Уолтер М. Міллер-мол. - Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол.

світі лампад. Брат Армбрустер, бібліотекар та Розпорядник Меморіалу, міцно склавши руки на грудях, з понурим виразом обличчя спостерігав за всім цим із віддаленого алькова поміж стелажів. Дом Пауло намагався уникати його обвинувального погляду.

Брат Корнгур наблизився до свого наставника із неодмінним вишкіром завзяття.

— Що ж, отче абате, незабаром у нас тут горітиме таке світло, якого ще не бачила жодна жива душа.

— Отче, вашими вустами промовляє марнославство, — відказав йому Пауло.

— Марнославство, домне? Застосувати на практиці те, про що ми самі дізналися?

— Я всього лише про нашу поквапливість задля того, аби справити враження на одного вченого, котрий зібрався до нас у гості. Та годі про це. Давайте подивимося на цю вашу магію інженерії.

Вони пройшли до саморобного апарата. Абат не бачив у пристрої нічого корисного, хіба що ним можна було катувати ув’язнених. Різні блоки та паски приєднували вісь, яка служила валом, до поворотного механізму заввишки до пояса. На відстані кількох пальців одне від одного на вал були настромлені колеса підводи. В зарубках, пропиляних у їхніх грубих ободах, трималися незліченні «гнізда», сплетені з мідного дроту, що його насотали в місцевій кузні Сантле-Бовіца із переплавлених монет. Як міг помітити дом Пауло, колеса, вочевидь, оберталися вільно в повітрі, не торкаючись жодної поверхні. З іншого боку, подібно до гальм, навпроти коліс лежали залізні бруски — теж фактично не стикуючись із колесами. Їх рясно вкривали незліченні кола дротяної обмотки — «котушки збудження», як їх прозвав Корнгур. Дом Пауло поважно хитнув головою.

— Це стане найголовнішим матеріальним удосконаленням в абатстві з часу, як ми сто років тому встановили друкарський верстат, — сміливо припустив Корнгур.

— А спрацює? — поцікавився дом Пауло.

— Я готовий ризикнути і поставити на це місяць додаткових робіт по господарству, владико.

«На кону багато більше від цього», — подумав священик, але не став таке говорити.

— Звідки появиться світло? — спитав він, розглядаючи хитромудрий причандал.

Чернець розсміявся.

— Тож у нас для цього є особлива лампа. Перед вами зараз лише те, що зветься «динамо», і воно виробляє електричну сутність, що слугує паливом.

Дом Пауло зі скорботним виглядом оцінив, скільки простору займало те «динамо».

— А цю сутність, — пробурмотів він, — її випадково не можна видобувати з баранячого жиру, наприклад?

— Ні-ні… Електрична сутність… ну, вона… Хочете, щоби я пояснив?

— Мабуть, краще не треба. Природознавство — не мій коник. Хай залишається для молодих мізків. — Він хутко відступив назад, щоби двійко поквапних теслів не розчерепили йому голову своєю колодою. — От скажи, якщо вивчаючи писання доби Лейбовіца, ви здатні навчитися конструювати такі машини, то чому ніхто з ваших попередників на це не спромігся?

— Пояснити це не так уже й просто, — після тривалої паузи нарешті проказав монах. — Насправді, у збережених трактатах немає прямих відомостей про те, як збудувати це динамо. Точніше кажучи, вони незримо присутні в цілій низці фрагментів. Відтак пізнати їх можна лише дедуктивним методом. Крім того, неможливо обійтися без практичного підтвердження деяких теорій, невідомих нашим попередникам.

— А нам?

— Скажемо так, тепер, коли з’явилися постаті рівня… — і тут його голос набув украй поважного звучання, Корнгур замовк на мить і лише потім назвав ім’я, — рівня тона Таддео…

— Ти вже закінчив речення? — кисло перепитав дом Пауло.

