Оля Лях - Детективне бюро «примара»: Два світи, Оля Лях

- Будь ласка, і звичайні детективи щось вміють, - всміхнулась вона. Вони всі засміялись. Навіть вічно невдоволений Себастьян. Здається, цю його посмішку Кора бачила вперше. І сміх також. Глибокий, заразний.

- Тепер я винна тобі ніж. Не менш гарний аніж той, - кивнула дівчина, ніби прикидаючи у голові, де такий можна взяти.

- Не варто. Це був твій, - стисла плечима Кора. Усі відкрили рота, але вимовити не встигли ні слова. Немов у страшному сні, за їхніми спинами почулась нова хвиля гарчання.

Адреналін бушував у крові, даючи нове джерело енергії, та м’язи казали зворотне – сьогодні вже ніхто нікуди не побіжить. Принаймні Кора ясно відчувала це. Тепер її показна хоробрість в «Примарі» здавалась абсолютною маячнею. Найменше за все вона хотіла, щоб на її надгробній плиті викарбували: «Вона тікала, як боягузка і померла такою ж». Але ноги ніяк не слухались.

Раптом над нею загрозливо нависла тінь.

- Знімай! – гаркнув владний голос Себастьяна.

- Що? – не зрозуміла Кора. Чейз ривком підійняв дівчину і, схопившись за рукав жакету, стягнув з неї одежину. – Якого біса, Себастьяне! – здається, вона вперше назвала його на ім’я.

- Знімай штани! Негайно!

- Ти що! – в один голос заволали Мірайя та Ірвін позаду, але Себастьян не збирався повторювати або чекати, або пояснювати хоч щось.

Хлопець вийняв з-за поясу ніж і різким рухом розрізав по швах штанини прямо на Корі. Вперше з її вуст зірвалась справжня, нічим не завуальована, лайка. Батькові вуха б скрутились в трубочки від цього, але інших слів ситуація не приймала. Кора зрозуміла, що Себастьян не жартує і стягнула з себе залишки штанів, вчасно виудивши з кишені детективне посвідчення. Щастя, сорочка була достатньо довгою, щоб прикривати її стегна та спіднє, позичене в Мірайї. Чейз кинув в дівчину своїм піджаком і та моментально зав’язала його на талії.

Лаяння стало ближчим. Відсутність дуже необхідної частини одягу на Корі ніяк не додавала впевненості, що вона переживе цей день.

- Відлякувачі! – простягнув Чейз руку до Мірайї.

- Скінчились, - розгублено пролепетала та.

- Дідько! – хлопець кинув на середину дороги те, що раніше було Кориним костюмом. Жбурнув в нього рідиною у скляній баночці, що розбилась. Речі миттєво спалахнули. В Кори відвисла щелепа. Горстка якогось порошку полетіла слідом. Вогонь став більше, спалахнув насичено червоним. – Забираємось звідси! – Себастьян не став чекати дозволу, не став вибачатись. Просто схопив ошелешену Кору за руку і побіг. Мірайя та Ірвін в не меншому шоці помчали за ними.