Горова Ольга - Лавандовий грудень, Горова Ольга

– Це приголомшливо! – чесно зізналася Міла, насилу підбираючи слова. – Все це, – розвела руками, намагаючись ніби обхопити все, що бачила. – Ніби я у позаминуле століття потрапила. Або ще раніше. Все таке... – знову запнулася, не в змозі висловити своє захоплення.

– Дороге? – чи припустив, чи спробував допомогти їй з відповіддю дядько Льоша.

– Е-м-м, ні. Я не розуміюся на цьому, якщо чесно, – Міла зніяковіла. – У вартості та цінності колекцій тощо, знаєте, – їй стало ніяково.

 Раптом рідні Жені вважають її зовсім селом і безкультурною, якщо вона з наскоку не може справжність і цінність тієї картини на стіні назвати, на якій були зображені дівчата під парасольками, що прогулюються в парку? І автора, до речі, також. Міла трохи стулилася навіть. 

 Вона, звісно, розуміла, що такі речі не можуть коштувати дешево. Раритети та антикваріат завжди цінувалися. Особливо колекціонерами. Але її зовсім не це привабило та зачарувало, і хотілося так описати, щоб зрозуміли. Та й Женя, явно помітивши її незручність, підбадьорливо посміхнувся, підійшов ближче.

– Просто у вас... Як у всьому місті тут. Немов продовження його. Цих вулиць, самої атмосфери. Я з ранку надихатись усім цим не можу, надивитися не виходить. Мене Женя все в музеї тягнув, а я на дома надивитися не могла – таке гарне все! І ваша квартира... – вона не помітила, що зчепила пальці, почавши нервувати. – Ось все так правильно для цього місця, так... ніби я в ХІХ столітті, розумієте? І це все відчувається повно. Так насичено, здорово...

 Женя обійняв її та привернув до себе. Ніби зрозумів, наскільки сильно Міла рознервувалась, і намагався її підбадьорити.

А дядько Льоша трохи хрипко засміявся:

– Я розумію, дочко. Це я добре розумію! – подивився на Женю якось так серйозно, але й усміхаючись. – Вона мені подобається, Євген. Приводь цю дівчинку до мене частіше. Нехай усе тут розгляне, – заявив він, змусивши Мілу почервоніти ще більше.

І пішов у бік коридору, очевидно маючи на увазі, що й вони йдуть слідом.

Але хоч страх пішов. І їй полегшало. Радо, що зуміла пояснити свої емоції та точно припала до душі родичу Жені.

– Вибач, – підняла погляд на Женю, користуючись тим, що залишилися самі.

– Не нервуйся, кохана. Ти йому дуже сподобалася, – він потяг її за собою. – Одразу. Я взагалі здивувався, коли він нас з порога до кімнати повів. Найчастіше він нікому не дозволяє пройти нікуди, крім кухні. Навіть не всім родичам. Дядько Льоша дуже пишається своєю колекцією, він її все життя збирав і не вважає, що її варто показувати будь-кому, – підморгнув їй Женя, ведучи напівтемним коридором у бік яскравого отвору кухонних дверей. – Тож ти його, схоже, з першого погляду зачарувала. Як і мене, втім, – він швидко нахилився і легко поцілував її в брову.

А Мілі від цих слів стало так добре й спокійно, і так приємно, що щоки запалали зовсім з іншої причини.

Кухня і справді відрізнялася кардинально. Дуже сучасна. Ось все в ній було зроблено та оснащено функціонально, чисто та зручно. І ремонт, точнісінько, зовсім недавно робився. Відверто кажучи, якби її одразу сюди привели, нізащо не повірила б, що за кілька метрів така казкова атмосфера і кімнати є.

– Ось, Євгене, ніяк не розберуся, що ця «кара Божа» від мене хоче, – з яскравим емоційним роздратуванням махнув дядько Льоша рукою на такий самий сучасний ноутбук, що стоїть посеред кухонного столу. – Ніяк не можу розібратися із цим банкінгом. Напридумували всяких нововведень, а мені тепер – мучся. Не можу вже, як раніше, по-старому, піти в касу і просто зняти свою пенсію. Потрібно в цьому «калькуляторі» розбиратися! – бурчав чоловік похилого віку, проте, вже суворо діставши турку і почавши заварювати каву.

Причому навіть Міла зрозуміла, що бурчить він лукаво, відчуваючи гордість, що в принципі в таких словах розуміється і не відстає від сучасного світу та молоді. Та й допомога йому потрібна, скоріше моральна. Можливо, просто поговорити із племінником хотів, поспілкуватися. А вже тому, що він поряд опинився і прийшов у гості – радий нескінченно. Це відчувалося в його манері триматися з Женею, спілкуватися з ним на рівних, радитись у чомусь навіть.

 Перед нею, ні про що не питаючи, просто поставили чашку, вже повну запашного, гарячого напою. Чоловіки при цьому продовжували обговорювати «примхи банку» та особливості програми, а Міла з цікавістю розглядала невелику чашку: із витонченими стінками, явно розписану вручну краєвидами старого міста. Здається, цій чашці було не менше років, ніж самому хазяїнові квартири. А може, й більше. З деяким трепетом Міла піднесла її до губ і зробила ковток: обпікаюча, міцна і солодка, уже з цукром.

 Вона від смаку цього напою раптом так себе «доречно» відчула: і на цій кухні, і поруч із Женею, і просто – тут і зараз, у цій точці часу та простору. І тепло все тіло затопило. От і не замерзла під час їхньої прогулянки, здавалося. А зараз ніби зігрілася після сильного морозу. Неймовірно затишно та комфортно. І від періодичних уважних поглядів Жені, який постійно перевіряв, чи все в неї добре – на душі солодко. Точно як на губах від цієї кави.

 Чомусь подумалося, що лаванди все-таки не вистачає, прямо звикла вона вже до цього присмаку. Він за цей місяць супроводжував стільки приємних моментів у її житті... І раптом, коли дядько Льоша діставав із шафки чашку для Жені, побачила на поличці в чарці невеликий букетик із сухими фіолетовими квіточками. Не втрималася, засміялася.

Женя відразу підняв голову від монітора ноутбука і з запитанням глянув на неї:

– Лаванда, – махнула Міла рукою, вказуючи йому на відкриту шафку, поки дядько Льоша дивився на них обох, мабуть, взагалі не розуміючи, що відбувається. – Тільки подумала, що все так добре, а її не вистачає, і ось…

– Ясно, – Женя теж широко посміхнувся. – Мілу переслідує ця лаванда в останній місяць, сьогодні навіть тістечко з її смаком пробувала.