Марія Власова - Монстр серед монстрів, Марія Власова

"Б'є - значить, любить!" - є в нас прислів'я. Дурниця, але така красномовна, що для декого, по суті, стає приводом для виправдання їхніх непорядних вчинків. Подруга моя, Анапа, від чоловіка через тиждень після весілля вся в синцях прийшла і з блаженною посмішкою розповідає, як чоловік її любить, та тільки ревнує дуже. А синці? А що синці, це вона сама винна, не так на чоловіка стороннього подивилася, за що вдома й отримала. Ну і де тут кохання? Може, справді, краще богу в жертву приносити, ніж усе життя знущатися, ламаючи кожну кісточку в тілі та з часом перетворюючи жінку на сіру істоту, яка здригається від кожного гучного звуку.

Зітхаю важко. Тому-то я й заміж не поспішаю, воно мені треба? Бачила я цих чоловіків у труні з бантиком на лобі! Кидаю погляд у щілину, а то в думки свої надто заглибилася. Мабуть, багато пропустила, бо монстр серед монстрів зняв із себе амуніцію і залишився в темній тонкій сорочці та в таких самих штанах. Але й цього йому виявилося замало, судячи з руху рук, він почав розстібати сорочку, дуже повільно. Спека чи що, в голову вдарила? Як мій хворий мозок замінив шипіння монстра серед монстрів, на таке цікаве заняття, не складно здогадатися.

"- А давай я зараз це перевірю і ... потеребонькаю?" - пролунав у моїй голові вільний переклад фрази, що пролунала від головного монстра.

"- Не треба!" - майже одразу відгукнувся Маратик.

Бідолаха, він аж до дверей на крок відступив. На симпатичному личку, так сильно схожому на жіноче, відобразився найнатуральніший переляк. Не думала, що їхні обличчя здатні сіріти ще більше, але обличчя Маратика довело протилежне, стало ще сірішим, що дещо зіпсувало його красу.

"- Що "не треба"?" - поцікавився з іронією головнокомандувач.

"- Не треба теребонькати!" - рішуче заявив помічник і стиснув свої витончені ручки з довгими пальцями в кулаки.

"- Треба, Маратик, треба!" - видав монстр поширений у нашому селі вираз, ну або щось схоже, різко відчинивши сорочку.

У шафі стало нереально тісно, смикнулася назад, розриваючись між бажанням блювати й сміятись як кінь. Ні, ну що зі мною не так? Щоки вкрилися густим рум'янцем, серце хвацько вибило кілька ударів у шаленому ритмі відчайдушної чечітки. Що взагалі означає ця фраза: "потеребонькаю"?! Нерішуче глянула в щілину, щоб побачити голу спину головнокомандувача монстра. Сорочка спочиває в каміні, зім'ята, наче ганчірка. От же зажерся, чесне слово! А дідусям і бабусям прибирати після цієї свині недоробленої.

"- Сам роздягнешся, чи мені допомогти?" - видала репліку моя фантазія за цю широкоплечу двометрову істоту.

Ох, як же в мене очі на лоб полізли, коли Маратик навіщось почав закочувати рукави свого вбрання. Воно взагалі дивне в сіреньких, наче ряса, чи сукня якась, щоправда, на відміну від останнього, під ним завжди штани вдягнені. Це він так невміло роздягнутися хоче? Далі, не відводячи від монстра погляду, поклав одну свою руку на оголене плече, а другу кудись на рівні грудей. На лобі сірого виступив піт, він підібгав губи й подивився кудись униз.

"- Потеребонькай!" - наказовим тоном голосно прошипів головнокомандувач.

Звісно, навряд чи він зажадав саме те, що я собі вигадала, хоча б я на це сподіваюся. Але від звучання його голосу я підстрибнула, сильно ризикуючи видати себе з потрохами. Добре хоч ніхто з них не помітив, як здригнулася шафа, сіренькі цілком були зайняті одне одним. По спині пробігли мурашки, щось в останній думці було не так.

"- Будь ніжним", - прошипів головнокомандувач, але цього разу по-іншому, м'яко і ніжно, якщо не сказати, з благанням.

Моя психіка почала мене підводити, десь у макітрі хтось відчинив кран смішинок, і ось-ось почнеться щонайменше всесвітній потоп. Маратик із зосередженим, напруженим виразом обличчя почав водити вільною рукою туди-сюди, а в моєму мозку спливла повна розуміння думка, що описує його дії: теребонькає. Начебто, здавалося б, сама себе розважаю, це слово теж сама придумала, але сміятися хочеться так, що все обличчя зводить від напруги м'язів. Ось що значить, не витримують нерви від непосильного завдання і жахливих умов. Сходжу з розуму, а божевільних у нас на вогнищах спалюють. Погані мої справи, погані! Може вони там чимось серйозним займаються, ну, не знаю... Цілуються? Від здавленого сміху мене зігнуло навпіл, та так невдало, що двері шафи прочинилися ще більше. Виключно це й допомогло злегка прикрити мої крани сміху і згадати про те, що якщо мене тут знайдуть, уже буде не до сміху.

Висунутися і подивитися, що там відбувається, і як далеко зайшли ці двоє, раніше не могла, боялася. Лише коли щось голосно скрипнуло, порушуючи лячну тишу в цій кімнаті, змогла, нарешті, поглянути на те, що там відбувається. І то довелося прикритися повністю якоюсь довгою сукнею. Тепер головнокомандувач, так само без сорочки, сидів на стільці за столом. Марат стояв недалеко від нього, якось боком, з'єднавши руки в районі паху. Мої губи нервово затремтіли, оскільки уява швиденько домалювала пропущені мною епізоди, і я ледве стримала бажання засміятися. Навіть коли не до чоловіка незадоволеним тоном прорік у моїй голові: "Не скінчив", - не засміялася. І це при тому, що в сільських компаніях я завжди сміялася голосніше і частіше за інших. Не те що сміхотлива була, просто не сміятися, коли сміються інші, складно. Ну що поробиш, часто в історії потрапляю, і часто вони мені боком виходять. Ну і що? Зневірятися тепер?! Плакати?! Ні, я вже наплакалася, та й не допоможуть мені зараз сльози.