Сельма Лагерлеф - Морбакка, Сельма Лагерлеф

Морбакка — ​дім дитинства Сельми Лаґерльоф, першої жінки-Нобелівської лауреатки з літератури. Ця садиба у Вермланді на півдні Швеції стає основою для низки історій про дитинство авторки, а також про часи її батька та діда. У захопливих розповідях про свою родину, химерних родичів, сусідів та знайомих Сельма створює зворушливу, ностальгійну, а подекуди казкову «капсулу часу». Місцеві байки та легенди тісно переплітаються в її уяві з подіями давно минулих днів.
Текст не можна копіювати, розповсюджувати чи поширювати на інших інтернет-ресурсах. Поважаймо авторське право і працю одне одного.

Сельма Лаґерльоф

Морбакка

Поїздка в Стрьомстад

Нянька

Колись у Морбацці служила нянька, яку всі кликали Товстою Кайсою. Вона мала три лікті зросту, з широким, мов тесаним, суворим і непривітним обличчям, загрублі руки, помережені тріщинками, за які зачіпалося волосся, коли вона розчісувала дітей; завжди похмура, без тіні усміху на обличчі.

Така людина навряд чи годилась на роль няні, і пані Лаґерльоф довго вагалася, перш ніж її усе-таки найняти. Раніше Товста Кайса ніде не служила, набратися добрих манер не мала звідки, звичаїв поведінки не знала, бо виросла на убогому орендарському хуторі Баккарна, на порослій лісом височині над Морбаккою, удалині від людського житла.

Але господині Морбакки, певно, не було з кого обирати, тож узяли Кайсу. До того, що вона не вміла стелити ліжка, розпалювати кахельну грубку й готувати ванну, пані Лаґерльоф була готова. Ці премудрості нова нянька опанувала швидко. Вона залюбки щодня підмітала в дитячій кімнаті, стирала пилюку й прала дитячий одяг. А ось навчити її поводженню з дітьми ніяк не вдавалося. Товста Кайса не хотіла з ними гратися, ніколи й люб’язного слова до них не мовила, не вміла розповідати казки чи співати колискові. Не те щоб вона не любила дітей, але такий уже мала характер: не терпіла гармидеру, галасливих забав і сміху. Воліла б, щоб діти мовчки сиділи на своїх стільцях і навіть не ворушилися.

Та пані Лаґерльоф однаково була нею задоволена. Не біда, що нянька не знала казок. У Морбацці ще цілком собі добре жила бабуся дітей. Щоранку, привівши себе до ладу, вона сідала в кутику дивана в дитячій спальні, і навколо неї миттю з’юрмлювалися дітки. Бабуся співала й розповідала їм усілякі історії до самого обіду. Та й погратися малеча мала з ким, бо лейтенант Лаґерльоф присвячував дітям кожну вільну хвилину.

На сильну, витривалу й ретельну Товсту Кайсу завжди можна було покластися. Їдучи в гості, господарі добре знали, що вона нікуди не завіється у своїх справах і не залишить дітей на самоті. Усе б чудово, та ось тільки м’якості їй бракувало. Дитячі ручки запихала в рукави надто різко, при вмиванні мильна піна завжди потрапляла малим в очі, а розчісуючи, ледь не висмикувала волосся.

Дитяча кімната в Морбацці була світла, тепла й простора, найкраща в усьому будинку, лишень мала один недолік — ​розташовувалася на піддашші. Спершу треба пройти нижнім передпокоєм, потім піднятися сходами й перейти все горище з краю в край. Східці на горище такі стрімкі, що маленьким ніжкам важко ними спинатися, і діти дуже тішилися, коли попередня нянька брала їх на руки й виносила нагору, але Товста Кайса в цьому нічого не тямила. А як страшно було переходити горище, особливо вечорами, коли спадала темрява, тож дитячі ручки конче потребували великої, надійної руки, яка їх провела б до кімнати. Однак Товста Кайса, яка звикла жити в темних лісових хащах, вважала, мабуть, горище в будинку цілком безпечним місцем. Вона йшла попереду й руки нікому не подавала. Добре, якщо хто зумів вчепитися за поділ її спідниці.

