Катаріна Рейніс - Заручені магією, Катаріна Рейніс

19.

Коли вони повернулися, Яблонські вже приїхали та чекали нареченого біля входу в залу пророцтв. У розкішній червоній сукні, з макіяжем та елегантною зачіскою, Анна просто засліплювала присутніх своєю красою. Ідеальна у всьому, вона склала б чудову пару найсильнішим некромантам світу. Нічого дивного, що Ольжичі вчепилися в дівчину, наче клешнями. І лише порожній погляд її неймовірних очей на якусь мить відкривав усе, що коїлося в дівочій душі.

- Ви готові? – запитала оракул у молодят, коли двері відчинилися. – Що ж, тоді почнемо!

Знайома зала з кришталевою кулею, яку пронизували сонячні промені, сяяла, наче діамант. Кольорові відблиски гуляли підлогою та стінами приміщення, перетворюючи суворе сіре місце на частинку дитячої казки. І, певно, іншим разом він би навіть замилувався барвистими переливами, та сьогодні… Сьогодні його нутрощі переверталися від відчуття неправильності всього, що відбувається. І справа навіть не в тому, що Янушеві заблокували магію! Хоч це було дуже неприємно, наче хто відтяв йому обидві руки. Справа в його серці, де настирливо засіла зовсім інша жінка.

- Якщо в цій залі є хтось, хто знає причину, чому ці двоє не повинні бути разом, - виголосила оракул, відриваючи некроманта від самокопання, - тоді скажіть це зараз, або замовкніть навіки!

Навколо запанувала мертва тиша. Лише Анна сіпнулася усім тілом, наче поривалася щось сказати, та вже наступної миті  покірно схилила голову.

«У тебе був шанс отримати щось більше, аніж влада чи гроші… - пролунало в голові дівочим голосом, сповненим злості та відчаю. - Шанс на мільйон…»

Струснувши головою, Ольжич повернув свою увагу оракулу.

- Ну, - продовжила жінка, - раз ніхто не проти, а ті, що проти, вперто мовчать, тоді продовжимо… Януше, Анно, сподіваюся, ви розумієте, що своїм рішенням пов’яжете власні долі навічно?

- Так… - відповіли в унісон. Голос не слухався, виштовхуючись назовні ледь чутним хрипом, та оракул зрозуміла.

- Чудово! – посміхнулася жінка, стрельнувши в молодят пильним поглядом. – Тоді почнемо! Анно, повторюй за мною: Я, Анна, перед усіма богами, беру тебе, Януш…

- Я, Анна, перед усіма богами, беру тебе, Януш… - покірно шепотіла наречена, з кожним словом міцніше стискаючи кулаки. Важко було не зрозуміти, наскільки дівчина не бажає цього союзу.

- … за свого чоловіка, і обіцяю бути вірною, поважати та оберігати тебе від усього світу…

- … за свого чоловіка, і обіцяю бути вірною, поважати та оберігати тебе від усього світу… - здавалося колишня весела, знайома Анна тут і зараз помирала, відрікаючись від власної свободи та щастя.

- … від нині і до віку, аж доки Гадес не роз’єднає наші шляхи!

- … від нині і до віку, аж доки Гадес не роз’єднає наші шляхи! – важко видихнувши, наче відпустивши останню надію, дівчина завмерла поруч з некромантом яскравою лялькою.

Януш бачив усе, все розумів і навіть щиро співчував нареченій, та пожертвувати усім, заради примарного шансу на щастя, не міг. Міцно стиснувши кулаки, він змусив себе відвернутися.

- Чудово! – підливала олії у вогонь стара карга. – Тепер твоя черга! Я, Януш, перед усіма богами, беру тебе, Анна…

Розціпивши вуста, чоловік намагався витиснути з себе необхідні слова:

- Я, Януш, - хрипів не своїм голосом, - перед усіма богами, беру тебе, Анна…

- … за свою дружину, і обіцяю бути вірним, поважати та оберігати тебе від усього світу… - знущалася оракул, поглядаючи на молодят сповненим насмішки  поглядом.

- … за свою дружину… - перед очима спливло усміхнене обличчя Ярослави, її палкий глибокий погляд, пишні вуста і посмішка, від якої мурахи бігали усім тілом. Всередині загрозливо натягнулася тонка струна, наче він от-от втратить щось дуже важливе. - І обіцяю бути вірним, поважати та оберігати тебе від усього світу…

Невидима струна боляче завібрувала, вибиваючи повітря з грудей та змушуючи зігнутися навпіл. Як встояв, незрозуміло.

- … від нині і до віку, аж доки Гадес не роз’єднає наші шляхи! – веселилася карга. – Говори!

- … від нині… 

Пекучий біль пронизав нутрощі наскрізь, а перед очима застигло скривлене болючою гримасою обличчя Яри. Це останнє, що він запам’ятав, коли покидав залу пророцтв в ніч на двадцяте червня. Їй було так само боляче, як і йому, обличчям котилися сльози, а в погляді розгорався відчай. Невже це справді те, чого він хотів? Образити єдину жінку, яка запалювала у ньому вогник життя і змушувала забути про матеріальне? Невже влада дійсно замінить йому тепло її долонь, зігріє холодними вечорами і подарує відчуття домівки? Адже лише поруч з нею він справді відчував себе щасливим! Він жив, а не марнував час на пусті балачки. Влада без коханої жінки поруч нічого не варта. То чи потрібно зараз руйнувати життя двом відчайдушним серцям заради оманливого відчуття самодостатності та чужої похвали? Певно що ні…

- Ні! – нарешті промовив те, що вже давно крутилося на кінчику язика і що так боявся зронити.

- Що? – прогарчав батько.

- Ні, - повторив голосніше, аби кожен у цій залі зміг почути. – Вибач, Анно, та я не можу з тобою одружитися!

- Що?.. Що відбувається?... Він збожеволів! – зашепотіли гості.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