Уолтер М. Міллер-мол. - Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол.

сюди заселився, вони жерли мене живцем. Я збирався вибиратися звідси, але тепер, коли ви самі запропонували мені мою стару комірчину, буду радий…

— Я мав на увазі не…

— …скористатися вашою гостинністю іще трохи. Допоки не допишу книгу.

— Яку ще книгу? Хай там як — просто забери звідси свої речі.

— Зараз?

— Зараз.

— Добре. Навряд чи я пережив би із цими комахами ще одну ніч. — Поет скотився з ліжка, але пригальмував, щоби знову хильнути вина.

— Віддай мені пляшку, — наказав абат.

— Не соромтеся. Частуйтеся. Хороший був збір.

— Мушу тобі подякувати, адже ти її поцупив із нашого підвалу. Це вино для таїнств. Тобі це не спадало на думку?

— Його ще не освятили.

— Просто дивовижно чути це з твоїх уст. — Дом Пауло узяв пляшку.

— Я її не крав. Я…

— Забудь про вино. Де ти вкрав козу?

— Та не крав я її, — виправдовувався Поет.

— А що, тварина матеріалізувалася в чистому повітрі?

— Це дарунок, Превелебний.

— Від кого?

— Від любого друга, домнісиме.

— Чийого любого друга?

— Мого, мосьпане.

— Ну, от і маємо парадокс. Де ти міг…

— Від Бенджаміна, мосьпане.

Обличчям дома Пауло майнула іскорка подиву:

— Ти її вкрав у старого Бенджаміна?

Поет аж скривився від ужитого ним слова:

— Прошу. Тільки не «вкрав».

— А як тоді?

— Бенджамін наполіг, щоб я прийняв тварину в дарунок за сонет, складений на його честь.

— Правду кажи!

Поет-панок покірно кивнув:

— Виграв «у ножички».

— Зрозуміло.

— Це правда! Старий негідник мало не обчистив мене до нитки, а потім відмовився грати зі мною в борг. Довелося закласти своє скляне око проти його кози. Але мені пощастило відігратися.

— Забери її геть із абатства.

— Хіба ж вона не дивовижна? Її молоко має неземний аромат, і в ньому є есенції. Насправді, саме завдяки йому Старий Юдей протягнув так довго.

— І скільки ж це по-твоєму?

— Усі п’ять тисяч чотириста вісім років.

— Мені здавалося, йому всього лише три тисячі двісті… — Від зневаги дом Пауло навіть не договорив. — Що ти робив в Останньому Пристановищі?

— Грав «у ножички» зі Старим Юдеєм.

— Я хотів спитати… — гартованим голосом почав було абат. — Забудь. Просто вибирайся звідси, і все. А завтра відведеш козу назад до Бенджаміна.

— Але я виграв її по-чесному!

— Ми це не обговорюватимемо. Тоді просто віддай її конюхам. Я сам нагляну, щоб її повернули.

— Чому?

— А що нам робити з козою? Тобі тим паче вона ні до чого.

— Хо-хо, — грайливо прогуркотів Поет.

— Леле, і що б це мало означати?

— Тон Таддео наближається. Тут без кози ніяк не обійтися. Можете бути певні. — Чоловік самовдоволено захіхікав собі під носа.

Абат роздратовано відвернувся від нього.

— Просто забирайся, — побіжно кинув він і рушив у підвал, де від нього чекали вольового рішення в спорі й де тепер зберігався Меморіал.

Розділ 14

Склепінчастий підвал рили кілька століть, упродовж яких навали неосілих орд Бейрінґа із півночі не один раз прокочувалися Рівнинами та пустелею, грабуючи і плюндруючи всі селища на своєму шляху. Крихту знань минулого, збережену абатством — той самий Меморіал, — захищали стіни підземель, охороняючи безцінні писання як від нападників, так і від soidisant хрестоносців[104] із розкольницьких орденів, заснованих для боротьби з кочовиками, але звироднілих до примітивного розбою і сектантської ворожнечі.

Ні диких приблуд, ні Військовий орден Сан-Панкрац не цікавили книжки абатства, і якщо перші знищили би їх суто з радості руйнування, то лицарі-ченці спалили би переважну більшість трактатів як «єретичні» — на богословські переконання Віссаріона, свого Антипапи.

Тепер, здавалося, Темні віки минали. От уже тисячу двісті років крихітний огник знання жеврів у монастирях; тільки тепер він міг по-справжньому розгорітися в головах їхніх мешканців. Давним-давно, в минулу добу розуму, деякі вражені гординею мислителі стверджували, нібито справжнє знання неможливо знищити, що ідеї безсмертні, а істина вічна. Однак це виявилося правдою тільки в найтоншому сенсі, міркував абат, а на перший погляд — узагалі облудним твердженням. У світі справді були об’єктивніші сутності: logos, що існує поза площиною моралі[105], або задум Творця. Але ці сутності належали Богові, а не Людині, поки не знаходили своє небездоганне втілення, каламутне відображення, в думах, мовленні та культурі конкретної людської громади, здатної приписувати різну цінність різним значенням, що мають вагу тільки в певній культурі. Адже Людина — це не тільки носій душі, а й культури, от тільки остання не вічна і вмирає разом із расою чи епохою. Людські уявлення про значущість та людське розуміння правди відступають, поки самі справжні значення й істина залишаються у світі невидимими в подобі об’єктивного logos’у Природи та невимовного Логосу Бога. Істину можна розіпнути на хресті, але, вірогідно, невдовзі її чекатиме воскресіння.

Меморіал переповнювали старожитні слова, стародавні формули, міркування про смисли. Давно вже нема тих голів, у яких вони народилися, та навіть колишнє суспільство пішло в небуття. Мало що з Меморіалу підлягало розумінню. Певні документи видавалися настільки ж безглуздими, наскільки безглуздим міг видатися бревіарій шаманові[106] кочового племені. Інші зберігали своєрідну орнаментальну красу або впорядкованість, що натякали на значущість, так само як розарій міг нагадувати дикуну просте намисто. Найперші брати ордену Лейбовіца намагалися, кажучи фігурально, прикласти убрус Вероніки до лику розіпнутої цивілізації. І на ньому лишився відбиток стародавньої величі, але слабкий, неповний та незбагненний. Монахи вберегли цей образ, який навіть зараз можна було вивчати всім світом і за бажання — інтерпретувати. Сам собою Меморіал не здатний відродити древню науку або високу цивілізацію, оскільки людські племена набувають культури не при допомозі запліснявілих томів. Але книги й справді можуть стати в пригоді, сподівався дом Пауло, адже вони здатні визначати напрямки та робити підказки в новому розвитку науки І як стверджував Вельмишановний Бедулл у своєму трактаті «De Vestigiis Antecesserum Civitatum»[107], одного разу таке вже трапилося.

Цього разу, міркував дом Пауло, ми нагадаємо всім про тих, хто не давай іскорці згаснути, поки цілий світ спав. Він пригальмував та озирнувся, на якусь мить йому здалося, що він розчув перелякане мекання Поетової кози.

Уже невдовзі гамір із підвалу перекрив усі інші звуки, коли він спускався по сходах в напрямку джерела катавасії. Хтось умолочував сталеві штирі в камінь. Запах поту перемішався із духом старих книжок. Гарячкова веремія, не притаманна вченому життю, панувала в бібліотеці. Новіції гасали з інструментом. Новіції стояли невеликими групками та вивчали схеми поверху. Новіції пересували столи та конторки і виважували на руках саморобну машину, намагаючись установити її в потрібне місце. Безлад у