Володимир Худенко - Дим

* * *

Маршрутка підійшла, як світання вже розгорілось – пузата розхитана ГАЗель. Ірина з Антоном полізли в неї останні, Ірина попереду, а Антон заносив їхні сумки.

– Скільки коштує квиток? – неуважно мовила Ірина, перехилившись через сидіння до водія.

Той сидів, розвалившись у кріслі, і відраховував комусь здачу – пузатий, неголений, із брезклим обличчям і товстим срібний ланцюжком, що виглядав з-під розстібнутої сорочки.

– Че ты там лепечешь? – ошкірився він на неї неприязно і не відриваючи погляду від купюр.

Антон поклав Ірині руку на передпліччя.

– Проходь, сідай, он там місце є.

Кивнув він назад по салону, а сам поставив сумки і нахилився до водія.

– Почем проезд? – спитав.

Водій неуважно буркнув ціну, і Антон відрахував рублі.

– Е… сидячие все! – окликнув його водій, оглядівшись по салону.

– Да я тут, в уголочке… – одмахнувся Антон.

– Только ты присядь там… заныкайся, чтоб тебя не видно было, – ще буркнув йому в спину водій.

Антон проворно доніс сумки до краю салону і опустився там навпочіпки, притулившись спиною до стіни. Ірина сиділа зліва коло нього на сидінні.

– Боже, я думала, він мене з’їсть! – просичала вона, зло глянувши в бік водія.

Антон всміхнувся і поклав руку їй на коліно.

– А що, тут тільки сидячих беруть? – спитала.

– Напевне.

– Сідай до мене на руки! – усміхнулася.

– Зараз стереблюсь, – засміявся й Антон.

Вони поїхали вже містом. Ірині боляче вдарили в очі світанкові промені, і вона примружилась.

– Скільки тут їхати? – спитала в Антона.

– Недовго, хвилин десять мо’… – прикинув він. – Чого ти все допитуєшся, ти ж зо мною того разу їздила?

– Та забулась…

ГАЗель проїжджала міст через Десну, і Ірина задивилась на коробки новобудов над річкою, на узвишші в зелені насаджень.

– Он диви, будинки які! – тицьнула вона пальцем у замизкане вікно.

– Угу, – кивнув Антон.

– Нові.

– Угу.

– Тут будують все, – зітхнула Ірина. – А в нас хіба палаци… всяким крутеликам.

– Чого? В Сумах онно, казали, також…

– Та! – вона байдуже махнула рукою.

Помовчали.

– Хотів би в такому жити? – спитала врешті Ірина.

Він лиш легенько крутнув головою – вона знов немовби прочитала його вранішні думки в поїзді. Як там вона казала? Де кінчаюся я й починаєшся… Виходить, дійсно зрослись за ці літа?

– Не знаю, – одповів він. – А ти?

– Не знаю й я, – вона мляво всміхнулась і здвигнула печами. – Я чогось часто фантазую про те, як там живуть люди, особливо на верхніх поверхах… Що це за люди, що вони там роблять? Уявляю, як вони дивляться з вікна чи балкону на нашу маршрутку… Дивно, правда?

А боже мій світе!

Антон аж наче стрепенувся.

Ірина глянула йому в очі.

– Ти теж про це думаєш, – не спитала, а просто сказала.

Він кивнув.

– І сьогодні… думав про це?

Кивнув.

– Коли?

– Як ото під’їжджали до Брянська.

– А ти думаєш… – вона завагалась. – Тобі не уявляється інколи, що там живемо ми з тобою, тільки трохи не такі?

Він мовчав.

– Тю, – струснула головою Іра. – Нас заберуть у психушку.

– Заберуть.

– У Ромни.

– Туди.

– Обох.

– Обох.

Вони тихенько посміялись.

ГАЗель призупинилась на якомусь повороті, і до неї впритул під’їхала якась інша маршрутка. Водій її щось кричав до цього, висунувшись у вікно, але було не дуже чутно.

