Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

— Річ не в тім. Усе склалося так досконало. Я боюся зіпсувати щось чи ще якось зашкодити.

— Так, ідіть. Я вже й сама достатньо зіпсувала все чи щось таке.

— Нічого не зіпсували. Ох, дурненька Рейчел. Це так чудово. Тепер ми стали ближчими, чи не так?

Ми підвелися й стояли, тримаючись за руки. Я раптом відчув себе надзвичайно щасливим і засміявся.

— Я дивакувата?

— Ні, Рейчел. Ви подарували мені шматочок щастя.

— Що ж, тоді тримайтеся за нього. Бо воно й моє теж.

Я відвів жорстке неслухняне руде волосся від блідого, укритого ластовинням, здивованого ніжного обличчя, відхилив його назад обома руками й поцілував жінку в чоло. Ми вийшли до передпокою. Почувалися незграбно, зворушено й хотіли попрощатися так, щоб не зіпсувати настрою, який панував між нами. Кожному з нас хотілося залишитися наодинці зі своїми думками.

На столі біля парадного входу лежав примірник останнього Арнольдового роману «Скорботний ліс». Я зі здивуванням помітив його, і рука пірнула в кишеню. Складений відгук на роман досі лежав там. Я витягнув його та простягнув Рейчел із такими словами:

— Зробіть дещо для мене. Прочитайте й скажіть, варто це публікувати чи ні. Як ви скажете, так я й учиню.

— Що це?

— Мій відгук на Арнольдову книжку.

— Але, звісно ж, вам варто його оприлюднити.

— Прочитайте. Не зараз. Як скажете, так і вчиню.

— Добре. Проведу вас до воріт.

У садку все змінилося. Звечоріло. У невиразному похмурому світлі предмети здавалися розпливчастими, і важко було зрозуміти, як близько чи далеко вони розташовані. Те, що було ближче, іскрилося в густих, затуманених сонячних променях, а вдалині небо темнішало передчуттям ночі, хоча ще було не дуже пізно. Я почувався засмученим і збентеженим, але водночас настрій був радісний, мені хотілося якнайшвидше залишитися на самоті.

Сад перед будинком був видовжений, із галявиною, на якій росли якісь кущі, трояндові чагарники й таке інше, і доріжкою з «химерною бруківкою» в центрі. Доріжка білішала в темряві, а між камінцями темнішали латки з клаптиків наскельних рослин. Рейчел торкнулася моєї руки, у відповідь я стис її пальці й одразу ж відпустив їх. Вона пішла вперед доріжкою. На півдорозі до воріт якесь відчуття змусило мене озирнутися.

У горішньому вікні виднілася чиясь постать, яка мовби наполовину відкинулася на підвіконні чи навіть сиділа на карнизі. Я роздивився лише бліду пляму замість обличчя, але впізнав Джуліан й одразу ж відчув себе винним, бо цілував матір, коли її дитина була в будинку. Та значно більше мою увагу привернуло дещо інше. Вікно з відкидними стулками було розчахнуте, і в прямокутнику виднілася дівчина, вбрана в щось біле, можливо, в халат; вона напівлежала, задерши коліна, обіпершись спиною на дерев’яну раму. Ліву руку Джуліан витягнула у вікно. І я побачив у пальцях повітряного змія.

Але це був не звичайний, а магічний повітряний змій. Він мав невидиму шворку. Угорі, десь метрів за десять над будинком, нерухомо висіла велетенська біла куля з довжелезним триметровим хвостом. У незвичному світлі здавалося, що вона випромінює молочно-алебастрове сяйво. Хвіст, що, мабуть, вільно звисав зі шворки, бо з кожним подихом вітру куля відхилялася від вертикального положення, складався з безлічі білих бантиків чи, як здавалося окові, бульбашок, які нерухомою вервечкою висіли на невидимій пуповині під материнським тілом. А позаду кулі, чиї розміри важко було визначити (її діаметр, якщо це слово доречне, коли мова йде про сферу, міг перевищувати метр), там, де сідало сонце, небо набуло багряного кольору: це могла бути невеличка хмарка чи просто чисте небо на обрії сутінок.

Рейчел теж повернулася, і ми обоє мовчки дивилися вгору. Постать над нами була така дивна й відокремлена, мов напис на могилі, що мені навіть не спало на думку озватися до неї. А потім я глипнув на позбавлене будь-яких рис лице, і дівчина повільно підвела другу руку й широким рухом піднесла її до невидимої натягнутої шворки. Щось ледь помітно зблиснуло, почулося приглушене клацання, і бліда куля вгорі на мить присіла в реверансі, а потім, раптово сповнившись почуттям власної гідності та знайшовши мету, злетіла вгору та спроквола поповзла геть. Джуліан перерізала шворку.

Обачність цього вчинку й те, як очевидно й награно його демонстрували імпровізованій публіці, справили враження фізичного удару, якогось штурму. Я затремтів від болю та тривоги. Рейчел рвучко вигукнула щось схоже на «ах!» і побігла до воріт. Я рушив назирці. Біля воріт жінка не зупинилася, а вийшла на вулицю та жваво покрокувала хідником. Я пришвидшився й наздогнав її там, де вона зупинилася: на розі під розлогим буком, — тут нас неможливо було побачити з будинку. Поступово темнішало.

— Що це було?

— Куля? Ох, її подарував Джуліан якийсь хлопець.

— Але як вона трималася так високо?

— Там усередині водень чи щось таке.

— А чому вона перерізала шворку?

— І гадки не маю. Просто якийсь вияв агресії. Вона тепер увесь час перебуває в полоні дивних фантазій.

— Вона нещасна?

— Дівчатка в цьому віці завжди нещасні.

— Гадаю, від кохання?

— Не думаю, що їй уже відомо, що таке кохання. Вона вважає себе якоюсь особливою й починає розуміти, що насправді не має видатних талантів.

— Скидається на звичні людські обставини.

— Вона така сама розбещена, як усі вони тепер, усе робиться тільки для неї, моє покоління не знало такого ставлення до себе. Вони так бояться бути звичайними. Їй хотілося б утекти з галасливими циганами чи ще чогось такого. А так її життя нудне. Арнольд розчарований нею, і Джуліан це відчуває.

— Бідна дитина.

— Та з нею все гаразд, їй пощастило. До того ж, як ви самі сказали, це людські обставини. Гаразд, на добраніч, Бредлі. Я знаю, що ви вже хочете спекатися мене.

— Ні-ні…

— Я не маю на увазі в поганому сенсі! Ви такий сором’язливий. Мені це подобається. Поцілуйте мене.

Я швидко, але дуже пристрасно поцілував її в темряві під деревом.

— Можливо, я напишу вам, — сказала Рейчел.

— Так і вчиніть.

— Не турбуйтеся. Немає через що турбуватися.

Рейчел якось дивно захихотіла та зникла в темряві.

Я помітив, як скажено гупає серце. Сам не міг зрозуміти, сталося щось надзвичайно важливе чи ні. Я вирішив, що довідаюся завтра. А тепер робити було нічого, хіба відпочити зі згадкою про нещодавній досвід. Я досі, мов аромат парфумів, відчував присутність Рейчел. Але в моїй уяві надзвичайно чітко постав Арнольд, який наче дивився на мене з іншого краю яскраво освітленого коридору. Хай там що тільки-но сталося, Арнольда це теж стосувалося.

Тоді