Петро Кралюк - Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк

«Історії Малої Росії» Бантиша-Каменського[189]. І не так важливо, хто в кого запозичував. Цей факт є ще одним свідченням того, що «Історія русів» та «Історія Малої Росії» Бантиша-Каменського не тільки і не стільки конкурували між собою, скільки доповнювали одна одну.

Загалом війна під проводом Богдана Хмельницького представлена в «Історії русів» у ідилічних тонах. Хмельницький та його козаки діють розважливо, справедливо. Тут і близько немає тих жорстоких картин, які зустрічаємо в Літописі Самовидця.

Автор «Історії русів», звісно, не міг обійти таку дражливу тему, як залучення Хмельницьким татар. Але цей факт виглядає в творі як незначний епізод. Взагалі з «Історії...» виходить так, ніби Хмельницький найняв татар собі на службу. При цьому татари неодноразово зраджували козаків. Ось як, наприклад, у «Історії...» говориться про ці зради: «Гетьман, заперечуючи Ханові на його хулу, перераховував йому всю непостійність і зраду Ханів, його попередників, до народу Руського виявлені, а особливо під час баталії з Поляками під Берестечком. Зробив перелік також приносам і жертвам, їм від нього дарованим, які значили великі суми, так би мовити царські багатства, безсоромністю відплачені. Пригадав при тому і всі підмоги козацькі, багато разів Кримцям подані супроти їхніх недругів з пожертвуванням численних воїнів, що головами своїми за них наклали і що за них винагороджені тоді були Козаками самим лише бардаком і кумисом Татарським, себто їхнім нектаром і амброзією, а згодом багатьма обманами, зрадами та всякого роду грабунками та зухвальством, що вигубили силу-силенну народу Руського з допомогою протекторів своїх, Турків, непримиренних ворогів Християнства, котрі те лиш і чинять, що переслідують його та винищують без жодної причини, а за самим лише дивним правилом Алькорану свойого»[190]. Антитатарські й антитурецькі мотиви в «Історії русів» загалом зрозумілі. Вони не лише узгоджувалися з відповідними мотивами у фольклорі та у козацьких літописців. У той час, коли писалася «Історія русів», йшло змагання Туреччини й імперської Росії за Північне Причорномор’я, яке супроводжувалося низкою війн. Можливо, автор «Історії русів» брав участь у цих війнах. Це і визначило антитатарський та антитюркський дискурси твору.

У «Історії русів» є намагання представити козаків як таких собі гуманістів, котрі нікому зла не чинили. Мовляв, шляхтичам, які мали маєтності на українських землях, «жодної кривди не вчинено, а лише за привласнення неправильним чином Малоросійських маєтків стягнена з них контрибуція грішми, кіньми, військовим спорядженням та хлібом, і все то вжито на військо. Також і Жидове, визнані народом у доброму поводжені і не вредними, а корисними у співжиттю, викупились ціною срібла та речами, для війська потрібними, і відпущені за границю без озлоблення»[191]. Такі твердження, м’яко кажучи, мало відповідають дійсності. Навіть козацькі літописці не дозволяли собі писати таке.

Щодо Переяславської ради, то ставлення автора «Історії русів» до неї не є однозначним. З одного боку, він дає їй позитивну оцінку як акту визволення від польської неволі. Особливо його тішить те, що чини малоросійські були зрівняні із чинами московськими: «І цар... виявив при тому відверту вдячність свою до Малоросійських чинів і народу, зрівнявши їх особистими привілеями з боярами, дворянами і всіма ступенями Московськими, або Великоросійськими, чого в договорах не було пояснено, а вміщалось теє в пактах з Польщею і в привілеях Королівських, статтями затверджених, де кілька разів узаконено і потверджено, що поєднуємося, яко рівний з рівним і вільний з вільним»[192]. Маємо в даному випадку якраз спробу видати бажане за дійсне. Автору «Історії русів», як малоросійському дворянину, йшлося про те, аби представити акт приєднання України до Московії як возз’єднання «рівного з рівним» й, виходячи з цього, зрівняти малоросійське дворянство з дворянством великоросійським.

М. Хмелько. «Переяславская рада»

Але, з іншого боку, Переяславську угоду автор «Історії...» трактує як небезпечне порушення системи державної рівноваги в Європі, оскільки від цього серйозно зміцніла Московія, перетворившись у могутню мілітарну силу. З цього приводу він пише: «Поєднання Малоросії з Царством Московським занепокоїло майже всі двори Європейські. Система про рівновагу Держав почала вже тоді розвиватись. Царство Московське, хоча само по собі і не мало ще у сусідів важливого значення, яко зруйноване і понижене недавніми жахами самозванців і міжусобиць, одначе заздрість сусідів, які знали простору розлогість поєднуваної з ним Малоросії та її велелюдство з таким хоробрим і мужнім воїнством, не залишилась без своїх дій»[193]. Тут теж маємо деяке перебільшення, спробу Україні набити ціну. Але насправді Хмельниччина, Переяславська угода й подальші події суттєво вплинули на співвідношення геополітичних сил на Сході Європи.

Загалом в українській прокозацькій літературі XVIII — початку ХІХ ст. витворився ідеалізований образ Хмельницького. Особливо помітну роль у цьому відіграли літописи Грабянки й Величка, де Хмельниччина подавалася як поворотний пункт історії України, котрий призвів до визволення від поляків, а Хмельницький поставав як герой.

Ідеалізація козацького вождя була обумовлена потребою козацької старшини, що після Полтавської битви опинилася під жорстким контролем російського самодержавства, мати такого героя-звитяжця, що давав їй змогу лояльно виглядати в очах російських урядовців. Серед шеренги козацьких вождів Хмельницький для цього надавався найкраще. Адже саме він пішов на Переяславську раду, яка дала старт інкорпорації України до складу Росії-Московії.

Ідеалізація Хмельницького знайшла відображення і в першому гранд-наративі з історії України Бантиша-Каменського, і в популярній «Історії русів». Чого не скажеш про український фольклор. Принаймні на початок ХІХ ст. Хмельницький не належав до першорядних козацьких героїв фольклору. Тим паче, що в деяких народно-пісенних творах цей гетьман поставав у негативному світлі. Тобто ідеалізація Хмельницького на той час була переважно справою козацької старшини, яка трансформувалася в малоросійське дворянство, та їхніх вчених репрезентантів-ідеологів.

Русифікований Хмельницький

Українські прокозацькі письменники XVIII — початку ХІХ ст., створивши позитивний образ Хмельницького як «возз’єднувача Русі», «подарували» росіянам одного з позитивних персонажів для їхньої історії й письменства.

У ХІХ ст. цей козацький гетьман стає героєм художньо-літературних творів низки російський авторів[194]. Щоправда, деякі з них були українського походження і навіть вважалися українськими письменниками. Звідси є зрозумілим їх