Вірджинія Вулф - Місіс Делловей, Вірджинія Вулф

Клариса була приголомшена. І це християнка — оця жінка! Оця жінка забирає від неї дитину! Та вона в змові з темними силами! Незугарна, шкаредна, нічим не примітна, без дрібки доброти чи благодаті, і це вона знає сенс життя!

— Ви з Елізабет ідете до військового універмагу? — спитала місіс Делловей.

Міс Кілман відповіла, що вони йдуть до військового універмагу. Так і стояли там. Міс Кілман не збиралася зм’якнути. Вона сама заробляла на прожиття. Мала досить ґрунтовні знання з новітньої історії. Їй навіть удалося відкладати зі своєї мізерної платні на справу, у яку вона вірила; а ця дамочка нічогісінько не робить, ні в що не вірить, виховує доньку… але тут надійшла Елізабет, геть задихана, хороша дівчинка.

Отже, вони йдуть до універмагу. Так дивно, поки міс Кілман тут стояла (а вона таки стояла дуже набундюченою та мовчазною, немов якесь доісторичне чудовисько в обладунках часів первісних воєн), то секунда за секундою думка про неї світліла, ненависть (до ідеї, а не до людини) потроху спадала, а сама вона втрачала свою злобу, свої розміри, секунда за секундою ставала просто міс Кілман у макінтоші, і, Бог тому свідок, Клариса радо б їй допомогла.

Ось таке убування чудовиська, Клариса повеселіла. Кажучи «до побачення», вона вже сміялася.

Пішли поряд, міс Кілман і Елізабет, униз сходами.

І раптом аж щось запекло Кларису в грудях, це ж бо ця жінка забирає від неї доньку, і вона в пориві почуттів перегнулася через перила й вигукнула:

— Не забудь про прийом! Сьогодні в нас прийом!

Але Елізабет уже відчинила парадні двері — саме проїжджав фургон — вона не відповіла.

Кохання і релігія! — думала Клариса, вертаючись у вітальню, а сама аж палахкотіла. Які ж то вони мерзенні! А оскільки перед нею вже не було міс Кілман, то її сповнював здогад. На світі, думала вона, є дві найжорстокіші речі з усією своєю неоковирністю, злобливістю, деспотичністю, дволикістю, заздрістю, безконечною жорстокістю, безсовісністю і, вдягнувшись у макінтош, вони підслуховують на сходовому майданчику; кохання і релігія. А вона сама? Чи не намагалася вона коли-небудь когось навернути? Хіба їй не хотілося, аби всі були самі собою? Крізь вікно побачила стареньку, що підіймалася сходами в будинку навпроти. Нехай вона підійметься, якщо їй цього хочеться; нехай зупиниться; нехай, як це часто бачила Клариса, вона зайде до себе в спальню, розсуне штори й знову зникне вглибині кімнати. Ти ж бо якось поважаєш те, що старенька визирає з вікна і навіть не підозрює, що на неї весь час дивляться. У цьому є щось урочисто-печальне — а от коханню і релігії лишень подавай зруйнувати недоторканість душі. Ненависна Кілман умить би з цим розібралася. Від такого видовища недовго й заплакати.

Кохання також руйнує. Усе, що було хорошим, усе, що було правдивим, минає. Узяти, наприклад, Пітера Волша. Був собі чоловік, приємний, розумний, на всьому знався. Якби хтось хотів щось почути про Поупа чи, скажімо, про Едісона, або ж хотів побалакати про людей, про те, про се, то ліпшого співбесідника, як Пітер, годі й шукати. Саме Пітер їй в усьому допомагав; саме Пітер давав їй читати книжки. Але у яких він жінок закохується? Вульгарних, пустопорожніх, простакуватих. Он знову закоханий — приходить до неї після стількох років і про що він говорить? Про себе рідного. Ох уже ця пристрасть! — подумала вона. Принизлива пристрасть! — подумала вона, згадавши про Кілман і свою Елізабет, що тепер прямували до Універмагу армії і флоту.

Біґ-Бен ударив пів години.

Як же це дивно й незвичайно, як зворушливо бачити, що старенька (вони ж бо сусіди вже стільки років) відходить від вікна, буцімто була прив’язана до звуку Біґ-Бена, до тієї струни. А він, величний, видно, має до неї стосунок, якось із нею пов’язаний. Усе нижче й нижче, у саму гущавінь буденщини опускається його перст і робить мить урочисто-тривожною. Це звук змусив її, здогадувалася Клариса, зрушити з місця, відійти від вікна — але куди? Намагалася не втратити її з виду після того, як вона обернулася і зникла; так, її все ще було видно — її чепець білів углибині кімнати. Вона далі ходила в протилежному кінці кімнати. Навіщо ті символи віри, навіщо молитви й макінтоші? Ось воно, чудо, думала Клариса, ось вона, таїна; он та старенька, що йде від комоду до туалетного столика. Вона досі її бачить. Аякже, Кілман могла б сказати, що розгадала верховну таїну, або ж Пітер міг би сказати, що розгадав, але Кларисі аж ніяк не віриться, ніби комусь із них удалося вхопити за хвіст примару розгадки, бо ось вона, таїна: тут — одна кімната, а там — інша. Хіба релігія або кохання спроможні це пояснити?

Кохання… аж тут інший годинник, годинник, який завжди б’є дві хвилини після Біґ-Бена; він зайшов, шаркаючи ногами, із повним подолом усілякої всячини і висипав його перед Кларисою, ніби нагадав, що Біґ-Бен, певна річ, величаво й урочисто проголосив якийсь дуже справедливий закон, але ж, окрім усього іншого, вона має ще безліч дрібних справ — місіс Маршем, Еллі Гендерсон, вазочки для морозива — безліч дрібниць приплили, плюскались і витанцьовували в кільватері врочистого звуку, який лягав у море золотим зливком. Місіс Маршем, Еллі Гендерсон, вазочки для морозива. Треба негайно телефонувати. Плавно, тривожно звучав бій годинника, що йшов у кільватері Біґ-Бена з повним подолом дрібниць. Останні залишки всякої всячини з того подола, розтрощені натиском екіпажів, брутальністю фургонів, жвавим пересуванням несклáдних чоловіків і показних дам, розчавлені величними банями й шпилями закладів і лікарень, обдали тіло міс Кілман бризками розбитої хвилі, і вона, на якусь мить завмерши, сказала: «Це все плоть».

Саме плоть, а плоть треба вгамовувати. Так, Клариса Делловей її образила. Вона цього навіть очікувала. Але що з того, — не змогла впоратися з плоттю. Огидна, неоковирна Клариса Делловей тому над нею і посміялася, викликала в ній плотські бажання, і їй стало відразливо мати ось такий убогий вигляд перед Кларисою. І тієї своєї манери говорити їй також захотілось позбутися. Але навіщо мавпувати місіс Делловей? Навіщо? Усім серцем зневажала місіс Делловей. Вона несерйозна. Недобра. Її життя — суцільна суєта й обман. Але все ж таки Доріс Кілман похитнулася. Вона, власне кажучи, мало не розплакалася, коли Клариса Делловей засміялася. «Це все плоть, це все плоть», — бубоніла вона (мала звичку говорити вголос), намагаючись приборкати це бурхливе й болісне відчуття, коли йшла по Вікторія-стріт. Молилася Богу. Вона ж нічого не вдіє