Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

class="p1">— Я не віддам вам своєї сестри! Не хочу, щоб її жаліли й ставилися до неї зверхньо!

— Ніхто її не жаліє!

— Я жалію, — втрутився Френсіс.

— А ти взагалі заткай пельку, щоб тебе тут не було через три хвилини! Приїде справжній лікар, і я не хочу, щоб ти тут стовбичив.

— Давай, Прісцилло…

— Заспокойтеся, Бредлі, може, Кріс має рацію.

— Не називайте її Кріс.

— Бреде, ти не можеш водночас зрікатися мене і…

— Прісцилла абсолютна здорова, їй лише потрібно привести себе до ладу.

— Бредлі не вірить у психічні недуги.

— Ну, я теж, але…

— Ви всі намовляєте її, що вона хвора, а насправді моїй сестрі потрібно лише…

— Бредлі, їй потрібні спокій і тиша.

— А тут тихо і спокійно?

— Бреде, вона хвора жінка.

— Прісцилло, вставай!

— Бреде, припини врешті кричати.

— Гадаю, мені справді час іти.

— Ти ж хотіла залишитися тут, зі мною, хіба не так, люба? Ти сама так казала, ти ж хочеш залишитися з Крістіан?

— Він не надішле моїх речей, кажу вам, не надішле, я вже ніколи не побачу їх, ніколи.

— Усе буде гаразд.

* * *

Урешті-решт Рейчел з Арнольдом, Френсіс і я разом вийшли з будинку. Принаймні я повернувся й вийшов, а вони якимось чином потяглися за мною.

Уся сцена відбувалася в одній із нових кімнат, яка за старих часів належала квартирі нагорі. Вона була претензійною, але занепалою, з овальним ліжком для «кінозірок» і стінами, що вкриті псевдобамбуковими панелями. Там я почувався в пастці, наче якась гра перспективи нахилила стелю під таким гострим кутом, що, ступивши ще один крок, я вдарився б у неї головою. Бувають дні, коли високим людям здається, що вони ще вищі. Я вежею стримів над іншими, мов над ляльками, а ноги мої зависли за кілька сантиметрів від підлоги. Можливо, я й досі був п’яний.

На вулиці в очах закипіла чорнота. Сонце, що пробивалося крізь серпанок хмар, засліпило мене. Люди навпроти вимальовувалися грубими нечіткими силуетами й минали мене, мов привиди, мов ходячі дерева. Я чув, як поспішають кудись інші. Чув, як їхнє взуття клацає сходами, але не озирався. Мене нудило.

— Бредлі, ви що, осліпли? От віслюк, ви йдете просто на проїжджу частину.

Арнольд ухопив мене за рукав і не відпускав. Інші скупчилися поряд і витріщалися на нас.

— Залиште її тут на день чи два, — запропонувала Рейчел. — Прісциллі поліпшає, і ви зможете забрати її додому.

— Ви не розумієте, — заперечив я. Голова розколювалася, світло випалювало очі.

— Власне, я чудово розумію, — втрутився Арнольд. — Цей раунд ви вже програли, і вам краще розслабитися. На вашому місці я б одразу влігся до ліжка.

— Я піду з вами й попіклуюся, — додав Френсіс.

— Ні, не підете.

— Чому ви мружитеся й закочуєте очі? — поцікавилася Рейчел.

— Чому ви запізнилися на потяг? — не вгавав Арнольд.

— Гадаю, я й справді ляжу, так.

— Бредлі, — гукнув Арнольд, — не гнівайтеся на мене.

— Я не гніваюся на вас.

— Усе сталося випадково, я маю на увазі те, що я тут опинився. Я прийшов, бо думав, що ви вже повернулися, а потім зателефонувала та приїхала Крістіан, а Рейчел уже втомилася від Прісцилли, але вас і досі не було. Знаю, що це здається образливим, я це добре розумію, але насправді ми керувалися здоровим глуздом, і Крістіан так зраділа, а ви самі знаєте, як я полюбляю скандали чи невелике сум’яття. Ви мусите пробачити нас. Ми проти вас не змовлялися.

