Анна Потій - Академія Лідеван. Громова сила, Анна Потій

Розділ 11

Ірфла

Минали дні та тижні мого ув'язнення в Обителі, а ситуація ніяк не змінювалася. Феліція з Фірніетом так і не з'явилися. Я вже не знала, що й думати.

Феліція не повірила у правдивість сну?

Фірніет не міг знайти спосіб сюди потрапити?

Їм двом було начхати на мене і вони навіть не збиралися нас рятувати?

Мені дуже не хотілося думати про останній варіант, але він надто наполегливо ліз у мою голову. Я часто ходила до річки, що протікала біля дальнього кільця гір, щоб побути на самоті і подумати. Постійно я жила у батька, до дідуся з бабусею ходила в гості. Не те щоб мені не хотілося жити з ними, але я непомітно для себе потоваришувала з Елів, а ще я уникала матері.

Мені подобалося сидіти біля річки, слухаючи неквапливий плескіт води і шум вітру в очереті, і думати про своє таке дивне життя. Чи шкодувала я, що потрапила сюди? Поза всяким сумнівом — так. Мені хотілося жити звичайним життям, зустріти кохану людину, народити дитину, а тут все, що я могла — спілкуватися з рідними та читати, навчатися чогось, що мені, власне кажучи, й не потрібне. Не життя, а лише її подоба. Я навіть не знала, що краще — померти остаточно і народитися заново, забувши про це життя, чи дожити тут свій вік. Іноді мені хотілося піти на переродження, але все частіше я приходила до думки, що краще тут, ніж там. Я була прив'язана до цього життя, своїх спогадів, своєї особистості та рідних. Тут все знайоме та звичне. А там далі — невідомість, нове, зовсім чуже мені життя. Невідомість завжди лякає. Недарма люди так чіпляються за своє життя і прагнуть потрапити в Обитель, а не в Колиску душ. Тут ти — це все ще ти, а не хтось інший. А ще завжди був страх, що ти розчинишся у просторі та часі, не народишся знову. Нехай усі стверджували, що переродження — доведений факт, були ще ті, хто сумнівався. І саме тут сумніви набували нової сили, піднімалися на всю міць і тривожили, мучили душу.

Я так глибоко поринула у свої думки, що навіть не почула кроків у мій бік.

— Фелла сказала, що ти тут, — почувши голос матері над головою, я здригнулася від несподіванки.

— Ти тепер з нею спілкуєшся як із подругою, — хмикнула я. Нехай ми пробули тут уже чимало, я ніяк не могла звикнути до того, що мама потоваришувала зі своєю колишньою суперницею, з тією, кого саме вона сюди відправила, позбавивши життя. І я б ще змогла зрозуміти маму, вона цілком могла звикнути, що вона не потрібна батькові, але чому Фелла з нею мила — для мене загадка. Хіба це не абсурдно дружити зі своєю вбивцею?

— Сама не знаю, як так вийшло, — мама сіла поряд зі мною. — Може, тому що мені більше нема з ким нормально поговорити. Зі своїми батьками я ніколи не вела довгих розмов, твій батько не рветься зі мною спілкуватися, ти теж відсторонилася. Тільки Фелла і залишилася з тих, кого я знаю.

— Мені зараз хочеться бути однією. Намагаюся розібратися у собі. Пробач, мамо, що я не поруч.

Мама зітхнула. Декілька довгих хвилин ми сиділи мовчки, слухаючи плескіт води.

— Мені також непросто. Мене долають важкі думки, якими мені нема з ким поділитися.

— Що тебе турбує, мамо? — я зовсім не жадала слухати зараз її душевні страждання, але вона була моєю матір'ю і я не могла її відштовхнути, коли вона мене потребувала.

— Мої вчинки. Я зробила стільки помилок, думаючи, що я роблю правильно, а тепер мучусь від наслідків прийняття неправильних рішень. Я лише хотіла щастя. Я не погана, Ірфло, я просто нещасна.

— Але ж ти могла б спробувати щастя з іншим.

— З ким? Кому я потрібна?

— Наприклад, Тагон Пелл, він завжди дивився на тебе з обожненням.

— Знаю, але я його зовсім не помічала. Ніколи навіть не розглядала інших чоловіків.

— Ти просто підписала собі вирок, мамо, та й усе. А життя ж не закінчилося. Тоді. Втім, для тебе воно й зараз не закінчилося.

— Для мене немає життя без тебе, доню.

І знову ми повернулися до колишньої теми. Я не хотіла її розвивати та піднялася. Мама встала за мною. Не встигли ми відійти від річки, як натрапили на Феллу. Вона так незграбно вискочила з-за дерева, що в мене виникло відчуття, ніби вона підслуховувала. Ну і нехай.

— Йшла покликати тебе на обід, Ірфло, — спробувала виправдатися вона. — Вал, ти з нами?

Мама кивнула. Ми повернулися додому втрьох, а це означало, що знову будуть розмови. 

Після обіду Елів потягла мене до своєї кімнати, але оскільки мама і Фелла залишилися вдвох на кухні, мені захотілося підслухати їхню розмову. Ми вислизнули разом з Елів на вулицю і стали біля відчиненого вікна, щоб все чути.

— Я завжди тобі заздрила, Фелло. Спочатку через кохання Еділана до тебе, а зараз взагалі до всього. Нехай ти прожила мало в реальному світі, але ти продовжуєш жити тут і твоє життя набагато краще за моє. Я своє життя прожила дарма. Стільки всього і марно. Навіть дочку не вберегла.

— Даремно ти заздриш, Вал. Моє життя ніколи не було ідеальним. Я — дочка Імператора і все моє життя було на виду. Я мала відповідати статусу, я не могла робити все, що мені заманеться. Єдине, у чому мені пощастило — кохання. Я зустріла кохану людину серед тих, кого мені пропонували в чоловіки і це справді великий успіх для принцеси. У вас, темних, дещо інакше, адже ви не маєте впливу на цілу Імперію. Ви набагато вільніші за нас. Чесно кажучи, я завжди заздрила вашій свободі, тільки ніколи цього не визнавала вголос до сьогодні. Світлій соромно заздрити темним.

Я тихо пирхнула. Дивні ці світлі: все, що стосується темної магії для них — чисте зло, але при цьому вони таємно нам заздрять. Все ж таки магія дуже неоднозначна штука.

— Отак нам все життя брехали, — у голосі мами чувся смуток. — Нас спеціально розділили різними магіями, посварили, а за фактом — ми зло, якщо чинимо погані вчинки, і добро — якщо творимо добрі справи. Тільки і всього. Не в магії справа.

— Пізно ми всі зрозуміли, так?

— Так, але краще пізно, ніж ніколи.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