Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

— Про що ви, Бредлі?

— Механічні. Точнісінько, як ми.

— З’їжте ще молочного шоколаду.

— Френсіс полюбляє такий.

— Мені шкода його, але й Крістіан я теж добре розумію.

— Від усіх цих задушевних дружніх розмов про «Крістіан» мене аж нудить.

— Не звертайте на них уваги. Це ви просто самі собі щось вигадали.

— Ну, я вигадав усе своє життя. Мені хотілося, щоб вона вмерла. Щоб вона померла в Америці. Закладаюся, вона вбила свого чоловіка.

— Бредлі, ви ж знаєте, що насправді я не мала на увазі всіх тих жорстоких речей, що їх якось сказала про Арнольда.

— Так, знаю.

— У шлюбі люди часом кажуть дещо так, механічно, але ці слова не йдуть від серця.

— Від чого?

— Бредлі, не будьте таким…

— Моє — таке важке, мов велетенський камінь у грудях. Іноді ми раптом почуваємося приреченими.

— Ох, заради Бога, збадьортеся!

— Ви не зненавиділи мене за те, що я бачив… ну, знаєте, вас й Арнольда, того дня…

— Ні. Тепер ви лише здаєтеся ближчим.

— Я хотів би, я хотів би, щоб вона не зустрічалася з Арнольдом.

— Ви дуже до нього прив’язані, чи не так?

— Так.

— Ви не просто переймаєтеся тим, що він каже.

— Ні.

— Це дивно. Він такий грубий з вами. Мені відомо, що він нерідко вас ображає. Але мій чоловік дуже любить вас, справді.

— Не заперечуєте, якщо ми трохи змінимо тему?

— Ви такий кумедний, Бредлі. Якийсь безтілесний і сором’язливий, як школяр.

— Те, що та жінка раптом повернулася й увірвалася в моє життя, просто якийсь клятий шок для мене. А тепер вона вже простягнула свої пазурі до Арнольда. І Прісцилла…

— Вона гарна, ви ж самі знаєте.

— Ви теж.

— Ні. Але я визнаю її красу. Ви описували її зовсім не так.

— Вона змінилася.

— Арнольд думає, що ви досі її кохаєте.

— Якщо він так думає, то, напевно, через те що сам у неї закохався.

— А ви кохаєте її?

— Рейчел, ви хочете, щоб я закричав і не міг припинити?

— Ви таки школяр.

— Я зрозумів, що таке ненависть, лише завдяки їй.

— Бредлі, ви мазохіст?

— Не кажіть дурниць.

— Іноді мені здавалося, що вам подобаються Арнольдові глузування.

— Арнольд закоханий у неї?

— А куди, як ви гадаєте, він подався сьогодні, коли залишив нас?

— До… О, ви думаєте, що він повернувся до неї?

— Аякже.

— Дідько. Він бачився з нею лише двічі або тричі…

— Ви що, не вірите в кохання з першого погляду?

— То ви думаєте, що він…

— Він довгенько бесідував із нею в тому шинку. А ще вчора вночі, коли…

— Не кажіть мені цього. Він закоханий?

— Він не втрачає розуму. Мій чоловік матеріальний, але холодний. А ви — безтілесний і теплий. Він сам казав вам, що полюбляє будь-яке сум’яття, він прихильник драм. Арнольд надзвичайно допитливий, він хоче всюди запхати свого носа, заволодіти чимось, дізнавшись про це. Йому хотілося б стати для всіх отцем-сповідальником. І йому це, між іншим, непогано вдалося б: він, якщо захоче, уміє допомагати людям. Він уже випитав у Крістіан усе про ваш шлюб.

— О Господи-Боже.

— Ще тоді, в шинку. А вчора, підозрюю, вони… Добре, добре! Лише хотіла сказати, що я на вашому боці. І, якщо захочете, ми привеземо Прісциллу сюди.

— Уже запізно. О Боже, Рейчел, мені якось недобре.

— Ох, Бредлі, ви такий спантеличений. Ось, візьміть мене за руку. Беріть.

Під матовим склом веранди стало спекотно й задушливо. Земля й трава тепер пахли якось екзотично: ладаном, а не дощем і свіжістю. Рейчел підтягла свій шезлонг упритул до мого. Я відчував, як її обвисле тіло тисне на моє власне, мов сила тяжіння. Вона підсунула свою руку під мою і якось незграбно вчепилася мені в долоню. Так невміло могли б привітатися в Судний день два мерці. А потім Рейчел повільно повернулася до мене й поклала голову мені на плече. Я відчув запах її поту й чистий, свіжий аромат волосся.

У шезлонгу людина надзвичайно беззахисна. Я розмірковував, що могло значити це рукостискання. Не знав, скільки сили я можу докласти, як довго маю не відпускати її руку. Але, коли Рейчел умостилася на моєму плечі одним незграбним загарбницьким рухом, я раптом відчув досить приємну безпомічність. І одразу сказав:

— Рейчел, будь ласка, підведіться, зайдемо в будинок.

Вона вистрибнула з крісла. Я звівся на ноги повільніше. Тканина шезлонга провисла й слугувала поганим важелем, тому швидкість Рейчел видалася дивовижною. Я рушив за нею назирці до темної вітальні.

— Перепрошую, Бредлі. — Вона вже розчахнула двері до передпокою. У її голосі, що звучав стаккато, і поведінці чітко читалися думки. Я збагнув: якщо не обійму її негайно, може статися якийсь непоправний «інцидент». Я зачинив двері до передпокою та обійняв її. Не можу сказати, що вчинив це без задоволення. Я відчув гарячі пухкі плечі Рейчел та — знову — важке вмощування її голови.

— Ходімо сядемо, Рейчел.

Ми влаштувалися на канапі, і її вуста одразу ж притислися до моїх.

Звісно ж, я не вперше торкався Рейчел. Але заведені в суспільстві поцілунки в щоку й поплескування по руці частенько слугують лише щепленням проти сильних почуттів. Дивно, які нездоланні перепони охороняють ступінь близькості між людьми і як вони розсипаються від одного короткого дотику. Просто візьми когось за руку особливим чином чи навіть зазирни по-особливому в очі — і світ назавжди зміниться.

Але водночас із цим я, як вельмишановний Арнольд, не втрачав розуму чи принаймні намагався. Я не відривав своїх уст від уст Рейчел, і ми залишалися нерухомими так довго, що це вже ставало абсурдним. Тим часом я досі незграбно, але міцно обіймав її однією рукою за плечі, а в другій тримав її долоню.

Мені водночас здалося, що я пригортаю Рейчел і намагаюся її заарештувати. А потім ми відхилилися й пильно подивилися одне одному в очі — напевно, щоб зрозуміти, що з нами сталося.

Обличчя людини, яка щойно безповоротно оголила свої почуття, завжди повчальне й зворушливе. Обличчя Рейчел сяяло, було ніжним, засмученим, запитальним. Я відчув себе справжнім чоловіком, захотів висловити задоволення та вдячність.

— О, люба Рейчел, дякую.

— Я не просто намагалася вас розрадити.

— Я знаю.

— Між нами справді щось є.

— Я знаю й радію цьому.

— Мені хотілося… раніше… притулитися до вас міцніше… Але я соромилася. Я й тепер соромлюся.

— Я теж. Але… Ох, дякую вам.

Якусь мить ми посиділи мовчки, напружені, майже спантеличені, а потім я озвався.

— Рейчел, гадаю, я мушу йти.

— Ох, ви такий кумедний. Добре, добре. Школяр. Тікає подалі.