Ліжка з гарним узголів’ям з витончених дерев’яних жердок, на яких спали троє діток, змайстрував старий, вправний столяр з Акерсбю. Щоправда, ліжка були розсувні, бо хоч якою просторою була кімната, вони займали багато місця, тож на день їх складали. Усе б добре, та як не старався чудовий старий столяр з Акерсбю, ліжка посеред ночі самі по собі роз’їжджалися.

З ким таке траплялося, звісно, миттю виринав з солодких снів і, побачивши, що ліжко роз’їхалося, намагався згорнутися клубочком на другій половині, сподіваючись знову заснути. Та хіба довго так влежиш, згодом ноги випростувалися і звисали до підлоги. Знову доводилося чекати, доки прийде сон, а коли він не приходив, дитя, хоч-не-хоч, вставало, щоб зсунути ліжко докупи, а тоді обережненько вкладалося і з насолодою простягало ніжки. Ось уже й сон підкрадається, але дитина мала необережність повернутися на бік. Хрусь! Ліжко знову розсунулося, і прощавайте всі надії на сон тієї ночі.

Нічні пригоди з ліжками не заважали Товстій Кайсі міцно спати, а малеча не відважувалася її будити. Колишня нянька умить прокидалася і швиденько все лагодила, навіть просити її не доводилося.

Над дитячою кімнатою була маленька, тісна комірчина, напхана старими, поламаними ткацькими верстатами й лахміттям, а в тому мотлоху жила сова-сипуха. Просто дивина, скільки галасу могла здійняти одна птаха. Ночами дітям здавалося, наче хтось перетягує над їхніми головами великі, важкі колоди. Коли вони лякалися від гармидеру, колишня нянька лише сміялася, заспокоювала малечу, мовляв, нема чого боятися, то всього лиш сова. Зате Товста Кайса, хоч і виросла в лісі, страхалася усіх звірів на світі. Вони їй видавалися злими духами. Прокинувшись серед ночі від совиних звуків, нянька заходилася читати псалтир. Вона не те що не вміла заспокоїти дітей, а, навпаки, лякала їх ще більше. Бідолашна сова виростала до розмірів велетенського чудовиська з тигрячою головою й орлиними крилами. Годі й уявити, як дітки трусилися від самої лиш думки, яке страховисько живе над ними. Ану ж воно продере своїми величезними кігтями діру в стелі й опиниться у дитячій кімнаті!

Не можна сказати, що Товста Кайса не вділяла дітям уваги чи здіймала на когось руку. На що б це було схоже, правда? Колишня нянька не надто з ними панькалася, не дбала, щоб вони не поранилися чи не вибруднилися, зате ставилася до них дуже ласкаво.

На той час діти вважали своїм найбільшим скарбом три маленькі дерев’яні стільчики. Їх подарував той самий старий столяр з Акерсбю. Хтозна, чи були ті стільчики такою собі компенсацією за невдалі ліжка, але діти майже в це вірили. Стільчики вдалися старому бездоганно, були міцними й легкими. Їх можна було використовувати замість столиків чи санчат, гарцювати верхи по кімнаті, залазити на них і зістрибувати на підлогу, класти на бік, начеб будуючи стайню чи стодолу, — ​та все, що завгодно.

Проте найбільша цінність стільчиків ставала зрозумілою, коли їх перевертали догори ніжками. На зворотному боці кожного сидіння був намальований портрет дитини. На одному — ​Юган, хлопчик у синьому костюмчику з великим батогом у руці; на другому — ​Анна, гарненька дівчинка в червоній сукенці й жовтому солом’яному брилику з широкими крисами, яка нюхала букетик квітів; на третьому — ​Сельма, зовсім маленька дівчинка в блакитному