Ерін Хантер - Вогонь і крига

уберегти її від холоду. Він вискочив на живопліт і покликав Принцесу, все ще важко дихаючи після бігу. Тоді знову зістрибнув до лісу і став чекати відповіді.

Від холоднючого снігу задубіли лапи, поки він невтомно чекав попід дубом. «Мабуть, вона народжує, — повторював собі, — або її замкнули». Але щойно він переконав себе, що сьогодні вони вже не побачаться, одразу ж почув її знайоме нявчання. Глянувши вгору, побачив сестру на живоплоті. Вогнесерд відчув радісне полегшення. Її живіт більше не був роздутий. Очевидно, Принцеса вже народила.

Він вдихнув її запах, коли кицюня підійшла. Цей запах наповнив вояка теплом.

— Ти народила! — нявкнув він.

Принцеса лагідно торкнулася його носа своїм.

— Так, — м’яко нявкнула вона.

— І все гаразд? Із кошенятами все добре?

Принцеса замуркотіла.

— Все гарно. У мене п’ятірко здорових кошенят, — нявкнула вона.

Її очі сяяли щастям. Вогнесерд лизнув її голівку, і вона додала:

— Не очікувала зустріти тебе в таку погоду.

— Я прийшов по котячу м’яту, — пояснив Вогнесерд. — У таборі зелений кашлюк.

Принцеса захвилювалася.

— І багато вас похворіло?

— Поки що троє.

Вогнесерд якусь мить повагався, а тоді сумно додав:

— Наша провідниця вчора втратила ще одне життя.

— Ще одне життя? — луною повторила Принцеса. — Ти про що? Я думала, то просто байки про те, що у кішки дев’ять життів.

— Синьозірці Зоряний Клан подарував дев’ять життів, бо вона провідниця нашого Клану, — пояснив Вогнесерд.

Принцеса благоговійно глянула на нього.

— То це правда!

— Лише у провідників. Усі інші мають тільки одне життя, як ти, як Попелапка… — Вогнесердів голос затремтів.

— Попелапка? — Принцеса, мабуть, відчула скорботу в його голосі.

Вогнесерд зазирнув у її очі, і всі думки, що доти непокоїли його, просто полились рікою.

— Моя учениця, — нявкнув він. — Вчора її збили на Громошляху. — Його голос знову надломився, коли він згадав, як знайшов її скривавлене тіло. — Вона дуже скалічена. Вона ще при смерті. А якщо й виживе, то ніколи не стане вояком.

Принцеса підійшла ближче і притулилась до нього.

— Ти так пишався нею, коли був тут востаннє, — нявкнула вона. — Попелапка здавалася мені такою веселою й енергійною.

— Того взагалі не мало статися, — прогарчав Вогнесерд. — Я повинен був зустрітися з Тигрокігтем. Він хотів бачити Синьозірку, але вона була хвора, тож я пішов замість неї. Та спершу я мав назбирати котячої м’яти, і Попелапка пішла замість мене.

Принцеса стривожено глянула на нього, тож Вогнесерд швиденько додав:

— Я казав їй не ходити. Мабуть, якби я був кращий наставник, вона б мене послухала.

— Я певна, що ти чудовий наставник, — спробувала втішити його Принцеса, але Вогнесерд заледве почув.

— Я гадки не маю, чому Тигрокіготь хотів зустрітися із Синьозіркою в такому небезпечному місці! — кинув він. — Тигрокіготь сказав, що має докази вторгнення Тіньового Клану на наші землі, але коли я прийшов, ними там і не пахло!

— То була пастка? — припустила Принцеса.

Вогнесерд перехопив запитальний погляд своєї сестри і раптом здивувався:

— Чого б то Тигрокіготь хотів зашкодити Попелапці?

— Можливо, не Попелапці. Він же посилав за Синьозіркою, — зауважила Принцеса.

Вогнесердове хутро наїжачилося. Чи можливо, що його сестра має рацію? Воєвода справді покликав Синьозірку до найвужчого узбіччя Громошляху. Але ж навіть Тигрокіготь не здатен на таке… Вогнесерд відігнав цю думку.

— Я н-не знаю, — завагався він. — Зараз усе так заплутано. Навіть Сіросмуг говорить зі мною крізь зуби.

