Сельма Лагерлеф - Морбакка, Сельма Лагерлеф

салон просто в бальну залу й сіла на стільчик, яких було багато наставлено попід стінами.

Мамзель Брустрьом у червоному тюлі, найгарнішому, на її думку, дуже собою пишалася. Бачила, як дивляться на неї присутні, але на них не зважала. Якщо вже запрошена, то, як і решта, має повне право танцювати на балі. Бачила, що інші дами мають знайомих серед присутніх і жваво з ними розмовляють, але й на це теж не зважала, бо, щойно зазвучить музика, усі побачать, що вона має кавалера не гіршого за решту.

Коли полковий оркестр заграв перший танець, вона помітила, як фабричні рахівники запрошують доньок фабрикантів, лейтенанти — ​офіцерських панянок, а помічники крамарів — ​доньок своїх господарів. Кожний запросив свою або й чужу даму, усі вийшли на середину зали й закружляли у вальсі. Усі, крім мамзель Брустрьом, яка сиділа, чекаючи на Фредріка Сандберґа.

Гімназисти стояли на хорах біля музикантів і дивилися, як мамзель Брустрьом у червоному тюлі сидить посередині довжелезної стіни, щоб той, на кого вона чекає, відразу її помітив.

Дружина губернатора піднесла до очей лорнет, міркуючи, хто ж та огрядна розцяцькована дівиця під стіною. Доньки фабрикантів, глянувши на неї, морщили носики, панянки-шляхтянки дивувалися, як така особа могла прийти на бал, а мамзель Брустрьом сиділа собі та й сиділа. Фредрік Сандберґ не з’являвся, решта ж кавалерів навіть не думали запрошувати її до танцю.

Уже й вечеря закінчилася, і танці після вечері, деякі родини й поважні панове почали роз’їжджатися додому, лише мамзель Брустрьом далі самотньо підпирала стіну.

Під сам кінець балу до неї підійшов дубильник Ґрюндер і запросив на польку.

— Давно вже час! — ​сказала мамзель Брустрьом.

Вона вигукнула так голосно, що її почули в усіх кутках зали, і відтоді ці слова стали ледь не примовкою вермландців.

Дубильник увесь вечір грав у карти в сусідніх кімнатах і не знав, що відбувається у залі. Потім йому закортіло розім’ятися, а вільних дам, окрім мамзель Брустрьом, не було. Він не звернув уваги, у якому настрої його дама.

Коли вона встала, готова кинутися у юрму танцюристів, дубильник Ґрюндер вирішив проявити поштивість.

— Як мамзель Брустрьом воліла б танцювати, назад чи вперед?

— Байдуже, лиш би вдалося, — ​відповіла мамзель.

І знову всі в залі почули її гучний голос. Ті слова теж стали примовкою у Вермланді.

Наступного після балу дня Фредріка Сандберґа втретє прикликали до себе гімназисти. Його вдягнули в сорочку з накрохмаленим комірцем і жабо, нашийну хустку, квітасту шовкову камізельку й сірі штани з манжетами, синій фрак з блискучими ґудзиками й лаковані черевики. На голові зробили завивку з чубчиком над чолом, одягнули йому рукавички, дали в руки ціпок, увінчали голову циліндром. І послали до мамзель Брустрьом.

Коли Фредрік Сандберґ піднявся на піддашшя, жінка звично стояла біля печі й пекла вафлі. Цього разу на ній була не червона тюлева сукня, а корсет і нижня спідниця. Школяр знову подумав, що в житті ще не бачив таких рук і ніг, такого похмурого обличчя, такого розчухраного волосся, такого могутнього тіла й такої страхітливої сили.

Слова застрягли в горлі, проте троє найкапосніших гімназистів підслуховували під дверима, і Фредрік Сандберґ добре знав, чим йому загрожує непослух.

— Я уклінно просив би розповісти, чи мамзель Брустрьом весело провела вчора час на ярмарковому балі, — ​промовив з поклоном Фредрік Сандберґ.

Більше й нема чого розказувати. Як школяр вилетів з кімнати, перетнув усе піддашшя і спустився сходами на вулицю, він і сам не знав. Те саме стосувалося і трьох гімназистів під дверима. Вони теж уявлення не мали, як опинилися надворі. Добре, що дісталося не лише Фредрікові Сандберґу. Гостинності мамзель Брустрьом вистачило на всіх.

***

Лейтенантові Лаґерльофу, який тоді вчився в карлстадській школі, цей випадок надзвичайно міцно закарбувався у пам’яті. Вечорами, сидячи у своєму кріслі-гойданці, він часто розповідав про нього дітям. Сам він, звісно, був людиною добродушною, але вдалій бешкетній витівці радів завжди.

Шабаш

У часи бабусі жила в Морбацці одна старенька. Узимку зазвичай спала в кухні, але, мабуть, думала, що там товчеться забагато людей — ​економка й п’ятеро служниць, — ​тому з початком літа перебиралася до стайні, на горище з сіном.

Влаштувала собі чудове ложе в старих санях, які давно вже відслужили свій вік, а раніше на них багато зим поспіль возили чавун з Берґслаґена на фабрику в Чюмсберґ.

Там вона спала затишно й спокійно впродовж багатьох тижнів, аж однієї ночі раптом прокинулася від того, що сани рухаються. Вона сіла й роззирнулася навсібіч. Треба сказати, що ночувала вона не в новій стайні, а в старій, збудованій ще за часів пароха. Горище освітлювали хіба кілька крихітних віконець. Надворі світла літня ніч, а бідолашна старенька лежала майже в повній темряві й нічого не бачила.

Бабуня подумала, що все їй наснилося і знову вмостилася спати. Навколо панувала тиша, вона знову задрімала.

Ну, хіба не дивовижа? Щойно заснула, як знову прокинулася від того, що рухаються сани. Цього разу не просто смикнулися, а поповзли долівкою. Сани ковзали дуже поволеньки, але стара не мала сумніву — ​вони ожили.

Бабуня сіла й міцно вхопилася за краї обома руками. Волосся стало сторч на голові, підборіддя тряслося.

— Господи милосердний! — ​заскімлила вона. — ​Господи милосердний! Вони повзуть, вони повзуть!

Як таке можливо? Може, старі сани, які щозими возили чавун між Берґслаґеном і Чюмсберґом, застоялися без руху, може, їм ночами треба розім’яти закляклі полози?

Раптом сани посунули швидше. Підстрибували на нерівних дошках настилу, перекочувалися через купи сіна й соломи, ніби їхали горбками й видолинками.

— Господи милосердний! Господи милосердний! — ​ледь не плакала старенька.

Але марно вона прикликала Господа. Сани далі собі їхали без перешкод, бо ж надворі було літо, і сіна на піддашші майже не зосталося. Зрештою, вони уперлися в стіну й завмерли. Здавалося, ну, нарешті, заспокоїлися. Та де там! Мовби передихнувши хвилинку, почали задкувати в той куток, де стояли раніше.

Згодом бабуня розповідала, що якби тієї миті не здогадалася, що відбувається, напевно, з’їхала б з розуму.

Звісно, ніякі не духи й спомини про давні поїздки рухали саньми. Швидше за все, полози хтось добре змастив.

Якійсь відьмі чи то на хуторі, чи в околицях — ​імен вона не називала, навіть подумки не сміла назвати, — ​забаглося вирушити на санях на шабаш, бо на них зручніше добиратися, ніж на кочерзі чи на дверному полотні.

Клята відьма, певно, не знала, що в санях полюбляла спати бабуня. Хай там як, вона