Еміліос Солому - Щоденник однієї зради, Еміліос Солому

би Кассіопу на пустельному узбережжі біля моря. Він хотів би навік закарбувати її образ, як закарбували фігури молодих збирачок шафрану із санторинської фрески. На вологому піску залишаються відтиски її ніг, схожих на дитячі. Він бачить, як вона нахиляється, збираючи різнобарвні камінці. Скидає їх у плетений кошик, слухаючи, як верхні стукають по нижніх. Перед нею виблискує море. Сяє сонце, відбиваючись у його хвилях. На глибині в прогалинах між в’юнким водоростям зачаїлися морські їжаки. Вона боїться море. Згадує чоловіків, які безслідно згинули в його темних глибинах. Щоразу, коли її чоловік вирушає в мандрівку, вона боїться, що він не повернеться.

Морський вітер куйовдить її волосся. Дукарелісове полотно починає оживати барвами та фігурами. На луках біля берега, поміж очерету й кущів ситника бавляться лелеки, які зупинилися на острові для відпочинку перед довгим перельотом на південь. Дивиться туди, де небо зливається з морем в одну лінію. Її не полишає відчуття, що погляд Великої Богині й зараз слідує за нею. Вона ж скрізь: і в небі, і у воді, і в піску, і в камінні. Вона відчуває себе слабкою, нікчемною комашкою, камінцем, схожим на ті, що зараз стискає в своїй долоні, мізерною крапочкою в нескінченому світі. Іде стежкою, що в’ється поміж брилами. Бачить здалеку людську вервечку, що піднімається на пагорб, нагадуючи мурашину ходу. З глиняних горщиків-піравносів, що слугують для перенесення вогню, вгору піднімається дим. У її лоні маленька істота колихається, наче рибка в морських водах. На неї накочується нудота, починає вивертати, мамо. Вона падає на коліна й лягає на бік у траві. Нудота відступає, вона знову приходить до тями. Через кілька місяців з неї вийде нове життя, плоть від її плоті, її рідна кров.

Дивлячись на муки цієї молодої жінки, Дукареліса охоплює невимовний жаль. Він розуміє, скільки всього вона не встигла осягнути в ці останні дні свого життя. Він розмірковує про людську долю та людську душу, які лишаються незмінними впродовж багатьох століть, і доходить невтішного висновку, що людина є порохом, який розвіває вітер. Продовжує стежити за земним шляхом молодої жінки. Це — реальні кроки, вона не є витвором його уяви. Вона справді існувала тут і спогад про неї зберігся в пам’яті острова, у мушлі, у ріні, у землі, яку він топче ногами.

Він направду спостерігає за нею в той час, коли довбанка розтинає води Егейського моря між Куфонисі та Керосом. Її чоловік, рясно вкритий потом, з усіх сил налягає на весла. Від ударів весел її вкривають солоні бризки. Вона сидить позаду нього зіщулена на циновці, притискаючи міцно до себе статуетку, яка зображає жінку в позі породіллі. Сонце повільно закочується за обрій і тоне в морі. Чоловік зістрибує на мілині й витягує човен на берег. Лишає його біля інших човнів паломників, які приїхали вклонитися Великій Богині. Він різко кличе її та подає руку, що допомогти зістрибнути з човна. Він знову в поганому настрої. Вона хотіла б більше лагідності. Відчуває гостру самотність, знесилення й меланхолію. Він спалахує на рівному місці й не може навіть пояснити чому. Якби він так не віддалився, певно, усе було б набагато простіше. Її тіло змінюється, вона відчуває як натягається шкіра, напинається живіт, загострюється нюх і змінюється смак. Вона стала вразливою, повільною, і слабкість її просто бісить. Але навчилася слухатися й коритися, як до того робила її мама, а до того мама мами й незчисленна кількість жінок, які стоять одна за одною від сотворіння світу. Часто, після того як її мама полишила цей світ, вона приходила до неї на могилку. Ішла до Агрільї, проминала невелике земляне підвищення, де вершилися учти на честь Богині, і сідала біля видовбаної в породі могили. Сиділа там багато часу на самоті, не рухаючись, зливаючись з природою довкола, стаючи її частиною, як лист, що падає з дерева, або жук, що заривається в пісок, чи крапля вранішньої роси, яка лишилася на лавровому листі. Зондувала її душу, розмовляла з її духом, запитувала в нього про великі таємниці життя і смерті. Чоловік постійно накидався на неї й сварив: «Що ти вештаєшся по тих місцях? Що можна шукати між могил? Це край, який належить мертвим!»

Але ж ось, тепер і він разом з нею. Вони мовчки сидять на землі в колі разом з іншими паломниками, оточивши святилище Великої Богині. З вершини острова зривається холодний вітер, гойдає віття дерев і приносить прохолоду. Довкола все вкрите уламками глиняних горщиків. Вони чекають настання ночі, коли повня зійде на небосхилі, виринувши з лона Богині. Це те саме божество, як потім давні греки наречуть Афродитою Хтонією і висічуть її статуї з мармуру. І через тисячі років Дукареліс знов побачить її вірних, які 15 серпня на свято Успіння сідатимуть у рибальські човни та пливтимуть до храму Богородиці на Нижньому Куфонисі, щоб узяти участь у вечірній службі та поклонитися її образу з божественним дитям на руках, зображеному на дерев’яній іконі.

Аж ось повня з’являється з-за гори, і всі вірні, серед них є й Кассіопа, охоплені духом Богині, шепочуть священні славослів’я й розбивають об сухий діл горщики й статуетки. Дехто залишає, ввіткнувши в землю мініатюрні ножі, для засвідчення безмежної шаноби та прохання про захист. Пізніше, у суцільній пітьмі, човники один за одним починають перетинати місячну доріжку й прямують кожен у свій бік. Наші чоловік і жінка, не проронивши ні слова за всю подорож, припливають в бухту Порі, піднімаються стежкою нагору й зникають у своїй хатині.

Дукареліс увесь цей час спостерігає за ними: і на Керосі, і на церемонії поклоніння Великій Богині, потім він сідає з ними в човен і перетинає море, тоді піднімається слідом до хатини. Заходить і сідає в затінку, затамувавши подих. Жінка відчуває якусь присутність, поглядом нишпорить по стінах, зазираючи в найменші тріщини, мамо, її лякають привиди та тіні, усі невидимі сили, що керують її власним життям. У того знову незадоволене обличчя й розбурхана душа; інші чоловіки поселення вже повернулися з першої мандрівки й привезли з собою купу дарунків, рідкісні та небачені до того речі. Вони подолали безліч небезпек, а тепер знову готуються відплисти на довгому кораблі, налягаючи на весла. А він знову залишиться на прив’язі на цьому клапті землі. Зрештою їх зморює сон і кожен поринає у свій світ. Дукареліс тоді вертається на свій балкончик, лишивши їх у спокої, однак і там продовжує спостерігати, наче сторожкий Пантократор з вершин церковного