Сельма Лагерлеф - Морбакка, Сельма Лагерлеф

щоденного полювання і вміла заховатися. А коли все закінчувалося, вилітала зі сховку й сідала на стелю.

Щоправда, нове полювання на неї не починали, бо і лейтенант, і діти знали, яка вона хитрунка. Такої мухи позбутися неможливо.

А тоді починався новий етап підготовки до післяобіднього сну.

Клали на шкіряну софу дві шкіряні подушки й одну пухову, лейтенант Лаґерльоф лягав, заплющував очі й вдавав, ніби спить.

Дівчатка підбігали й нападали на нього з голосним галайканням. Він віджбурював їх в іншій кінець кімнати, наче якісь клубочки, а вони, мов уперті цуценята, знову нападали. Смикали його за бороду, шарпали за волосся, залазили на софу й зчиняли неймовірний гармидер. Коли всі начеб надурілись досхочу, лейтенант плескав у долоні й казав: «Ну, все, досить!»

Але це не допомагало, діти далі казилися. Видряпувалися на софу, батько скидав їх на підлогу, мов м’ячики, а вони знову з галасом бралися за своє.

Коли дурійка затягувалася, лейтенант Лаґерльоф двічі ляскав у долоні й казав, що на цей раз таки досить.

Це анітрохи не допомагало. Діти знову нападали на нього з криками й реготом. Цього разу все тривало вже не так довго. Лейтенант тричі плескав у долоні, кажучи, що досить забав, тепер уже по-справжньому досить.

Діти вгомонювалися і залазили у свої ліжка. Підкладали під голови білі подушечки й вмощувалися до сну.

За якийсь час лейтенант Лаґерльоф починав хропіти. Не дуже голосно, однак дівчатка, яким конче треба було поспати вдень, заснути не могли.

Їм не дозволяли ні вставати, ні ворушитися, ані розмовляти, треба лежати тихо й сумирно.

Вони розглядали килимки на підлозі, упізнаючи старі сукні мамзель Лувіси й пані Лаґерльоф, зі смужок яких сплели ті килимки. Дивилися на портрет генерала Мальмборґа, який висів на стіні між двома батальними картинами, на чорнильницю й ручку, лосині роги й мисливські сумки, на шпагу й знамениту рушницю на прізвисько «Зайцевбивця». Розглядали візерунок тріщинок на стелі, рахували зірочки на шпалерах, голівки цвяшків на дощаній підлозі й клітинки на фіранках. А час тягнувся страх як поволі.

Вони чули радісні голоси старших дітей, які були вже такі великі, що їм не було потреби вчитися спати вдень. Старші гуляли, їли вишні, аґрус і яблука-зелепухи, були щасливі й вільні.

Усі сподівання покладали на «конторницю». Муха без угаву дзижчала над обличчям лейтенанта. Якщо не замовкне, то невдовзі його розбудить.

Мамзель Брустрьом

Трапилося це не в наші дні, а дуже давно, у 1830-ті роки.

Гімназисти Карлстада якось тихо поводилися на початку осіннього семестру. Не вв’язувалися у бійки з вуличними шибайголовами, не влаштовували ніяких каверз. Усе місто дивувалося і водночас раділо, хоча вулиці й надто спорожніли.

Та ближче до осіннього ярмарку, коли в Карлстаді очікували приїжджих з усього Вермланда, гімназисти відчули, що заради своєї репутації повинні влаштувати щось особливе. Ішлося не лише про Карлстад, а про всю провінцію. Після довгих роздумів, обговоривши і відкинувши безліч пропозицій, гімназисти прикликали до себе школяра на ім’я Фредрік Сандберґ. Той, звісно, не суперечив, бо таке не заведено. Гімназисти верховодили серед школярів, ніхто не смів їх ослухатися.

