у багатозначне мовчання. Жеан із глибокою пошаною дивився на величну статуру, на пооране невблаганними зморшками обличчя, на тонзуру146, облямовану побитим сивиною волоссям, на дивний яскраво-червоний серпастий шрам на мертвотно-блідому чолі Азедарака та на жагучі цятки помаранчево-жовтого полум’я, що палали у холодних ебеново-чорних глибинах його очей. Азедарак, своєю чергою, з довірою споглядав лисячі риси обличчя, невиразну зовнішність і стримані манери Жеана, який міг бути — і, за потреби, був — будь-ким: від торговця коштовними тканинами до церковнослужителя. 

— Прикро мені, — підсумував Азедарак, — що аверойнське вище духівництво порушить питання стосовно моєї святості та благочестя. Але, гадаю, рано чи пізно сеє неминуче мало статися — навіть попри те, що основна відмінність межи мною та більшістю інших священнослужителів полягає у тому, що я служу Дияволу свідомо та з власної вільної волі, тимчасом як вони роблять те саме у святенницькій сліпоті… Хай там як, а ми мусимо зробити все можливе, щоб відтягти лиху годину привселюдної осороми та вигнання з нашого вигідно облаштованого кубельця. Наразі один лиш Амброуз може надати докази, що заподіють мені шкоди, а ви, Жеане, приберете Амброуза до світу, в якому його викривальні чернечі просторікування вже не матимуть великої ваги. Що ж до мене, то відтепер я діятиму з подвоєною пильністю. Наступний вивідувач, якого пришлють сюди з Війона, не виявить нічого, про що зможе доповісти своїм зверхникам — саму лише святобливість і ревну богомільність. 

 

  II 

 

Всупереч супокійній красі лісового краєвиду, думки брата Амброуза були вкрай тривожними й опосідали юного ченця, поки