Левко Григорович Лук'яненко - З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко

Спи, мій сину, спи

Злоті мрії сни,

Щастя — море мрій чудове,

Хоч життя тверде

Ще на тебе жде.

Ти про це не знай ніколи,

Ти про щастя сни,

Завжди жди весни,

А вона колись прилине.

І мені було жаль, що я не бачив Січових стрільців, як моя мама, яка проводжала їх на Велику Україну, а один навіть жив на квартирі у нашій хаті. А ще читала мені Шевченкові вірші “Мені однаково”, “Розриту могилу”. Ці дві поезії особливо вражали тоді і тепер вражають.

Ігор Кічак замріявся, погляд його полинув ген, аж у дитинство… Він розповідав про своє життя. Ніби забувши, що поряд є слухач, до речі, — вдячний.

— Тато дуже любив читати. Він часто давав мені дрібні гроші, які я витрачав на те, щоб купити в книгарні книжечки з казками. Потім “Рідна школа” і перша вчителька Проційна. Це перші дві кляси в 1937–39 роках. І тета Маруся, мамина сестра, яка вже тоді була в ОУН. З тих дитячих читань найбільше враження справили на мене козацькі повісті й оповідання Андрія Чайківського, особливо “На уходах”, а ще оповідання “Іван Дубина”. Мабуть, тоді я і наворожив собі майбутню долю: в якомусь календарі “Просвіти” з 20-х років прочитав драму “Максим Свеней”, яка особливо мене вразила. Вона про ірляндського революціонера, який карається в англійській тюрмі за те, що прагнув визволення Ірляндії з англійської неволі. Не знати, чому, але дуже забажав потерпіти за Україну, як потерпів Максим Свеней за Ірландію. Мабуть, це бажання підслухав тоді ангел-заступ-ник і допоміг його згодом здійснити. 1940 року НКВС заарештувало тету Марусю. За браком доказів вини за кілька місяців випустили її.

Та найважливішим для мене став липень 1941 року, коли більшовики втекли. Напередодні при світлі нафтової лямпи Маруся читала звернення Проводу ОУН до мешканців матірних українських земель “Український народе!”, яке закінчувалося словами: “Український народе! Знай: твоєю метою є Українська Самостійна Соборна Держава. Твоїм вождем є Степан Бандера”. У ці дні тато ходив з карабіном. Третього липня я побачив на ратуші синьо-жовтого прапора. Шостого липня тато, що став директором друкарні, приніс додому перший номер газети “Воля Покуття”, назва якої була набрана золотими літерами і на всій першій сторінці було те звернення “Український народе!” Так на 11-ому році життя я увійшов у політику. Почав читати не дитячі книжки “Історію України” І. Петренка, “Чота крилатих” Ю. Шкрумеляка про Січових стрільців, “Холодний Яр” Юрія Горліс-Горського, ілюстрований альбом “УСС”, двотомний “Нарис історії України” та “Історію України” Дмитра Дорошенка, “Де шукати наших традицій?” Дмитра Донцова, “Визвольна боротьба українського народу” Омеляна Терлицького (про 1917–1921 роки). 1943 року вже читав перші числа підпільного журналу ОУН “Ідея і чин”, журнал “Бюлетень”. Тато подарував два томи “Україна в огні і бурі революції” Ісака Мазепи, читав двотомник спогадів Якова Гальчевського-Войнарського “Проти червоних окупантів”. Окрім того, було багато художньої літератури: “Син України” Златопольця, “Крутіж” і “Сотниківна” Б. Лепкого, “Пригоди молодого лицаря” С. Черкасенка тощо, журнали, зокрема “Літературно-науковий вісник”.

На новий 1944 рік востаннє був у нашій хаті Василь Федюк (повітовий провідник ОУН Косівщини) та окружний провідник ОУН Коломийщини Григорій Гончар-Моряк. Того ж року вже під більшовиками загинув Моряк, а 1945 року і Василь Федюк.

1947 року Ігореві Кічакові, за його словами, вдалося налагодити зв’язок з підпіллям. 6 березня 1948 року надрайоновий провідник ОУН Марко взяв від нього приречення, причому була мова й про відоме “караюсь, мучусь, але не каюсь”. Від Марка він одержав багато підпільної літератури, брошур, журналів “На зміну”, листівок, буфонів. 29 квітня 1948 року Марко перейшов на Снятинщину, а Ігоря перебрав окружний Борис, який 25 липня дав йому псевдонім Сокіл (замість попереднього Чугайстер) та шифр “С-18” і призначив шефом юнацтва в Коломиї.

1949 року відбувся безпосередній контакт у самій Коломиї з районовим провідником Орликом, потім Косарем, з Борисом і надрайоновим Земляком — Гайвороном зустрічався у селі Вербіж Нижній біля Коломиї.

— Пане Ігоре, ви знали справжні прізвища цих ваших провідників? — поцікавився я.

— Ні, не знав, — відповів Ігор. — Отож хочу згадати ще Василя Попура, мого однокласника. Ми з ним хотіли зліквідувати комсомолізатора шкіл Коломиї Усенка (Папур мав наган, а я мадярський пістолет), але окружний Борис заборонив. Згодом В. Папур з нашим другом Дмитром Ухачем перейшли в підпілля і 1953 року згинули в бою.

1949 року я вступив на історичний факультет Чернівецького університету. Кожного третього тижня зустрічався в Коломиї з районовим Косарем, поки він не загинув у липні 1950 року разом з Аскольдом та Черником.

14 березня 1950 року взвод енкаведистів наскочив з облавою на нашу хату і забрав усю бібліотеку та підпільні видання ОУН. На щастя, потрапили їм в руки антинімецькі видання. Антибільшовицькі не потрапили, то їх мати після відходу облави сама спалила. Я довідався про це, приїхавши через кілька днів із Чернівців.

20 жовтня 1950 року загинули Борис і окружний Буковини Сталь. З убитого Бориса взяли мого листа від 1 червня 1950 року, в якому я докладно описав облаву 14 березня і написав про Зубенка, Мордаровича і Олексюка. Ще у нього знайшли блокнот, в якому він 1948 року записав прізвища моє, Зубенка і Мордаровича. Це й стало причинило нашого арешту. Олексюк потягнув трьох своїх хлопців і показав дві явочні квартири. Чекісти були настільки поінформовані, що я його за це не виню. В мене після арешту вдома ще взяли декілька листів зв’язкової станичного провідника Сивого з Вербіжа Нижнього — Анни Долішняк. Господар однієї явочної квартири Іван Гуцуляк вискочив з вікна МГБ (з другого чи третього поверху) і вбився.

Заарештували мене 28 січня 1951 року в неділю ввечері так, що ніхто не бачив, коли і як. Суд відбувся 8–12 січня 1952 року в Івано-Франківську. Присудили до 10 років. Із заліками відбув 8 років.

— Чого Борис заборонив вам ліквідувати Усенка?

— Не знаю. Може, не хотів обтяжувати нашу вину перед владою — ми ж були зовсім молоді хлопці.

— А тепер ви шкодуєте чи не шкодуєте, що не розстріляли його?