Коли Фредрік Сандберґ постав перед гімназистами, його вдягнули в сорочку з накрохмаленим комірцем і жабо, квітасту шовкову камізельку й сірі штани з манжетами, синій фрак з блискучими ґудзиками й лаковані черевики. На голові зробили завивку з чубчиком над чолом, одягнули йому рукавички, дали в руки ціпок. Довершенням образу був циліндр з загнутими полями. Якби Фредрік Сандберґ не був коротуном, якби через його маленький зріст штани не морщилися складками на черевиках, фалди фрака не волочилися по землі, а циліндр не з’їжджав на вуха, постав би перед публікою найелегантнішим кавалером, якого лиш можна побачити на вулицях Карлстада.

І ось у такому строї Фредріка Сандберґа відрядили до мамзель Брустрьом.

Прийшовши в кімнату на піддашші, де мешкала мамзель Брустрьом, він застав її перед піччю. Мамзель пекла вафлі. Була вбрана не надто охайно: у корсет і нижню спідницю. Маленький школярик подумав, що ще ніколи не бачив таких рук і литок, таких долонь і стоп, такого потужного тіла.

— Мене звати Фредрік Сандберґ, — ​промовив він. — ​Чи міг би я уклінно запросити мамзель Брустрьом в масонську ложу на бал з нагоди ярмарку?

Мамзель Брустрьом не належала до вищих прошарків суспільства, тож на бал не збиралася. Але якщо запрошує такий елегантний кавалер, то вона й не подумала відмовлятися, навпаки присіла в поклоні й висловила вдячність за честь бути запрошеною, мовляв, з задоволенням прийде.

Фредрік зрадів, що мамзель так приязно його прийняла, бо ж могло скластися по всякому, і притьмом побіг до гімназистів, розповісти, як усе відбувалося.

Через вісім днів гімназисти знову прикликали до себе Фредріка Сандберґа. Його вдягнули в сорочку з накрохмаленим комірцем і жабо, нашийну хустку, квітасту шовкову камізельку й сірі штани з манжетами, синій фрак з блискучими ґудзиками й лаковані черевики. На голові зробили завивку з чубчиком над чолом, одягнули йому рукавички, дали в руки ціпок увінчали голову циліндром. І знову послали до мамзель Брустрьом.

Коли він цього разу прийшов у кімнатку на піддашші, мамзель Брустрьом приміряла перед дзеркалом червону тюлеву сукню з оголеними плечами й глибоким декольте. Мамзель у жахливому гуморі роздратовано роздивлялася себе на всі боки.

Фредрік Сандберґ заворожено дивився на товсті руки, які стирчали з червоного тюлю, і на міцні литки, які визирали з-під короткуватих нижніх спідниць. Дивився на цю могутню жінку, удвічі вищу за нього, удвічі ширшу й удвічі сильнішу. Дивився на тугі щоки, мідно-червоні від постійного стояння біля печі, де вона пекла вафлі. Дивився на густе, розбурхане чорне волосся, яке обрамляло обличчя, бачив гострий погляд почервонілих очей, слухав її громовитий голос і… злякався. Тієї миті йому найбільше хотілося чкурнути геть, але ж його послали гімназисти, а він знав, що йому загрожує за непослух.

Тому низько вклонився перед мамзель Брустрьом.

— Уклінно прошу вас танцювати зі мною на балі перший вальс.

Того ранку мамзель охопили сумніви, вона жалкувала, що погодилася прийняти запрошення, і тепер міркувала — ​йти на бал чи ні. Можливо, викинула б той бал з голови, якби Фредрік Сандберґ не запросив її на перший вальс.

Настрій відразу поліпшився, бо вона мала вже певність у кавалері. Відповіла, що вдячна за честь і радо віддасть йому право на перший танець.

Ярмарковий бал відбувався того ж дня. Мамзель Брустрьом ввійшла в масонську ложу, де вже юрмилися карлстадські містяни і ярмаркувальники. Пройшла через дамський