— Я знаю.

— Сьогодні я прийшов лише тому…

— Та яка різниця. Я йду додому.

— Дозвольте мені піти з вами, — попросив Френсіс.

— Вам краще піти зі мною, — урвала його Рейчел. — Я нагодую вас обідом.

— Слушна думка. Ви підете з Рейчел. Я мушу зазирнути до бібліотеки й попрацювати над романом. І так витратив купу часу на цю невеличку драму. Я невиправний, як той Том, що підглядав[29]. Ви впевнені, що не гніваєтеся на мене, Бредлі?

Ми з Рейчел сіли в таксі. Френсіс побіг за автівкою, намагаючись сказати ще щось, але я зачинив вікно.

Нарешті спокій. Округле спокійне жіноче обличчя Рейчел сяяло переді мною милосердним місяцем уповні, а не тим чорним із кинджалом, по вінця повним темряви. Синець, схоже, зійшов, або вона замаскувала його косметикою. А може, його там ніколи й не було, а просто так падала тінь.

Страждаючи від похмілля, я проковтнув ланч із трьох пігулок аспірину та склянки жирного молока, а потім узявся до молочного шоколаду, картопляної запіканки з бараниною, рахат-лукуму й кави з молоком. Фізично я почувався краще, і в голові прояснилося.

Ми сиділи на веранді. Баффіни мали невеличкий садок, але раннім літом він буяв так, що здавався безмежним. За цятками фруктових дерев, якихось папоротеподібних кущів і трав із червоними чубчиками ховалися сусідні будинки, ховався навіть просмолений паркан. Лише в’юнкі рожеві троянди між стовбурами дерев натякали на існування загорожі. Сад вигинався, скидався на теплу зелену мушлю, що пахне землею й листям. Біля підніжжя сходів веранди лежала бруківка, між камінцями якої росли рожево-лілові квіти чебрецю, а далі зміїлася поросла коротенькою травою й білими маргаритками стежка. Її вигляд чомусь викликав спогад про канікули в дитинстві. Тоді на безкраїй луці, визираючи крізь жовтувато-коричневу трав’янисту імлу, дитина, якою я був, спостерігала, як молода лисиця полює на мишей. Це була елегантна лисичка, яка нещодавно з’явилася на світ просто з рук Господа, рум’яно-червона, у чорних панчішках, із білою китичкою на хвості. Вона почула мене й озирнулася. Я побачив її надзвичайно яскраву голову, вологі бурштинові очі. А за мить вона вже втекла. Зник образ краси й таємничого сенсу. Дитина заплакала й відчула в собі митця.

— То Роджер сяє від щастя? — перепитала Рейчел, коли я розповів їй усе.

— Я ж не можу сказати про це Прісциллі, чи не так?

— Не тепер.

— Роджер і та дівуля. Господи, мене аж нудить!

— Знаю. Але проблема в Прісциллі.

— Що мені робити, Рейчел, що мені робити?

Розслаблена босонога Рейчел не відповіла. Вона легенько торкнулася свого обличчя там, де моя уява малювала синець. Ми обоє напівлежали в шезлонгах. Але, попри розслабленість, Рейчел була дуже жвава й мала знайомий вираз обличчя, який Арнольд називав «екзальтованим». Передчуття, чогось яскраво спалахнуло на її блідому, вкритому ластовинням обличчі й засвітилося в карих очах. Жінка мала збуджений і привабливий вигляд. Червонясто-золоте волосся було ретельно завите й нерозчесане.

— Якими механічними вони здаються, — зауважив я.

— Хто? Що?

— Дрозди.

Кілька дроздів, схожих на невеличкі механічні іграшки, уривистими кроками мандрували стежкою з підстриженої трави.