– Пусть ждет на конечной! – проревів тутешній водій, перекрикуючи гуркіт двигуна. – Пусть ждет… Щас к этому педриле подвалят там. Так и скажи ему, да. Добро.

На автостанції вони вийшли і одразу попрямували до кас. Там навіть не було черги, і вони легко взяла квитки до Смоленська. Ждати треба було ще майже з годину, і Антон всівся з сумками на сидіння тут же коло кас, а Ірина пішла в кіоск купити газету абощо.

Газет вона принесла цілу купу і різних, штук п’ять, мабуть.

– На біса стільки? – здивувався Антон.

– Хочу бути в курсі подій… – пропихтіла вона. – І довго ж їхати.

Вона заходилась зосереджено вивчати місцеву пресу, а Антон ліниво витяг із купи товсту «Комсомольську правду» та переглядав різні скандальні історії з життя зірок.

– Диви, тут про нас! – прокоментувала Ірина, читаючи.

– Що?

– Ну ось… – вона почала бурмотіти зі своїм страшенним акцентом: – Россия против Чечни. Та-ак… По свидетельству очевидцев, присутствовавший на форуме Генри Киссинджер, недоумевавший, почему после совместной военной кампании в Югославии коллеги-европейцы вдруг слышать не хотят об американцах, получил от Григория Явлинского развернутый список претензий к единственной сверхдержаве, – ось: – …Проявив вопиющую некомпетентность в политике и дипломатии, убивали ни в чем не повинных людей именно американцы. Именно американцы нарушили все международные нормы права и, используя двойной стандарт в политике, устроили на Балканах евро-чечню – тлеющий очаг конфликтов, чреватый самыми непредсказуемыми последствиями. В-третьих, не поняв, что разжигание национальной розни обязательно ведет к национальной катастрофе, натовцы так и не осознали, что стояли на пороге бесконечного кризиса, а Борис Ельцин и Виктор Черномырдин, сами того не желая, их просто вытащили из этого пекла.

– І де ж тут про нас? – всміхнувся Антон одірвавшись од своєї «Комсомолки».

– Ну ось, тут було щось про Кучму… – Ірина забігала очима по сторінці. – Ось же: – …Данные социологического опроса, согласно которому уже тридцать процентов россиян готовы двигаться в сторону Европы. Более того, у России нет особого пути, однако именно от Запада будет зависеть число настроенных так людей, чтобы через пятнадцать-двадцать лет у нас качество жизни сравнялось с ЕС. Сказав это, московский гость выгодно отличался от президента Украины Леонида Кучмы и главы МИДа Белоруссии Урала Латыпова, выступавших с позиции привычных просителей помощи Запада. А, нє, брешу – Россия против евро-чечни, от.

– Що ти читаєш ото? – збиткувався з неї Антон.

– Газету, – здивовано вирячилась вона, а тоді знов втупилась в пресу.

Антон лиш зітхнув.

– О, ось де цікаво! – знов сполошилась вона. – Фальшивые доллары поставлял из Чечни в Москву помощник депутата Госдумы!

Антон пирснув.

– Так… Разразившийся на днях в столице скандал с чеченскими поддельными долларами получил в ночь на пятницу продолжение в подмосковном Домодедове. Сотрудники Главного управления по борьбе с оргпреступностью МВД задержали в этом городке сразу двадцать шесть, – вона наголосила: – Активных участников чеченской московской преступной группировки, поставлявших в московский регион фальшивую валюту. Как стало известно «МК», у задержанных оперативники изъяли до тридцати семи! – Ого… – тридцати семи тысяч поддельных долларов в купюрах по сотне. Возглавлял группу … тридцатипятилетний уроженец Грозного Дасаев. Во время обыска у него обнаружили удостоверение помощника депутата Государственной Думы России г-на Ковалева, семь тысяч фальшивых долларов и восемьдесят и пять грамма героина. Уявляєш?