Ема Ноель - Моя зухвала, Ема Ноель

Глава 21

— Здрастуй, Катерино. Радий знову тебе бачити, — говорить поліціянт, якого я бачила в будинку Руслана.

Той самий, який питав мене, де я була в ніч мого викрадення… работоргівцями.

І що мені йому сказати, якщо посиплються запитання?

— Привіт, — відповідаю, а ось імені його згадати не можу.

— З Андрієм ви вже знайомі, а мене звати Віктор, — чоловік, який розмовляв зі мною першим, усміхається, називаючи себе. Заразом і нагадує мені ім’я поліціянта. — Тепер розумієш, що я не брешу? Я працюю на ГУР.

Андрій, поліціянт, сміється після слів іншого чоловіка. Я б навіть сказала, посміхається поблажливо.

Ми сідаємо в зручні маленькі крісла, розставлені трикутником, і продовжуємо розмову.

— Він співпрацює з поліцією, — пояснює Андрій, киваючи в бік іншого чоловіка. — поліція співпрацює з ГУР. Ми всі об’єднали зусилля, щоби засадити Руслана за ґрати. Але Віктор просто бізнесмен, ніхто не знає, що він нам допомагає, — обличчя поліціянта раптом стає серйозним. — І ніхто не повинен знати, — він кладе руку на моє плече. — Ми можемо тобі довіряти?

Киваю невпевнено.

У мене досі плутанина в голові. Картинка ніяк не складається в єдине ціле. Руслан — ловелас і брехун, це так. Але Руслан, який торгує людьми — мені в це складно повірити. Це вже зовсім інший рівень небезпеки.

А ще я тепер не знаю, чи продовжувати мені приховувати інформацію про те, що мене хотіли продати як живий товар, чи все ж розповісти?

Втім, поки вони не питають, вважаю за краще промовчати.

— Ми потрапили в дуже скрутну ситуацію, тому що агент, якого ми впроваджували протягом декількох років, провалив завдання, — каже Андрій. — Таке іноді буває і я не можу звинувачувати Мілу, — так Міла агент? Ого! — Але проблема в тому, що він у нас майже на гачку, і якщо ми зараз його упустимо, доведеться починати все із самого початку й ми згаємо ще кілька років.

— А за цей час страшно уявити, скільки дівчат і хлопців викрадуть і продадуть у рабство, — продовжує замість поліціянта Віктор, — стануть іграшками для… — на його обличчі з’являється гримаса відрази, — для хворих збоченців, — закінчує фразу.

Його слова потрапляють точно прямо в ціль. Пригадую, наскільки страшно мені було, як я боялася, що зі мною зроблять щось жахливе, боялася, що мене зґвалтують і продадуть. Але в мене хоча б була надія, що прийде Руслан і врятує мене…

Стоп!

Виходить, мене хотіли продати люди Руслана? Він рятував мене від… себе самого? Від своїх же людей? Це якась маячня.

— Скажи мені, він тебе бив? — Андрій зі співчуттям вдивляється в моє обличчя й накриває своєю долонею мою руку.

— Ні, — відповідаю здивовано.

— Не бійся, можеш сказати нам. Якщо він агресивний, якщо завдавав тобі болю або… робив ще щось… неправильне, ми тебе до нього не пустимо. Ми знайдемо інший спосіб. Звичайно, на це піде час, але твоє життя і здоров’я таке ж цінне, як і тих, кого викрадають його люди.

— Ні, нічого він мені не робив поганого, — відповідаю, дивлячись у стурбовані обличчя чоловіків.

— Але я бачив на твоєму обличчі садно, — дивиться докірливо Андрій. — Не варто його захищати. Він не той, за кого себе видає, — м’яко, наполегливо пояснює поліціянт, продовжуючи тримати мою долоню.

— Та я вже зрозуміла, що не той, — зітхаю, — але він мене не бив і нічого такого не робив, — про поцілунки мовчу, але від одного спогаду моє тіло охоплює солодка знемога. — Це був справді не він, — говорю і знову сумніваюся, розповідати правду, чи ні?

— А що тоді сталося? Розкажи, інакше ми можемо подумати, що ти йому допомагаєш, — говорить поліціянт.

Здивовано витріщаюся на Андрія. А ось це мені точно ні до чого. Я не хочу бути співучасницею, тому приймаю рішення розповісти про ті події.

— Я тоді втекла від нього. Ховалася в кварталі червоних ліхтарів. Знаю, не найкраща ідея, — кривлюся, пригадуючи. — Мене силоміць посадили в автомобіль незнайомці, вдарили, зв’язали, сказали, що продадуть. А потім Руслан мене знайшов і звільнив. Але я нічого не бачила. Я злякалася й закрила очі, — кажу як є, але все ж упускаючи деякі деталі.

— Тепер усе стає на свої місця, — Андрій відпускає мою руку й дивиться на Віктора. — Його люди припустилися помилки, а такі. як він, помилок не пробачають, — Андрій знову дивиться на мене. — Ми знайшли там чотири трупи. Але не хвилюйся, я розумію, чому ти боялася сказати правду в його присутності. Головне, що ти розповіла все зараз.

Руслан і справді їх убив?

Заради мене, або просто через жорстокість? Звичайно, що не заради мене. Це все дурниці й рожеві мрії, що я для нього важлива. Безглузді мрії.

— Як чотири трупи? Він їх убив? Але навіщо? Своїх же людей? — озвучую другу свою думку, першу віддаю перевагу притримати при собі.

— Мабуть, через те, що діяли, не доповівши йому. Я ж кажу, ти йому подобаєшся. І це наш шанс, якщо ти, звичайно, погодишся, — говорить Андрій.

Думаю. Не знаю, що сказати й чи готова я грати в такі ігри. Не скажу, що чиєсь життя й безпека турбує мене більше, ніж мої власні. Але щось у всьому цьому ребусі не стикується, і я ніяк не можу зрозуміти, що саме. Але саме це нестикування пробуджує бажання зануритися в небезпеку з головою.

Або все-таки не варто?

— А що саме ви хочете від мене? — питаю. Я повинна розуміти ризики, перш ніж прийняти рішення.

— Втертися в довіру Руслана, бути поруч, слухати, запам’ятовувати, доповідати.

— А якщо в мене не вийде? Або якщо Руслан раптом зрозуміє, що я працюю на ГУР? Адже він і мене вб’є!

— Ні. На тобі буде маячок. Ми можемо зробити так, що тобі навіть говорити нічого не доведеться. Ми самі все будемо чути. А ще ти в будь-який момент зможеш із нами зв’язатися й послати сигнал SOS, — пояснює Андрій.

Отже, ризики будуть меншими, але вони все одно залишаються. Ризики залишаються в будь-якому випадку.

Але якось же я прожила поруч із ним кілька місяців і нічого поганого він мені не зробив? Причини його турботи досі незрозумілі, а в його любові я дуже сумніваюся. Але щось же змушує Руслана оберігати мене?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