Анна Потій - Академія Лідеван. Громова сила, Анна Потій

— То що, сокиру війни зарито, Вал?

— Думаю, можна й зарити. Тебе нічим не зачепити, як я дивлюся, а Еділан… Він все одно вибиратиме тебе, навіть під дією привороту.

— Ти все ще його кохаєш, Вал?

— Чесно кажучи, Фелло, я й сама вже не знаю… Я стільки років переконувала себе, що кохаю… Мені здається, я просто звикла його кохати. Для мене було принципом відбити його в тебе. А тепер усе це не має сенсу. Ми тут і це кінець.

— Ти не віриш, що прийдуть друзі твоєї доньки?

— Ірфла не хоче стежити за ними через портал, боячись, що побачене її розчарує. Але по ній видно, що вона зневірилася, що їх дочекається.

Я хмикнула. Я не те щоб зневірилася — просто перестала сильно сподіватися. Я реально дивилася на речі: навіть якщо Феліція прийде, мене вже не врятувати. Мабуть. Ось тому я не прагнула стежити за нею. Будь що буде. Не хочу ні сподіватися даремно, ні розчаровуватися. Час покаже, чи вийде щось.

— А ти що думаєш? — Фелла наполегливо вимагала прямої відповіді від мами.

— Гадаю, вони прийдуть. Фірніет Діманні досить наполегливий чоловік, як мені здалося, і в нього великий потяг до досліджень. Він не зможе прогавити можливість побувати тут. Для нього це своєрідний виклик. Так, Фелло, вони прийдуть. Просто не так скоро, як усі очікують. Я витратила не один рік, щоб знайти спосіб потрапити до Обителі і він підходить тільки для темних магів. Навіть якщо вони знайшли мої записи, вони не зможуть скористатися ними. Все залежить від того, коли їм вдасться знайти відповідний для світлих магів метод. На це може знадобитися багато часу.

— Ти ж забереш Елів із собою?

— Якщо Повелителі дозволять, то заберу. Тільки мені не хочеться йти без Ірфли.

— Але й забрати її ти не можеш.

— Не можу. Я ось думаю: може краще залишитися?.. Що я там забула в тому реальному світі?

— Своє непрожите життя, Вал. Ти ще можеш стати щасливою.

— Без дочки — ні.

— Якщо друзі Ірфли знайдуть спосіб повернутися звідси, то ти могла б її іноді відвідувати.

— Мене все одно мучитиме совість, що я насолоджуюся життям, а моя дочка тут доживає свого віку.

— Я думаю, вона не буде проти того, щоб ти пішла. Вона вже велика дівчинка і прагне приймати самостійні рішення.

— Знаю, але мені від цього тільки сильніше болить.

— Тобі треба відпустити її, Вал, як би складно тобі не було.

Мама нічого не відповіла, я почула тільки тихий схлип, а потім слова втішання від Фелли. Підслуховувати більше не хотілося і Елів запропонувала мені повернутися до будинку, але мені потрібне було повітря. Я потягла її у бік річки, яка наче манила мене своїм тихим дзюрчанням. Ми присіли на нагрітих несправжнім сонцем каменях одна навпроти одної і мовчали. Тиша заспокоювала, а мені зараз був дуже потрібний мир у душі.

— Все-таки тобі пощастило з твоєю сім'єю, Елів, — я перша порушила тишу. — Ви разом, ви любите одне одного. У мене була лише мама, яка все життя мене пригнічувала і мною маніпулювала, причому усвідомила я це нещодавно. У моєму житті були моменти, коли мені здавалося, що я щаслива, мені взагалі моє життя видавалося безхмарним і таким, як треба, але…

— Але нові обставини показали тобі твоє життя під іншим кутом і ти зрозуміла, що помилялася? — продовжила за мене Елів. Вона напрочуд точно описала мої почуття. Ми були знайомі всього нічого, а між нами вже утворився міцний зв'язок. Ми — сестри, і цим все сказано.

— Саме так. Все життя я помилялася, а зрозуміла це лише незадовго до смерті. Я не встигла пожити, як хочу, не встигла нічого…

— Ти й про моє життя помиляєшся, Ірфло, — Елів спіймала мій погляд: її смарагдово-зелені очі дивилися мені просто в душу і я, нарешті, помітила, що в них немає щастя, тільки смуток, багато смутку. — Так, батьки мене люблять і я люблю їх, у нас ніби гармонія в сім'ї, але... Ти ж сама бачила, як моя мама мріє відправити мене у світ живих. Ти думаєш, вона питала, чи хочу я туди?

Я дивилася на сестру з подивом. Вона не хоче нормального, людського життя? Як таке може бути?

— Ти що хочеш тут залишитися? — запитала я гучним пошепком.

— Так. Я все життя провела в Обителі, іншого життя я не знаю. Я звикла, — Елів знизала плечима, ніби даючи зрозуміти, що справжнє життя для неї не більше ніж міф. Їй було добре тут. Неймовірно! — А ще я не хочу лишати батьків. Я не уявляю, як жити без них. Знаю, вони мене дочекаються тут. Але раптом у мене не вийде після смерті потрапити до Обителі? Я не зможу піти, знаючи, що, можливо, ніколи більше їх не побачу. Чорт, Ірфло, я не хочу жити, не маючи змоги розділяти з ними свої радості та прикрості! Якби тільки твої друзі знайшли спосіб пересуватися між реальним світом та Обителлю, тоді я могла б покинути це місце. Але й тоді не факт, що Повелителі дозволять мені постійно сюди навідуватися. Занадто багато «але» для повернення. Мені простіше залишитись тут.

— А ти казала мамі, що ти хочеш залишитися?

— Казала. Тільки вона і слухати не хоче. Вона вважає, що я повинна прожити повноцінне життя, забуваючи, що мені видніше, яке життя я вважаю повноцінним.

— Зовсім як моя, — я гірко усміхнулася. Які ж наші матері схожі!

— Не зовсім. Твоя мати чіпляється за тебе і хоче втримати поруч, думаючи більше про себе, ніж про тебе. Моя думає про мене, наплювавши на власні почуття. Але результат, звісно, один: вони обидві вирішують за нас.

— А що батько?

— Він вважає, що я маю сама вирішувати, хоча й не хоче, щоб я йшла.

— Він хороший.

— Так, і тобі треба з ним подружитися. Тато дуже хоче цього, тільки не знає, як до тебе підступитися.

— Я все життя жила без нього, думаючи, що він покинув нас заради іншої. Мама мені це навіяла. Я б і хотіла з ним зблизитись, але мені складно. Потрібно трохи більше часу.

— Чого-чого, а часу тут повно.

Ми обидві одночасно зітхнули. Я дивилася, як легкий вітер ворушить світле волосся сестри, як сонце спалахує в її очах, схожих на дорогоцінні камені і раптом дещо згадала.