Марина Комарова - Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова

Глава 7. Котики та чоловіки

 

- Ви впевнені, що прочитали всі умови? - спокійно запитав Дітмар, повертаючи на вулицю Паторжинського.

Взагалі-то, як я вже говорила, знання географії Києва у мене кульгає на обидві ноги. Однак тут просто запам'ятала, тому що одного разу гуляли з Сашкою і час від часу офігевали від того, як живуть багаті люди.

І ось тепер, здається, мені доведеться це робити куди частіше. Раптом треба буде по цій вулиці весь час їздити або ходити?

- Я - так, - похмуро відповів Руслан і подивився на мене.

Сиділи ми поруч, на задньому сидінні. Чомусь ніхто не наважився влаштуватися поруч з нотаріусом. Немов окреслили коло крейдою і вийшли подалі від церкви. І нехай «панночка» зовсім не чорноволоса та Вія не кличе, а володіє непоганими манерами і має явно арійські коріння, спокійніше сидіти подалі.

- Віто? - звернувся до мене Руслан, ніби намагаючись хоч трохи повернути в реальність.

- Га? - я знову перевела погляд на затиснутий в руках листок. - Я теж читала...

- Щось не чую впевненості в вашому голосі, Віталіно Сергіївно, - сказав, не обертаючись, Дітмар.

«За дорогою стеж», - мало не буркнула я.

Ось навіщо доводити щось? Так добре сидимо, спілкуємося. І тут, розумієш, різко з'являється бажання відкрутити комусь біляву голову!

- Укладення шлюбу є виконанням умов заповіту, - прийшов мені на допомогу Руслан, попередньо прошепотів: «Будеш повинна за мою доброту».

- Саме так. Але при цьому зазначено, що ви не повинні розлучатися мінімум п'ять років.

Упс, а ось до цього я не дочитала. Але судячи з того, як скривився Руслан, від нього цей пункт не пішов. Дуже хотілося запитати про фіктивний шлюб, але зараз не час і не місце.

- Прочитали, - нарешті запевнив мій нинішній шеф. - І взяли до відома. Віталіно Сергіївно, ви заміж не збираєтеся?

Питання поставило в глухий кут. Потім викликав роздратування. Більше навіть на себе, ніж на чоловіків.

- Ні, Руслане Віталійовичу, якось не складалося. Я сюди, як знаєте, працювати приїхала, а не особисте життя влаштовувати. Але якщо у вас є холостий симпатичний приятель, який не проти маленької жінки та її великого кота, то буду виключно вдячна, якщо познайомите.

Випалила це практично на одному диханні. І тут же прикусила язика, зрозумівши, що поняття не маю, як пан Скрипка в принципі реагує на такі жарти.

- А потім мені шукати нову робітницю? - практично прошипів він, і я, здивовано моргнувши, притиснула заповіт до грудей. Хіба мало, раптом доведеться захищатися? Сумки з собою не було, бо так і не забрала її у люб'язного Антона Львовича. А телефон і гаманець розсовувати по кишенях.

Але що змусило Руслана так розсердитися? Жарт як жарт. До того ж він ще не знає, як я працюю. Може, ледаща і нерозторопна, все таке, і курю через кожні п'ятнадцять хвилин?

- А ви, Руслане Віталійовичу, одружитися хіба не збиралися? - раптом невинно поцікавився Дітмар.

І тепер уже я дивилася на шефа з огро-о-омним інтересом.

- Ні, - буркнув Руслан, насупившись.

- Наскільки відомо, партнери вашого батька ... - продовжив нотаріус, ніби не почув.

- Залишаються партнерами мого батька, - сказав Руслан так, що відразу стало ясно: розмова закінчена.

Дітмар подивився в дзеркало заднього виду, перехопив мій погляд та підморгнув. Якби я могла впасти, так би і зробила. Але місця, на жаль, не багато. Або лобом в спинку сидіння водія, або на коліна до Скрипки. Друге, звичайно, краще - так хоч не поставиш синяк на лоб, - але навряд чи начальство зрадіє.

- А давайте спочатку подивимося? - спробувала я прибрати незручну паузу, вона зависла в повітрі. - Наскільки я пам'ятаю, від спадщини можна відмовитися.

Руслан закашлявся. Дітмар знову глянув на мене в дзеркало.

- Повірте, Віталіно, - м'яко сказав він таким тоном, що чомусь стало не по собі, - вам не захочеться відмовлятися.

- А я жінка спонтанна, - спробувала пожартувати. - Хочу - погоджуюся, хочу - відмовляюся.

- Сподіваюся, хоч не з роботою? - іронічно поцікавився Руслан.

Я мовчки подивилася на нього, відчула бажання... Бажання душити двома руками і просити нотаріуса не втручатися. Але замість цього зробила глибокий вдих і спробувала посміхнутися. Посмішка, здається, вийшла не надто - опонент похмуро хмикнув і, відвернувшись, дивився у вікно.

Спокійно, Віто, спокійно. Ти - доросла і самодостатня жінка, ти не будеш вестися на провокації і відчувати почуття провини. Ти не будеш, я сказала!

Бо десь там всередині... Щось підступне та істинно жіноче повідомляло, що готова і повестися, і спровоціювати. І взагалі, коли Руслан не дивиться на мене, я в свою чергу можу його спокійно розглядати. І знаходити, що якби він сказав, що у нього є холостий приятель, я б... засмутилася. Навіщо щось шукати, якщо поруч з тобою сидить молодий, красивий, цікавий чоловік... Так, стоп!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