Петро Кралюк - Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк

Перша згадка про «Історію русів» припадає на 1828 р., коли був знайдений рукопис цього твору у Стародубському повіті Чернігівської губернії, де, як уже говорилося, існувала сильна традиція козацького літописання. Твір поширювався в рукописних копіях. У 1846 р. його опублікував Осип Бодянський, відомий вчений, прихильник слов’янофільства, у Москві в «Чтениях Общества Истории и Древностей Российских», а також окремою книгою. У першодруці був зазначений автор твору — покійний тоді єпископ Георгій Кониський. Проте дуже швидко з’явилися сумніви щодо авторства цієї особи.

Обкладинка першого видання «Історії Русів»

Автор «Історії...» намагався дати широку картину історії українського народу, починаючи з найдавніших часів.

Відповідно до історіософської концепції автора твору, Давньоруська держава — це держава русів-українців. Русь є їхньою питомою етнічною назвою. Русь (Україна), вважає автор, втратила свою самостійність через внутрішні чвари й татарські напади. Далі в «Історії...» говориться, що, в результаті втрати самостійності, Русь змушена була з’єднатися з Литвою та Польщею у федеративній державі заради оборони своїх земель від татарських ординців. Та Польща почала порушувати вільності русинів-українців. Тому на оборону цих вільностей стало козацтво. Подальша ж історія Русі-України подається як історія козацтва. І саме цій історії приділена найбільша увага.

Автор спеціально підкреслює, ніби керівниками козаків були не простолюдини, а князі й шляхтичі. Однією з центральних фігур «Історії...» є Богдан Хмельницький, якого автор вважає досконалим політиком.

В уста Хмельницького вкладаються вигадані патріотичні промови, в яких автор часто подає бачення тодішньої ситуації. Така практика, як уже зазначалося, була притаманна і польським та західним авторам, і козацьким літописцям, і Бантишу-Каменському. Ось, наприклад, звернення Хмельницького до козаків-реєстровців, щоб вони перейшли на його сторону: «Ми підняли зброю не заради користолюбства якого або порожнього марнославства, а єдино на оборону вітчизни нашої, життя нашого і життя дітей наших, а так само й ваших! Всі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність; і навіть найнижчі на землі тварини, які суть звірина, худоба і птаство, боронять становище своє, гнізда свої і немовлят своїх до знемоги; і природа з волі Творця всіх і Господа дала їм різне для того знаряддя в самих членах їх»[183]. Тобто автор вважає: кожен народ наділений від Бога землею і матеріальними благами. І ці блага він має право боронити. Як і боронити свободу, під якою, щоправда, розуміється право вільно розпоряджатися своєю власністю.

Далі говориться, що руси-українці втратили свободу, опинилися в рабстві на своїй же землі. І сталося це завдяки полякам, які є «непримиренними ворогами» русів. «Пощо ж нам, браття, — читаємо в «Історії...», — бути нечулими і волочити тяжкі кайдани рабства в дрімоті й ганебному невільництві ще й до власної землі своїй? Поляки, котрі озброїли вас супроти нас, суть спільні і непримиренні вороги наші; вони вже все забрали у нас: честь, права, власність і саму свободу розмови і віросповідання нашого; залишається при нас саме життя, але й те ненадійне і нестерпне самим нам, та й що то за життя таке, коли воно переповнене журбою, страхами і повсякчасним відчаєм?»[184]

Хмельницький у «Історії...», звертаючись до реєстрових козаків, говорить про славних предків русів. Вважає, що вони не були завойовані, а вільно об’єдналися з поляками й литовцями, надавши їм чималі послуги: «Предки наші, відомі всьому світові Слов’яни, Сармати і Руси, об’єднавшись з Литовцями і Поляками по добрій волі і заради обопільної оборони від чужоплемінних, прийшли до них з власною своєю природною землею, зі своїми містами і селами і своїми навіть законами і з усім для життя потрібним. Поляки нічого їм і нам не давали ні на жоден пенязь, а заслуги наші і предків наших, сподіяні полякам в обороні і поширенні Королівства їхнього, відомі суть цілій Європі та Азії; та й самі поляки хроніками очевидно теє доводять»[185].

У творі спеціально акцентується увага на невдячності поляків. Вони не лише не оцінили заслуг козаків, але й почали їх гнобити. У «Історії...» читаємо: «...пролита за них (тобто за поляків. — П. К.) кров наша і винищені на ратних полях тисячі і тьма воїнів наших нагороджуються од Поляків самим презирством, ґвалтуванням і всіх родів тиранствами. І коли ви, о брати наші і друзі, коли не бачите приниження свого від Поляків і не чуєте ганебних титулів, наданих вам од них, себто титулів хлопа і Схизматика, то згадайте принаймні недавні жертви предків ваших і братії вашої, зраджених підступністю та запроданством і закатованих Поляками найнечуванішим варварством»[186]. Далі маємо розповіді про те, як козаки-українці страждали від рук поляків: «Згадайте, кажу, спалених живцем в мідному бикові Гетьмана Наливайка, Полковника Лободу та інших; згадайте обдерті і відтяті голови Гетьмана Павлюги, Обозного Гремича та інших; згадайте, нарешті, Гетьмана Остряницю, Обозного Сурмила, Полковників Недригайла, Боюна і Риндича, котрих колесували і живим жили витягали, а премногих з ними старшин ваших живих же на палі наткнули та іншими найлютішими муками життя позбавили. Не забувайте, братіє, і тих безневинних немовлят ваших, яких Поляки на ґратах смажили та в казанах варили. Всі тії страстотерпці замучені за вітчизну свою, за свободу і віру батьків своїх, зневаженую і оплюгавлену Поляками в очах ваших. І тії мученики, що безневинно потерпіли, волають до вас із гробів своїх, вимагаючи за кров їхню відомщення і викликають вас на оборону самих себе і отчизни своєї»[187]. Певно, не треба пояснювати, що чимало вищенаведених «фактів», наприклад, мученицька смерть Наливайка в мідному бику, інші жорстокі страти козацьких ватажків, є не що інше, як благочестиві вимисли, розраховані на емоційне сприйняття. Не оминув автор «Історії...» й оповідь про знущання поляків над малолітніми дітьми, яку свого часу поширив Грабянка[188].

Вигадана промова Хмельницького перед реєстровцями у козацьких літописців та їхніх адептів є ідеологією Хмельниччини. У ній обґрунтовувалася законність повстання, також вказувалося (хай і дуже загально) на його мету. Цікаво, що ця промова в «Історії русів» співзвучна не лише з відповідними промовами у козацьких літописах. Багато в чому (і за ідеями, і навіть за своєю архітектонікою) вона повторює промову Хмельницького до воїнів Барабаша в