Вірджинія Вулф - Місіс Делловей, Вірджинія Вулф

зі своєю незугарністю, вона не може дозволити собі пристойного одягу. А Клариса Делловей сміялася, але ліпше зосередитися на чомусь іншому, поки дійде до поштової скриньки. У будь-якому разі вона має Елізабет. Ліпше подумати про щось інше, наприклад, про Росію, поки дійде до поштової скриньки.

Як хороше, мабуть, сьогодні за містом, сказала вона, намагаючись перебороти, відповідно до настанов містера Віттекера, свою шалену образу на весь світ, що нехтував нею, насміхався з неї, відкидав її; намагалася позбутися відчуття приниженості, цього страждання через свою зовнішність, непривабливу для людського ока. Хоч би яку вона зробила собі зачіску, все одно у вічі впадає її лоб, опуклий, як яйце, голий і білий. Ніщо з одягу їй не пасувало. Хай би що вона купила. А для жінки, певна річ, це означало неможливість зустріти когось із чоловіків. Ніколи не стати для когось з них тою єдиною. Іноді ввечері їй здавалося, що, окрім Елізабет, вона живе тільки заради їжі, заради однієї втіхи в житті; увечері чай і грілка на ніч. Але треба боротися, перемагати й мати віру в Бога. Містер Віттекер сказав, що вона тут із певною місією. Але ніхто не знає он того болю! — сказав він, показуючи на розп’яття, — болю, якого зазнав Бог. Та все одно, чому вона мусить страждати, коли інші жінки, як-от Клариса Делловей, нітрохи не страждають? Розуміння приходить зі стражданням, — казав містер Віттекер.

Уже минула поштову скриньку, Елізабет завернула в прохолодний тютюновий відділ Універмагу армії і флоту, вона ж бо все ще бубоніла сама до себе слова містера Віттекера про те, що розуміння приходить зі стражданням. «Це все плоть», — пробурмотіла вона знову.

— А який потрібно відділ? — перебила її думки Елізабет.

— Спідніх спідниць, — сказала вона різко, і вони попростували до ліфта.

Підіймалися. Елізабет спрямовувала її туди й сюди; спрямовувала її, геть занурену саму в себе, немов велику дитину, немов неповороткий військовий корабель. А вибір спідніх спідниць був доволі широким — коричневі, пристойні, у смужку, легковажні, щільні, легенькі; вона ж, далі занурена сама в себе, вибрала щось геть несусвітне, і дівчина за прилавком зиркнула на неї, немов на божевільну.

Елізабет розмірковувала, коли загортали пакунок, про що думає міс Кілман. Треба попити чаю, сказала міс Кілман, наче прокинувшись і зібравшись докупи. Пили чай.

Елізабет розмірковувала, чи міс Кілман аж настільки голодна. Вона якось дивно їла, дуже ласо, пожадливо, і весь час поглядала на тарілку з тістечками, посипаними цукром, за сусіднім столиком; а потім, коли дама з дитиною сіла за той столик і дитя взяло тістечко, чи справді це так не сподобалося міс Кілман? Ні, таки не сподобалося, їй самій хотілося того тістечка — такого рожевого, пишного. Задоволення від споживання їжі було чи не єдиним для неї залишеним задоволенням, а тут і його забрали!

Коли людина щаслива, вона завжди має певний резерв, казала вона Елізабет, яким можна за потреби скористатися; а її трясе, як те колесо без шини (полюбляла такі метафори), на кожному камінчику, казала вона після уроку, стоячи біля каміна з набитою книжками сумкою — із цим своїм «ранцем», як вона казала — у вівторок вранці, коли закінчився урок. Говорила також про війну. Зрештою, є люди, які не вважають, що англійці обов’язково мають в усьому слушність. Про це йдеться в багатьох книжках. На цю тему проводяться дискусії. Існують інші погляди. Чи не хоче Елізабет піти з нею і послухати такого-то і такого-то (дуже ексцентричний дідок)? Відтак міс Кілман вела її до церкви в Кенсінґтоні, і вони пили чай зі священником. Давала їй читати свої книжки. З юриспруденції, медицини, політики — тепер усі професії доступні жінкам вашого покоління, казала міс Кілман. Але щодо неї самої, то її кар’єра вже зруйнована, і невже тільки вона в цьому винна? Боже милостивий, казала Елізабет, звичайно, що ні.

Заходила мама й казала, що з Бортона передали кошик і чи міс Кілман не хоче взяти собі квітів? До міс Кілман вона завжди навіть дуже добре ставилася, але міс Кілман ніби не своїми руками збирала ті квіти докупи і ні про що не говорила, бо те, що цікавило міс Кілман, здавалося її мамі доволі нудним, тому просто неможливо було дивитися на міс Кілман поряд із мамою; міс Кілман набундючувалася й ставала дуже негарною. Але міс Кілман страшенно розумна. Елізабет нітрохи не думає про бідних, її сім’я має все, що душа забажає, її мама щоранку снідає в ліжку, Люсі приносить їй тацю з їжею нагору, любить вона стареньких бабусь, якщо вони герцогині чи мають аристократичне походження. І міс Кілман (одного такого вівторкового ранку, коли закінчився урок) сказала: «А мій дідусь тримав крамницю у Кенсінґтоні, торгував фарбою». З міс Кілман завжди почуваєшся якоюсь нікчемою.

Міс Кілман взялася за друге горнятко чаю. Елізабет, зі своїм східним обличчям, своєю незбагненною загадкою, сиділа дуже рівно; ні, вона більше нічого не хоче. Шукала поглядом рукавички, свої білі рукавички. Були під столом. Ах, вона не може піти! Міс Кілман ніяк не хотіла її відпускати! Юну, чарівну дівчину, яку вона щиро любила! Її велика рука розтулилася та знову стулилася на столі.

Аж надто пласка долоня, подумала Елізабет. Їй і справді вже треба йти.

Але міс Кілман сказала: «Я ще не закінчила».

Авжеж, Елізабет зачекає. Але тут так душно.

— Ви підете на прийом? — запитала міс Кілман. Елізабет гадає, що піде; мама хоче, аби вона прийшла. Але не варто тими прийомами захоплюватися, сказала міс Кілман, беручи пальцями останній шматочок шоколадного еклера.

Їй не дуже подобаються прийоми, сказала Елізабет. Міс Кілман роззявила рот, злегка випнула щелепу й проковтнула останній шматок еклера, відтак витерла пальці, побовтала в горнятку чай.

Відчувала, що от-от розколеться на частини. Таким великим було страждання. Якби вона могла її схопити, якби могла її стиснути й назавжди зробити цілковито своєю, а тоді вже й не страшно помирати; більше вона нічого не хотіла. Але ось так сидіти й не знати, що сказати, бачити, як Елізабет відвертається від неї, відчувати неприхильність навіть з її боку — це вже занадто, вона не витримає. Товсті пальці стиснулися.

— Я ніколи не ходжу на прийоми, — сказала міс Кілман, аби тільки затримати Елізабет. — Мене не запрошують на прийоми, — сказала вона і вкотре їй спало на думку, що самолюбство — це її біда; містер Віттекер застерігав про таке, але вона нічого не могла вдіяти. Терпіла страшні муки. — А навіщо їм мене запрошувати? —