Вітольд Розенвальд - Минувші Дні, Вітольд Розенвальд

– Гліцинія? 

– Так, саме вона. Хочеш на неї подивитися? 

– Було б чудово! – відказав я йому оглядаючи сад, який ховався за оранжереєю. 

Ми проходили повз всілякі дерева й квіти. Пахнуло дуже приємно. Літом. Свіжістю. М’ятою. 

– Це ось, – Микола Сергійович вказав пальцем на рясно посаджені дрібні квітки, – Dianthus deltoides. 

– Українською можна? 

– Гвоздика дельтовидна. Вона росте все літо, а її краса як на мене дуже вражає. Приємний пурпурно-рожевий колір. Он далі, – він знову вказував пальцем, – росте Armeria maritima, вона ж армерія приморська. 

– А ото в кінці я так розумію росте гліцинія, так? – я поглянув на нього. 

– Все вірно, ходімо до неї. 

Ми зупинилася навпроти неї. 

– В мене до вас ще декілька запитань є, стосовно Насті, – сказав я дивлячись йому у вічі. 

– Я чув, що її дуже сильно покусала собака, – промовив він відводячи голову в бік. 

– Так, собака. Але я не про собаку прийшов питати. Розкажіть но мені ось що: Чим Настя взагалі тут займалася? 

– А чому ти цікавишся цим? – він примружив очі. 

– Вожата попросила запитати. Ви ж знаєте, вона переживає за неї й подумала, що може ви бачили, як тут пес десь бігає. 

Запала невеличка пауза. 

– Вона особливо нічим не відрізнялася від інших дітей. Здібна дівчинка, розумна, товариська. Завжди допомагала іншим. Але останніми днями вела себе на мій погляд дуже дивно. 

– Дивно? Чому? 

Персонально я нічого дивного в ній не помічав. Вона вела себе весь час так, як і завжди. Ну, мені так здавалося, все ж я з нею не був довго знайомий. 

– Зазвичай вона дуже відповідально ставилася до занять. Вчила, що потрібно, читала, з усіма спілкувалася. А в один день її наче підмінили. Вона стала майже відлюдькуватою. Казала, що вона закохалася в якогось хлопця, що вони дуже сильно кохають один одного та й таке інше. Дівчата, що саме краще з нею спілкувалися, розказували що вона пише йому листи, але не відправляє їх нікуди. А ще казали, – він почухав щоку, – що бачили неодноразово її в глибині лісу, з кимось, але чи це правда я вже не знаю. 

– І вона жодного разу не казала кому листи були адресовані? 

– Якби знав, то сказав би. А так я й гадки не маю, – Сергійович розвів руками. – Ще щось хотів? Чи це все? 

– Дякую, що виділили мені час, я дізнався те, що хотів. Гарного дня вам, бувайте! 

Йду собі й думаю, в кого це могла бути закоханою Настя? Вона писала комусь листи, комусь реальному. І вона з цією людиною бачилася. От що справді мені не зрозуміло, так це чому вони зустрічалися в лісі? І чому вона написанні власною рукою листи не відправляла тому хлопцеві? Це мені на даний момент незрозуміло геть. Потрібно було б побачитися з Анею. Можливо вона мені щось зможе розповісти. Вони були подругами й жили разом. Я думаю вони точно про щось та й розмовляли. 

Вже по троху почало темнішати. Навіть не помітив як минула більша частина сьогоднішнього дня. Запитавши у одного з вожатих скільки часу, дізнався що вже пора їсти. Що ж, моє неофіційне розслідування починає набирати обертів. Поки що я йду на правильному шляху. Саме головне не збитися з курсу. 

Прийшовши до їдальні я не побачив нікого з своїх. Всередині їх також ніде не було видно. Мабуть прийшов раніше за інших. Нічого страшного, почекаю їх на вулиці. Поки чекав, на мою спину хтось з вереском застрибнув. Ну як хтось. Очевидно було, що це Аліна, яка міцно вчепилася в мене й не хотіла злізати. 

– Покатай мене! – сказала вона мені на вухо. 

– Давай не балуйся, злізь з мене, я дуже втомився. 

– Ну покатай мене хоч трішки! Будь ласка, будь ласка, будь ласка, будь ласка, будь ла-а-а-асочка!  

– Добре, покатаю, тільки тримайся міцно, але не довго, зрозуміла? 

– Так, – Аліна поцілувала мене ніжно в щічку. – Чим ти цілий день займався взагалі? Бо виглядаєш ти геть не веселим! 

– В мене просто немає причин сьогодні бути веселим, – відповів я, – до того ж, я й справді втомився… 

– То може мені злізти? – вона притулилася своєю головою до моєї. – Можу злізти, якщо подаруєш мені мої любимі квіти. 

– Та тримайся, ти для мене легенька, як пушинка! – сказав посміхнувшись до неї. – А що тобі за квіти подобаються? 

– Тюльпани! Хочеш принести їх мені? 

Я бігав, кружлявся, і носив її на собі навкруг їдальні. На нас дивилися і посміхалися. Її коричневе волосся літало зі сторони в сторону часом затуляючи мені очі. Вона сміялася голосно. Слухати її сміх і бачити її усміхненою мені набагато приємніше, ніж бачити сумною і з сльозами на очах.  

– Ну все, злізай, – заговорив я, – пізніше якось ще покатаю. 

– Ти ж казав, що я для тебе легенька, як «пушинка»! 

– Що ж, це правда, просто я відчуваю що ще трохи, і я звалюся на підлогу. 

Аліна злізла з мене та повільно обійшовши стала навпроти.