Тая Смоленська - Няня для дочки чемпіона, Тая Смоленська

Глава 22

Вікторія

Вранці я прокинулася рано. Спала уривками, неспокійно. Двадцять дев'яте серпня спочатку здавалося порятунком, а тепер хотілося відмотати час назад.

Руслан спав. Я чула як о п'ятій ранку він піднімався до Кіри. В останні дні ми надто нагадуємо справжніх батьків. І я ловлю себе на думці, що зовсім не проти, якщо це стане реальністю.

Я обережно відкинула убік тонку ковдру, вислизнула з обіймів Алмазова. Прийняла душ, одяглася та замовила сніданок. Кіра прокинулася і я встигла взяти її на руки, перш ніж вона почала плакати. Піднесла до рота пляшечку з соскою. Усміхнулася дитині, почала ходити з нею на руках по кімнаті.

Потім поставила її на підлогу до іграшок. Ми з Русланом розстелили у вітальні на підлозі ковдру, щоб можна було не боятися, що вона звалиться з дивана, варто нам відвернутися. Ми обидва нічого не знали про немовлят тому імпровізували.

На порозі з'явився Алмазов. Окинув мене жадібним поглядом, підійшов, легко поцілував у губи. Відірвався від мене і всю увагу перевів на дочку. Підняв її на руки, заговорив серйозним тоном, наче вона й справді розуміла його.

Я знаю, що у нього післязавтра останній бій. Хто залишиться з Кірою, коли я полечу додому сьогодні?

Я прочистила горло. Потрібно поговорити із ним. Так. Запитати що далі. Може, він взагалі забув, що квитки мені привіз.

- Руслане, адже в мене сьогодні….

Гучний стукіт у двері не дав договорити. Ми повернули голови до входу у номер.

- Сніданок, мабуть, принесли, - обняла себе за плечі, тремтячи всім тілом. Так боялася реакції Руслана. Боялася що розсміється в обличчя, скаже що я лише хороший засіб для зняття нудьги, що ніяк не могла зібратися.

- Візьми її, я відкрию, - він простягає до мене дочку. В очах його ніжність. Ні, я помилилася, я йому не байдужа. Між нами точно щось є. Тонкий зв'язок зародився набагато раніше тієї ночі, коли сталася перша близькість.

Я дивлюся в спину Алмазову, милуюсь ним. Він відчиняє двері, а потім відбувається те, що вражає мене до втрати свідомості.

– Руслане. Руслане, - за дверима виявляється зовсім не персонал готелю. На шию Алмазову кидається струнка незнайома мені дівчина. - Як я рада бачити тебе, Руслане. Як я боялася, як сумувала, - схлипнула вона. Я все ще нічого не розуміла.

- Софі? - Голос звично суворого Алмазова здригнувся. А в мене серце завмерло.

Дівчина відірвалася від Руслана, глянула на мене. Точніше не так, подивилася на дочку в моїх руках. Я притиснула до себе Кіру сильніше. Ця Софі мені з першого погляду не сподобалася.  Ревнощі почали поїдати мене. 

- Маленька моя, рідна, йди до мами. Господи, як же я без тебе вмирала, – з її очей бризнули сльози. Вона забрала в мене Кіру і та радісно визнала у ній матір. Я ж відчула нестерпну порожнечу всередині.

- Нам, мабуть, варто поговорити. Обговорити це все, – Руслан із силою зачинив двері. Розгублено дивився на дівчину перед собою. Ніхто не очікував такого повороту. - Де ти була? Що це все означає? Чому ти приховувала від мене дочку? Що за ігри, Софі?

- Якби ти тільки знав, Русе, через що я пройшла. Це було пекло. Нестерпно просто, - все ще плакала вона.

Руслан зробив глибокий вдих. Весь на ній зосереджений.

- Що в тебе сталося? Чому в мене не попросила допомоги?

- Попросила, - тихо промовила вона, несміливо посміхнулася і перевела погляд на дочку. Поцілувала її у маленький лобик. - Зараз трохи відійду і все розповім. Тільки... тільки няньку, мабуть, відпустимо. Адже ти підписав з нею договір про нерозголошення? - Вона окинула мене холодним поглядом своїх очей.

- Підписав, не хвилюйся, - відповів Руслан і серце обірвалося. Він не став заперечувати, що я всього лише няня.

Стало шалено гірко.

- Ходімо поговоримо, - він кидає на мене короткий погляд, наче вибачаючись, підштовхує Софі до своєї спальні. У мене коліна підгинаються від безсилля.

Мов чужими очима спостерігаю за тим, як вони ховаються за дверима. Вони один одному не чужі, зайва тут я.

Я намагаюся не накручувати себе раніше. Зрозуміло, що для Руслана поява Софі повна несподіванка і їм треба двом обговорити багато чого, але все ж таки…

Я поміряла простір кроками. Нервово якось. Повела плечима. Хотілося дуже сильно дізнатися що сталося такого, що ця дівчина залишила дитину перед дверима номера Руслана.

Почуваючись злодійкою, підкралася до дверей. Затамувала подих. Прислухалася. Підслуховувати погано, але незнання гірше. Вони голосно розмовляли.

- … дізнався. Не знаю як, може, тому що на нього зовсім не схожа, та й на мене теж, - стогнала Софі, - зробив тест і розлютився. Він вдарив мене! Вдарив, Руслане! А потім пригрозив, що якщо я не вирішу цю «проблему», він сам вихід знайде.

– І ти просто підкинула дитину під двері. А що якби мене тут не було? Раптом її хтось знайшов би?

– Я простежила. Я…. Я сусідній номер зняла.

Ось, значить, як усе було.

- Я сказала чоловікові, що віддала дитину бездітній сім'ї. А сама відчайдушно шукала вихід зі становища. Навіть до батька зернутися не могла.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