— Чому?

Вогнесерд повів плечима.

— Важко пояснити.

Принцеса вмостилася у снігу поруч із ним, тісно притулившись.

— І просто я зараз почуваюся вигнанцем, — похмуро сказав він. — Нелегко бути іншим.

— Іншим? — Принцеса виглядала спантеличеною.

— Бути народженим кицюнею, коли всі навколо кланонароджені.

— Мені ти здаєшся кланонародженим, — нявкнула Принцеса.

Вогнесерд вдячно їй підморгнув. Вона повела далі:

— Якщо ти нещасний у Клані, то можеш жити зі мною. Я впевнена, мої хатні приглянуть за тобою.

Вогнесерд уявив собі, як це буде — знову жити старим життям кицюні, теплим, вигідним і безпечним. Але він не міг забути, як ще кошеням дивився із садочка Двоногів на хащі, мріючи про життя в лісі. Вітерець, розкуйовдивши його хутро, доніс до нього запах миші. Вогнесерд рішуче похитав головою.

— Дякую, Принцесо, — нявкнув він. — Але зараз я належу Клану. Я не зміг би бути щасливий у гнізді Двоногів. Я б сумував без ароматів лісу, без сну під Срібносмугою, без того, щоб самому полювати собі їжу і ділити її з моїм Кланом.

Очі його сестри спалахнули.

— Яке цікаве життя! — промуркотіла вона. Тоді сором’язливо глянула на свої лапи. — Іноді навіть я дивлюся в ліс і думаю: як воно — жити там?

Вогнесерд замуркотів і підвівся.

— Тоді ти розумієш?

Принцеса кивнула.

— То ти повертаєшся?

— Так, треба віднести котячу м’яту Жовтоіклій, поки вона ще свіжа.

Принцеса потяглася, щоб торкнутися мордочкою його боку.

— Мабуть, мої кошенята достатньо зміцніють, щоб зустрітися з тобою, коли ти прийдеш наступного разу, — нявкнула вона.

Вогнесерд відчув, як животом розливається радісне передчуття.

— Сподіваюся! — нявкнув він.

Коли Вогнесерд уже зібрався йти, Принцеса знову його гукнула:

— Бережися, братику. Я не хочу знову тебе втратити.

— Не втратиш, — пообіцяв Вогнесерд.

* * *

— Гарно придумав, Вогнесерде, — промуркотів Білошторм. Він побачив, як рудий вояк бреде до табору з повним ротом м’яти.

Цілу дорогу додому Вогнесердові текли слинки, і він почав думати, що більше ніколи не зможе навіть бачити котячої м’яти. А все ж він був щасливіший, ніж коли пішов із табору. Його сестра народила здорових кошенят, та й в голові нарешті трошки прояснилося.

Він уже підходив до кубла Жовтоіклої, коли біля нього, ніби з-під землі, вигулькнув Тигрокіготь.

— Ще котяча м’ята? — кіт зміряв його підозріливим поглядом. — А я вже думав, де це ти запропастився. Орляколап може віднести це Жовтоіклій.

Орляколап саме допомагав розчищати сніг.

— Піди до Жовтоіклої та віднеси їй м’яту, — наказав Тигрокіготь новакові. Орляколап кивнув і негайно ж підійшов до вояків.

Вогнесерд кинув листя на землю.

— Я хотів побачити Попелапку, — нявкнув він до Тигрокігтя.

— Пізніше, — прогарчав воєвода. Він зачекав, поки Орляколап підбере м’яту і понесе її до кубла Жовтоіклої. Тоді повернувся назад до Вогнесерда. — Я хочу знати, куди зникає Сіросмуг.

Раптом Вогнесердові стало гаряче під такою густою шерстю.

— Я не знаю, — поглядом на погляд відповів він.

Тигрокіготь втупив у нього свої холодні та ворожі очі.

— Як побачиш друга, — прошипів він, — передай, що його заслано до поваленого дуба.

— Старе кубло Жовтоіклої? — Вогнесерд глянув на плетиво гілок, серед якого жила Жовтоікла, коли тільки прийшла до їхнього табору і вважалася просто вигнанкою з Тіньового Клану. Зараз