Володимир Худенко - Дим

– Ну що? – вона розсміялася й сама.

– Ти цей, як його… політолог, – він позирав на неї замріяно.

– Так, – кивнула вона гордовито. – Сам же казав, що я розумніша за тебе.

– Само собою. На ось оце почитай, – він простягнув до неї «Комсомолку». – Валерій Леонтьєв з новою шоу-програмою. Лазери і ці, як їх, голографічні екрани…

– Леонтьєв? – Ірина наморщила чоло. – А, це той, якого ти бачив в армії?

– Ні, я його не бачив, – похитав головою Антон. – Він приїжджав до нас виступати, та я не ходив.

– Чого?

– Вернулись якраз із бойового, я спати завалився.

– Ти завше такий, – дорікнула йому Ірина. – Тебе й у клуб не витягнеш ніколи.

– Та є таке, – легко погодився Антон.

Він іще всміхнувся, згадавши, що покійний Іванович також не вельми розбирався в політиці та взагалі не вельми її любив. Баба ж Маня часто просторікувала перед телевізором, і Йванович мусив те слухати. Він пам’ятав одну їхню суперечку, котра в різних варіаціях повторювалась тисячу разів. Дивлячись на розкоші можновладців, бабуся сильно розпалювалась і тут же виказувала своє обурення Йвановичу:

– От кажуть… – пихтіла вона, – кажуть, я згодна, Сталін виродок був, убивця, ідіот! Скільки людей угробив… Та в Сталіна ж один кітель був, один френч! І діти за границею не вчилися. А що ж у цих – одно палаци та машини, на літаках одно літають своїх…

– О, вже розпатякалась, короста! – вибухав і Йванович. – Що, й самій захотілося політати? Так візьми онде свої марки і йди, з марками пустять в бомбовоз…

То все Йванович допікав бабі Мані за її марки… Антон до ладу й не знав за те, знав лише, що баба Маня була остарбайтером, її ще дівчинкою забрали з рідного села на примусові роботи в Германію. А тоді мовбито, вже як Союз розпався, то таким виплачувались якісь компенсації, так по селах і казали на них – марки, марки… Антон не знав, ясна річ, скільки тих марок попало бабі Мані, але Йванович ними їй постійно дорікав. Щось таке – чи вона Валерці їх усі оддала, а Йванович проти був… Чи навпаки – якраз не оддала, а Йванович просив, щоб оддала, на квартиру в місті. Ясна річ, Антон за це не розпитував їх ніколи. Лише як Іра останнього разу їздила на лікування в столицю, то Йванович дав Антону цілу тисячу, не марок, ясна річ, а новеньких гривень, тоді вони якось тільки стали ходити. Антон відмовлявся, а дід на нього гримнув, і все на тому. Тоді пізніше Антон хотів оддати, але Йванович сказав, що не треба, і сказав так, що Антон і справді оддавати гроші перехотів. Може, то й були гроші з тих її марок?

– Об чім задумався? – спитала Іра.

– Та так… – відмахнувся Антон. – Про політику.

Він не хотів засмучувати її зайвий раз нагадуванням про покійного Йвановича і решту всього. Вона й не стала більш розпитувати, лиш легенько всміхнулась.

– Ну що, – зітхнула Ірина, – підемо на платформу вже?

– Ходім.

Вони вийшли на платформи до автобусів. Там стояли в основному квадратні ПАЗики, і людей було не те щоб дуже багато. Всілись там на дерев’яні, давно не фарбовані лавки і сумки поставили поруч.

– А що таке хот-дог? – всміхнулась Ірина, читаючи напис на невеликому контейнері під парасолькою.

– Не знаю, – здвигнув плечима Антон, – щось знайоме…

– Здається, щось на кшталт сосиски в тісті, будеш?

– Ну, сходи купи.

Вона піднялась і задріботіла до парасольки, але Антон окликнув її:

– Іро!

– Що? – вона обернулась.

– Російською, – самими губами прошепотів він.

– Как пожелаете, – мовила вона, ясна річ, із жахливим акцентом.

Іще й поклонилась, легенько присівши і трошки розвівши в боки поли куртки.

Антон лиш усміхнувся, крутнувши головою.

Зрештою Ірина принесла два чималих хот-доги, розігріті, з тоненькими скибочками огірка й помідора, гірчицею, майонезом та кетчупом.

– Смачного, – мовила Ірина з набитим ротом, подаючи Антону його хот-дог.

Вийшло це в неї більше схоже на якесь «му-му-му», але Антон зрозумів з контексту і кивнув:

– Навзаєм.

Він і сам узявся їсти.

– Ду-е-ачно, – знов проговорила Ірина, плямкаючи.

– Що?

– Я кажу, м… – вона проковтнула шматок, – дуже смачно. Треба буде купити сосисок і собі вдома зробити.

– В печі хіба? – кпинив з неї Антон.

– Ну чого в печі, в духовці.

– Ану, повернись.

– Що?

– Поверни голову.

Антон одірвав чистий шматок своєї салфетки і витер Ірі щоку од кетчупу, а потім ще дістав із кишені носовичок, наслинив його і витер ще раз.

– …акую, – кивнула вона знов, жуючи.

– Розмазня, – обізвав її Антон, усміхнувшись.

Вони доїли, і Іра встала викинути салфетки в сміттєву урну поруч.

– Ох, – зітхнула вона по тому солодко, – наїлась, мало що й знаю… Достань-но мінералки, – попросила Антона.

Він покопирсався в своїй сумці і дістав з мінералкою ще щось.

– На, випий, – протягнув Ірині пластинку з активованим вугіллям.

– Нащо?

– Мо’ не так вкачуватимешся дорогою.

Вони попили мінералки, і Антон сховав пляшку назад, тоді закурив, трохи одійшовши од лавки.

Їхній автобус подали до сусідньої платформи, і то був не ПАЗик, а цілий собі новенький високий імпортний автобус з дверима, що самі од’їжджали вбік. Вони вже йшли зі своїми сумками на посадку, коли чийсь голос позаду голосно вигукнув:

– Тоша!

Антон машинально обернувся.

До нього біг високий худорлявий чоловік у великій розтягнутій футболці та спортивних штанях, із коротко підстриженим русим пшеничним волоссям та такими самими вусиками. Він тримав у руці якісь папери.

– Капітошка? – проговорив ледь чутно Антон чи то до Ірини, чи сам до себе.

Ірина ж зацікавлено позирала на незнайомця.

– Ну, здорово! – проговорив, заледве не крикнув незнайомець, і вони з Антоном обнялись.

– Здорово, Егор, – всміхнувся Антон трошки наче ніяково.

– Это ж надо… Ну просто… Как ты здесь?

– Да мы…

– А я, веришь-нет… – незнайомець поплескав Антона по плечу, обірвавши його на півслові. – Не тебя узнал, а супругу твою. Иду там, смотрю, знакомая девушка вроде, а откуда? А потом че-то как-то – раз! И как-то сразу вспомнил!

Він кивнув на Іру і підморгнув Антону.

– Это ж та самая Ира, да?

– Да, – Антон наче якось винувато повів рукою. – Егор, это Ира. Ира, это Егор, мы… служили вместе.

– Очень приятно! – той Єгор протягнув Ірині руку, і вона потисла.

– Взаимно, – всміхнулась.

– Ты не удивляйся, – пояснив він їй. – У него твой портрет над койкой все время, я просто запомнил лицо – у меня вообще на лица память… Ниче, что я так, по-свойски, а?

– Да господи!..

– Как же вы здесь?

– Так… – Антон роззирнувся по платформах. – В Смоленск едем.

– Вот