— Ну, ще донедавна мало хто з натурфілософів по-справжньому цікавився фізичними теоріями. Правду кажучи, саме завдяки працям тона Таддео, — дом Пауло помітив, що Корнгур знову говорив у вкрай поважній манері, — у нас з’явилися всі необхідні робочі аксіоми. Наприклад, його трактат «Про рухливість електричних сутностей», або візьміть ту саму теорему збереження…

— Значить, йому повинно сподобатися втілення його власних робіт. Але ж дозволь усе-таки поцікавитися: а де лампа? Сподіваюся, вона не більша від динамо.

— Ось де вона, домне, — промовив чернець і підняв якусь дрібну річ зі стола. На перший погляд вона радше скидалася на скобу із гвинтом, де була затиснута пара чорних стрижнів, відстань між якими регулювалася. — Чисте вугілля, — пояснив Корнгур. — Древні назвали би це «дуговою лампою». Існували й інші різновиди, але в нас немає матеріалів для їх виготовлення.

— Дивовижно. А звідки йде саме світло?

— Ось тут, — монах тицьнув у проміжок між двома стрижнями.

— Вогник-то, мабуть, невеличкий, — заявив абат.

— Зате який яскравий! Яскравіший, мабуть, від сотні свічок.

— Не може такого бути!

— Вас приголомшує цифра?

— Мене приголомшує безглуздість… — Проте помітивши несподівано ображений вираз обличчя Корнгура, настоятель поквапливо додав: —…що ми досі тупцяли на місці й палили віск із баранячим жиром.

— Мені от цікаво, — сором’язливо, ніби звіряючись, запитав чернець, — а древні ці лампи і на своїх вівтарях палили замість свічок?

— Ні, — заперечив абат. — У жодному разі ні. Вже повір мені на слово. Прошу, покинь навіть думати про це. Якщо можливо, то негайно. Забудь.

— Так, отче-абате.

— І де ви збираєтеся повішати цю штуку?

— Ну… брат Корнгур примовк і обвів замисленим поглядом похмурий підвал. — Я ще про це не думав. Мабуть, варто розмістити над столом, де тон Таддео… — («То чого ж він постійно замовкає, коли говорить про нього?!», — роздратовано подумав дом Пауло.) — вирішить працювати.

— Мабуть, варто спитати думку брата Армбрустера, — мовив абат, аж раптом помітив раптову ніяковість ченця. — Щось негаразд? Ви з братом Армбрустером?..

Корнгур скривився, ніби хотів перепросити:

— Отче-абате, чесно, я щоразу тримаю себе в руках. Ми, звісно, сварилися з ним, але… — чернець стенув плечима. — Він противиться будь-яким перестановкам. Він постійно щось бурмоче про чаклунство і тому подібне. До його здорового глузду практично неможливо достукатися. Сам майже осліпнув від читання при тьмяному світлі і, попри те, твердить, нібито ми займаємося якоюсь чортівнею. Навіть не знаю, що сказати.

Дом Пауло ледь насупився, коли вони підійшли до ніші, де все ще нетямився з люті брат Армбрустер. Його дратували події, що відбувалися в підвалі.

— Що ж, тепер усе по-твоєму, — кинув Корнгурові бібліотекар, коли той підступив ближче з абатом. — Коли вже посадовите сюди механічного книгаря, га, брате?

— Брате, а нам усе ж відомі згадки про такі речі, — прогарчав винахідник. — В описах «Machina analytica» можна побачити…

— Годі-годі, — перебив його абат і звернувся до бібліотекаря: — Тону Таддео буде потрібно робоче місце. Де б ви запропонували його посадити?

Армбрустер різко тицьнув великим пальцем руки на нішу:

— Нехай читає он там за кафедрою, як і всі інші.

— А може, дозволимо йому влаштувати свій кабінет ось прямо тут, на підлозі, отче-абате? — поквапився і собі запропонувати Корнгур. — Крім письмового столу, йому знадобиться рахівниця, грифельна та креслярська дошки. А навколо цієї робітні можна буде поставити тимчасові ширми.

— Мені здавалося, йому потрібні