Ю. Несбе - Макбет

Макбет підійшов до наступного продавця, чоловіка в картатій сорочці, який був під таким сильним кайфом, що не міг рівно стояти.

— Гадаєш, я повний ідіот? — верескнув той. — До речі, я справді ідіот. Інакше мене тут не було б, згоден? Продати дурман копу, а потім опинитися на цілу добу в цюпі — і це тоді, коли мені треба ремонтуватися кожні чотири години?

Чоловік притулився спиною до стіни, і його гучний придуркуватий сміх лунко покотився під стелею. Макбет пішов далі по коридору до зали відправлень, і почув за спиною крик продавця-ідіота:

— Агов, хлопці, стережіться, до вас іде перевдягнений поліцай!

— Привіт, Макбете, — почувся слабкий тоненький голос.

Макбет обернувся. То був хлопець із пов’язкою на оці.

Макбет підійшов до нього і присів поряд під стіною. Чорна пов’язка зсунулася догори, і Макбет зазирнув у загадкову темряву очної порожнини.

— Мені треба чверть варива, — сказав Макбет. — Ти мені допоможеш?

— Ні, — заперечив хлопець. — Я не можу допомогти нікому. А ти зможеш мені допомогти?

Щось у виразі його обличчя видалося Макбету знайомим. Він наче у дзеркало глянув. Тож чим він, у біса, займається? Добрі люди допомогли йому вибратися з прірви, а тепер він знову зібрався туди повернутися? Щоб здійснити злодійство, від якого відсахнувся б навіть закоренілий наркоман? Він ще мав змогу відмовитись. Забрати цього хлопця з собою в «Інвернесс». Нагодувати його, викупати і вкласти спати. Сьогоднішня ніч може стати зовсім іншою, ніж він запланував, — така можливість іще залишалася. Можливість врятувати самого себе. Врятувати цього хлопця. Дункана. Леді.

— Підводься, ходімо до… — почав був Макбет.

— Здрастуй, Макбете. — Голос, який почувся ззаду, громовим гуркотом прокотився по коридору. — Твої молитви були почуті. Я маю те, що тобі потрібно.

Макбет обернувся. Підвів погляд. Потім поглянув іще вище.

— Звідки ти дізналася, що я тут, Стрего?

— Ми скрізь маємо очі й вуха. Ось, візьми. Подарунок від Гекати.

Макбет витріщився на маленький мішечок, який впав йому в долоню.

— Я хочу розрахуватись. Скільки?

— Розрахуватися за подарунок? Гадаю, Геката образився б. Добраніч. — Стрега повернулася й пішла.

— Тоді я не візьму його, — гукнув Макбет і кинув мішечок їй навздогін, але Стрегу вже поглинула темрява.

— Якщо ти не хочеш, — пронизливо пискнув одноокий хлопець, — то, може, я його візьму?

— Стій і не рипайся! — гаркнув Макбет, не сходячи з місця.

— А що ти хочеш зробити? — спитав одноокий.

— Що я хочу зробити? — луною відізвався Макбет. — Річ не в тім, що я хочу, а в тім, що я мушу зробити.

Він підійшов до мішечка й підняв його. І пішов назад, оминувши хлопця з простягнутою рукою.

— Гей, дай і мені хоч трішечки…

— Щезни в пеклі, — гаркнув Макбет. — Там і зустрінемось.

Макбет спустився сходами до смердючого туалету, прогнав жінку, яка сиділа на підлозі, розірвав пакет і посипав порошком раковину під дзеркалом. Тупим кінцем кинджала розбив лампочку вгорі, а потім гострим лезом посік порошок на дрібніші часточки. Згорнувши купюру в трубочку, спочатку вдихнув жовтувато-білу суміш в одну ніздрю, а потім — у другу. Хімікат проник крізь слизову оболонку в кров напрочуд швидко. Останнє, про що він устиг подумати, перш ніж заражена дурманом кров ударила в голову, було те, що все це нагадувало зустріч із колишньою коханкою. Дуже красивою й дуже небезпечною коханкою, яка, попри те що минуло багато років, не постаріла ані на день.

— Ну, що я вам казав? — мовив Геката, гупнувши своїм стеком об долівку під камерами спостереження.

— Ти казав, що немає нікого більш передбачуваного, ніж закоханий наркоман та мораліст.

— Дякую, Стрего.

Макбет зупинився на вершечку сходів перед парадним входом до центрального вокзалу.

Майдан Робітників колихався перед ним, наче море; буруни, здіймаючись і спадаючи, розбивалися під бруківкою на бризки зі звуком, схожим на зубовний скрегіт. А внизу, під казино «Інвернесс», виднівся колісний пароплав, з якого долинали музика і сміх, і його вогні іскрились у воді, що стікала з гримучих коліс, які повільно обертались.

А потім він вирушив крізь чорну темряву назад до казино. Макбет наче плив у повітрі, не торкаючись ногами землі. Крізь парадні двері підплив до реєстратури.

Адміністратор поглянув на нього і привітно кивнув головою. Повернувши до ігрової кімнати, Макбет побачив, що Леді з Малкольмом та Даффом і досі про щось теревенять у барі. А потім він пішов, а точніше, поплив нагору, проплив коридором і зупинився навпроти Дунканових дверей.

Вставивши універсальний ключ у замок, Макбет відімкнув двері, повернув ручку й зайшов.

Отже, він повернувся. В номері не змінилося нічого. Двері до ванної кімнати й досі були прочинені, там і досі горіло світло. Він підійшов до ліжка. Поглянув на сплячого старшого комісара, засунув руку в кишеню й намацав там руків’я кинджала.

Підняв руку. Тепер це видавалося значно легшим. Націлився в серце. Так само, як цілився в серце, видряпане на корі кремезного дуба. В тому серці він видлубав ножем дірку між двома іменами — Мередіт та Макбет.

— Прокидайтеся! Макбет вбиває сплячих!

Макбет заціпенів. Хто це сказав — старший комісар, він сам чи дурман у його голові?

Він поглянув униз, на обличчя Дункана. Ні, очі й досі заплющені, а дихання спокійне й розмірене. Та, поки Макбет дивився, Дункан розплющив очі. Спокійно глянув на нього.

— Макбете, ти? — спитав він, і його погляд упав на кинджал.

— Мені почулися тут якісь з-з-звуки, — затинаючись, відповів Макбет. — Тож я зайшов перевірити. Зараз подивлюсь.

— Там мої охоронці…

— Я ч-ч-чув, як вони хроплять.

Дункан кілька секунд прислухався. Потім позіхнув.

— Все нормально. Нехай сплять. Я знаю, що тут я в безпеці. Дякую, Макбете.

— Не варто, сер.

Макбет пішов до дверей. Він уже не плив. Відчуття полегшення, навіть щастя розлилося його тілом. Він був врятований. І врятував його старший комісар. Леді може робити й казати все, що завгодно, але цьому кінець. П’ять кроків. Вільною рукою він узявся за ручку.

І раптом помітив віддзеркалення в її полірованій мідній поверхні.

У вигнутому, наче в кімнаті сміху, зображенні, у світлі, яке падало з прочинених дверей ванної кімнати, Макбет побачив, ніби в якомусь абсурдному і спотвореному фільмі, що старший комісар витяг щось з-під подушки й націлив йому у спину. Пістолет. П’ять кроків. Відстань кидка. Макбет зреагував інстинктивно. Крутнувся на п’ятах. Утратив рівновагу, і кинджал вислизнув з руки ще до того, як Макбет встиг повністю обернутись.

9

Звісно, це Дафф підійшов до тих двох дівчат і