Марта Кейс - Усі їхні секрети, Марта Кейс

— Класний керівник повідомила, що Ігор третій день не з’являвся на заняттях. Вона зв’язувалась з його матір’ю і та сказала, що дитина захворіла і лікується вдома. В нас ця сім’я на обліку, не хвилюйтесь!

— Справді? А от мені його мама сказала, що Ігор на екскурсії з класом! Як так вийшло? Ніхто не перевірив дитину з неблагополучної сім’ї, яка не ходить до школи? — Дана навіть не кричала, її тиха злість була набагато страшнішою. Не звикши захищати себе, вона з десятикратною силою кидалась відстоювати інших.

— В нашого персоналу й так часу на все не вистачає. Ви хочете, щоб вчителі ще й додому до таких учнів навідувались? — директор відчув аромат диму, що вже літав навколо нього в повітрі.

— Ви мали хоча б повідомити соціальну службу! Тепер нам обом лишається тільки молитись, щоб дитина була жива й здорова! — Дана завершила розмову, не даючи директору виправдатись.

Тривожне передчуття гнітило її. Вона не знала куди йти та з чого розпочати. В один момент Дана навіть хотіла подзвонити Олегу і попросити про допомогу. Він міг вирішити будь-що, та навряд чи він би вдарив палець об палець заради якогось чужого хлопчака. Жінка вчасно згадала про Андрія, який міг знайти людину навіть з вимкненим телефоном. Дана підвелась з-за столу й вперше за довгий час поглянула у вікно. На небі зібрались хмари й складалось враження, що на вулиці потемніло раніше, ніж повинно було. Добре хоч дівчата ввімкнули світло в невеличкому кабінеті на три столи.

Звідкись донісся жіночий вереск. Він розривав повітря, передвіщав бурю і сповіщав: прийшла лиха доля. В коридорі затупотіли працівники, що з небувалим азартом понеслись на звук. За хвилину до кабінету влетіла Марина, ледь стримуючи приступ сміху.

— Що сталось? — запитала Дана, кинувши погляд на молодшу колегу, що сиділа за іншим столом.

— Там… Ох, ви не повірите! Не хочу сміятись з такого, але… Ой, не можу! — Марина ще дужче зайшлась реготом, згинаючись вдвоє.

— Та кажи вже! — нервувала молода дівчина й потроху сама починала сміятись, хоч і не знала з якого приводу.

— Віра Петрівна зламала два передніх вініра. Господи, скільки ж вона про них розповідала! Віп-клініка, найкраща кераміка, а по факту – здерли гроші за непотріб...

— Ось це я вляпалась! — зіниці Дани розширились, коли вона згадала про ранкову розмову з керівницею.

— Ти про що? — Марина на секунду заспокоїлась, аби перевести дух.

— Вона мені зранку тицяла ними в обличчя: зроби, Даночко, вініри й зуби не турбуватимуть! — вона спародіювала поважний тон Віри Петрівни й усі троє жінок зайшлись сміхом.

Думки про Ігоря покинули Дану всього лиш на кілька хвилин. Але так мало статися. Бо в наступну мить їй зателефонувала медсестра з дитячого відділення й сповістила:

— Ігор Омельченко знаходиться в лікарні, — й додала, втишивши голос, — Він попросив подзвонити вам, сказав, що ви – його соціальний працівник.

— Як він? — Дана не могла повірити, що Оксана сказала правду й хлопець дійсно захворів.

— Вже краще. У його віці кістки швидко зростаються. Розумієте, мама сказала, що очі нам повидряпує, якщо ми звернемось до органів. І заявляла, що син впав зі сходів. Але в мене є підозра на домашнє насилля. Хтось має приїхати та розібратись з усім.

— Добре, я вже їду. — кинула Дана й поспішила скоріше дістатись лікарні.

Через власну наївність жінка на секунду допустила, що Оксана була чесною з вчителькою її сина. Однак слова «домашнє насилля» засіли в її голові та пульсували в такт з серцебиттям. Доки вона займалась власними справами, самотня і нікому не потрібна дитина опинилась на лікарняному ліжку. Дана мала багато підопічних, але саме до Ігоря прикипіла найбільше, хоч це й заборонялось в її професії. Вона почувалась винною в тому, що сталось із хлопчиком. До лікарні Дана мчала, мов навіжена. Лише піднявшись на потрібний поверх, вона збавила темп. На вході у дитяче відділення сиділа молода симпатична дівчина. Вона одразу ж підняла очі на відвідувачку й запитала:

— Ви до кого? — її тонкий мелодійний голос заспокоював.

— Ігор Омельченко тут? — Дана розуміла, що на неї чекає важка розмова з хлопчиком.

— Так. Я – Аліна, ми розмовляли з вами телефоном. — худенька медсестра підвелась з-за стійки та запросила Дану йти за нею.

— Що з ним сталось?

— Швидка привезла його через гострі болі в шлунку. Виявилось, що дитина випила забагато знеболювальних – загострилась виразкова хвороба шлунку. Заразом лікар помітив синці на тулубі та відправив Ігоря на рентген. Він показав, що у дитини тріщини в трьох ребрах. — медсестра ще не звикла до своєї роботи й Дана помітила, як зволожились очі молодої дівчини.

— А що він сказав про синці та тріщини?

— Я намагалась щось вивідати та він увесь час стверджує, що впав зі сходів. Два дні мені довелось випитувати в нього, чи є хтось дорослий, хто може йому допомогти. Лікар не став заявляти на матір, ми бачили й гірші випадки, але до серйозного втручання справа так і не доходить… — нарешті довжелезний коридор скінчився і вони опинились біля дверей палати.

Дана подякувала медсестрі. Вона цінувала те, що дівчина знайшла час та сили розібратись в ситуації, не зважаючи на виснажливу роботу. Дана давно була в системі й знала, як криво працює те, що покликане захищати. Тому людська небайдужість здавалась величезним чудом посеред сірої пригніченості життя.