Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

я знову помітив кулю. Вона повільно пливла в небі над дахами будинків, трохи попереду мене. Куля рухалася значно нижче, ніж раніше, і помітно знижувалася. Ліхтарі ввімкнулися й марно кидали локалізоване світло під майже стемнілим небом, у якому важко було роздивитися блідий предмет. Вулицею йшло ще кілька людей, але, схоже, крім мене, ніхто не помітив дивної мандрівниці. Я пришвидшив крок, намагаючись розрахувати напрямок її руху. У нижніх кімнатах приміських вілл займалися прямокутники світла. Незапнута завіса подекуди демонструвала позбавлені смаку інтер’єри пастельних кольорів, а іноді — блакитне мерехтіння телевізора. А вгорі, над охайними силуетами дахів і пишними обрисами дерев, у темно-синьому небі пливла вперед ледь помітна куля, тягнучи за собою тепер уже невидимий хвіст. Я щодуху побіг.

Повернув до якоїсь бічної малолюдної вулички зі скромнішими будинками. Тепер я випереджав кулю, яка, хоча й пливла повільно, знижувалася дуже швидко. Я дивився, як вона наближається до мене, наче мандрівний місяць, загадкова, невидима для всіх, окрім мене, як знамення якоїсь могутньої, але ще не осяжної долі. Я хотів упіймати її. Про те, що робитиму з нею, коли впіймаю, я поки не думав. Мене більше цікавило, що вона робитиме зі мною. Я йшов уздовж дороги, відчуваючи тілом напрямок руху кулі та швидкість її зниження.

На мить вона заховалася за деревами. А потім раптом налетів короткочасний вітерець і помчав її на інший бік вулиці, де куля й далі рухалася в ліхтарному світлі. На секунду чи дві вона з’явилася переді мною, велетенська й жовта, божевільно розмахуючи хвостом з підвішених бантиків. Я навіть побачив шворку й кинувся до неї. Щось ніжно торкнулося мого обличчя. Я знову і знову хапав повітря в себе над головою, засліплений світлом ліхтарів. А потім куля зникла. Розчинилася, упала до віддаленого лабіринту приміських садів. Ще якийсь час я потинявся туди-сюди вузькими схрещеними вуличками, але більше не помітив мандрівного знамення.

На станції метро я побачив Арнольда, який, таємниче всміхаючись сам до себе, минав турнікет. Я перейшов на інший бік, і він мене не зауважив. Коли я дістався додому, перед дверима на мене чекав Френсіс Марло. Я здивував його, запросивши ввійти. Про те, що між нами сталося, я розповім пізніше.

* * *

Одна з багатьох відмінностей, любий друже, між життям і мистецтвом полягає в тому, що в мистецтві люди ніколи не втрачають гідності, а в житті — частенько. Однак життя, безумовно, невпинно та зворушливо намагається досягти в цій царині, та й в інших, рівня мистецтва. Гостре занепокоєння власною гідністю, відчуття форми, відчуття стилю провокують більше ницих учинків, ніж можна сподіватися, аналізуючи ймовірні гріхи. Порядний чоловік частенько видається неотесою лише тому, що не користується незліченною кількістю маленьких підступних шансів продемонструвати себе у вигідному світлі. Віддаючи перевагу істині, а не формі, він не прикрашає повсякчас фасад своєї зовнішності.

Пристойний порядний чоловік (яким я не є) ніяково втік би від Рейчел ще до того, як щось «сталося». Звичайно, я не хотів «ображати» її. Але більше я переймався можливістю викроїти із себе досконалого чоловіка. Я й раніше замислювався над тим, щоб поцілувати її, навіть значно частіше, ніж думатиму про це потім. Ось так усе починається й відбувається. Серйозний поцілунок може змінити світ, не варто дозволяти йому відбутися лише через те, що без нього картина втратить свою цілісність. Мóлоді, поза всілякими сумнівами, така ідея здасться надзвичайно пуританською й недоладною. Але саме через свій юний вік вони не розуміють, що кожна подія має наслідки. (Ця подія теж мала свої наслідки, і деякі з них були геть неочікуваними.) Не існує запасних, стиснених, не занесених до реєстру моментів, у які можна поводитися «абияк» і сподіватися, що потім розпочнеш жити далі з тієї ж точки, у якій зупинився. Нечестивці вважають час позбавленим безперервності, нечестивці обдурюють своє природне відчуття причинності. Добропорядні люди вважають буття суцільним щільним хитросплетінням крихітних взаємозв’язків. Моя найменша примха може змінити майбутнє. Через те що я викурю цигарку, посміхаючись якимсь непристойним думкам, хтось може померти в муках. Я поцілував Рейчел, сховався від Арнольда й надудлився із Френсісом. До того ж я кардинально змінив «спосіб життя», і це призвело до тривалих і несподіваних наслідків. Зрозуміло, друже, що я не можу — чи міг би я? — сповна шкодувати про те, що сталося. Але минуле варто оцінювати справедливо, хай би які дива породили твої помилки завдяки незбагненному милосердю. О felix culpa[30] не виправдає нічого.

Для митця все має зв’язок із його творчістю й живить її. Імовірно, мені варто детальніше описати свій тодішній душевний стан. Наприклад, у такому контексті: наступного ранку після вечора з кулею я прокинувся, паралізований тривогою. Замислився: може, варто просто зараз вирушити до «Патари» й забрати із собою Прісциллу. Це розв’язало б одразу кілька проблем. Я піклуватимуся про сестру. Цей просто нестерпний обов’язок завжди залишався зі мною, мов відчутний шип, що застряг у тілі мінливого егоїзму. Заразом я забрав би її подалі від Крістіан і сам забрався б подалі від Крістіан. Сама лише фізична відстань може допомогти й, напевно, завжди допомагає, коли йдеться про такі грубі чари. Я вважав Крістіан відьмою в моєму житті, ницим демоном, хоча себе я цим не виправдовував. Існують люди, які одразу ж, майже автоматично, викликають у нас нав’язливе егоїстичне занепокоєння й настирливе обурення. Після зустрічі з такою людиною треба якомога швидше тікати або втратити слух до її слів. (Чи поводитися як «святий», але тепер це було б недоречно.) Я знав, що, якщо залишуся в Лондоні, неодмінно знову побачуся з Крістіан. Мені довелося б це зробити через Арнольда, щоб зрозуміти, що відбувається. А ще мені довелося б зробити це, бо зробити це все одно довелося б. Ті, хто перебував у полоні такої одержимості, зрозуміють, як я почувався.

Коли я кажу, що також вважав, що маю поїхати з Лондона, через те що тільки-но сталося між мною й Рейчел, мені не хотілося б, щоб ви думали, наче я керувався лише моральними застереженнями делікатного характеру, хоча деякі застереження все ж були. Я відчував щодо Рейчел якесь цікаве відособлене задоволення, яке мало безліч складників. Одним із таких складників була непристойна, груба та примітивна думка, що я взяв гору над Арнольдом. Чи, мабуть, це занадто грубо сказано. Тепер я почувався по-новому захищеним від Арнольда. З’явилося дещо важливе для нього, що я знав, а він — ні. (Лише пізніше мені спало на думку,