Петро Кралюк - Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк

свою руку, не бажаючи погіршення мирних стосунків із Польщею. Та згодом прийняв, як батько свою дитину, котра повернулася зі славою та честю після довгої розлуки. Спочатку, вважав Рєпнін, між царем і козаками не було ніяких письмових домовленостей. А союз ґрунтувався лише на запевненнях боярина Василя Бутурліна, що «великими свободами, державами і добрами пожалує вас (козаків) Його Царська Величність, більшими ніж жалували польські королі та князівства російські»[174].

Із козаків було сформоване 60-тисячне військо для боротьби з поляками й татарами. Після того як українські землі ввійшли до складу Російської держави, Хмельницький подав московському цареві статті, що стосувалися збереження козацьких прав. Російський самодержець підтвердив їх.

Саме за часів генерал-губернаторства Рєпніна з’являється й набуває поширення на теренах колишньої Гетьманщини «Історія русів». Чи мав князь стосунок до появи цього резонансного твору, сказати важко[175]. Але проукраїнська атмосфера, створена ним у генерал-губернаторстві, могла сприяти і виникненню, й поширенню «Історії...». Показово, що в «Короткій записці про малоросійських козаків» князь посилається на «Історію русів»[176]. Також посилання на цей твір є в «Історії Малої Росії» Дмитра Бантиша-Каменського, до написання якої Рєпнін мав безпосереднє відношення.

Рєпніну ми завдячуємо появою першої систематичної праці з історії України, адже він у 1816 р., ставши малоросійським генерал-губернатором, вмовив Бантиша-Каменського поїхати до Гетьманщини для написання цієї роботи, хоча той мав набагато цікавіші пропозиції — йому пропонували посаду аташе при російській дипломатичній службі в Неаполі[177]. Рєпнін створив історику умови для роботи. Бантиш-Каменський зайняв посаду урядовця з особливих доручень при генерал-губернаторові, виконував деякий час обов’язки управителя канцелярії, залишаючись водночас на дипломатичній службі в Міністерстві закордонних справ. Він мав доступ до губернських архівів. Рєпнін також допоміг йому отримати матеріали з приватних архівів та колекцій. Без такого сприяння створення першого систематичного наративу з історії України було б проблематичним. Князь не лише ділився з істориком своїми думками щодо минулого України, а й був автором окремих фрагментів. Наприклад, його перу належить опис битви під Берестечком[178].

Звісно, Рєпнін знав про те, яке значення надавав імперський Петербург творенню «правильного» російського історичного наративу. Знав він і про призначення царем Олександром І в 1803 р. Миколи Карамзіна офіційним істориком. Той протягом тривалого часу працював над систематичною історією Росії. Якраз у 1816 р., коли Рєпнін загітував Бантиша-Каменського взятися за написання історії України, почали виходити перші томи «Історії держави Російської» Карамзіна. Проект написання «Історії Малої Росії», яким опікувався князь, можна трактувати як таку собі регіональну альтернативу імперському історіографічному проекту.

Д. Бантиш-Каменський. «Історія Малої Росії». Фортитул

«Історія...» Бантиша-Каменського в чотирьох частинах побачила світ у 1822 р. За життя історика ця праця була ще перевидана в 1830 і 1842 роках. Це свідчить і про певну популярність твору, і про те, що вона справила помітний вплив на формування бачення української історії як у самій Україні, так і загалом у імперській Росії.

Концепція історії України Бантиша-Каменського співзвучна з концепціями козацьких літописців, зокрема Грабянки й Величка. Автор маргіналізує в своїй книзі історію Київської Русі. Вона для нього не є важливою. Не є важливими для нього події, коли українські землі перебували в складі Великого князівства Литовського. «Справжня історія» в Бантиша-Каменського починається з появою козаччини, а особливо з того часу, коли вибухнуло повстання Хмельницького.

Цьому повстанню приділена велика увага в творі. Для Бантиша-Каменського — то ключовий момент у історії Малоросії. Він у традиційному для козацьких літописців дусі оповідає, що Хмельницький повстав через конфлікт із Данилом Чаплинським. Саме ж повстання трактується як благородна війна проти поляків, котрі зневажили заслуги козаків перед Польщею і всіляко утискали їх. Поляки в «Історії...» постають найбільшими ворогами козаків. Бантиш-Каменський наводить промову, яку ніби Хмельницький проголосив перед «козаками Барабаша» (реєстровцями), закликаючи їх перейти на свій бік. Гетьман говорить таке: «Поляки... — вороги наші спільні й непримиримі: від них страждає честь, права, власність, свобода наша і навіть віровизнання...» У промові говориться про те, яке рабство терпіли козаки від поляків. Згадуються козацькі ватажки (Наливайко, Павлюк, Остряниця), що були ними замучені. Промова закінчується патетичним закликом: «Всі ці страстотерпці прийняли страдницький вінець за свою батьківщину, свободу й віру батьків: вони волають до нас із могил, вимагаючи помсти, призивають вас оборонити вітчизну й самих себе»[179].

Особа Хмельницького в «Історії...» Бантиша-Каменського всіляко ідеалізується. Автор з великим пафосом говорить про Переяславську раду й про приєднання земель Малоросії до Московії. Мовляв, у Переяславі Хмельницький звернувся до козаків із промовою. Звісно, промова ця вигадана, як і інші промови гетьмана, вміщені в «Історії...» У ній козацький вождь говорить, що три государі — султан турецький, король польський та хан кримський — пропонують козакам піти до них у підданство. Пропонує також самодержець російський приєднатися їм до його великих володінь. Однак, приходить до висновку Хмельницький: «Окрім його царської високої руки, ми благотишнішого пристанища не знайдемо, а хто з нами не згодний, хай іде туди, куди хоче, вільна дорога». Козаки ж ніби вигукнули: «Волимо... під Царя Східного, Православного...»[180]

Переяславська рада — найбільш значиме діяння козацького гетьмана. Завершуючи оповідь про Хмельницького, Бантиш-Каменський пише: «Хмельницький — оповідають малоросійські літописці — «був муж достойний, щоб керувати козаками; наскільки відважний, настільки й обережний, любив істину, долав всі труднощі заради загального блага, не жаліючи себе; першим виходив на бій, останнім залишав поле брані»[181].

До сьогоднішнього дня питання авторства «Історії русів» не є вирішеним. Називалися різні імена ймовірних творців цього твору. На основі його аналізу можемо хіба що констатувати: його автор жив у другій половині ХVІІІ — на початку ХІХ ст., можливо, навчався в Києво-Могилянській академії, а також десь у Росії; служив у російській армії, воював з турками, добре знав південь України, Молдавію та Крим; жив на Чернігівщині.

З «Історією...» Бантиша-Каменського «конкурувала» «Історія русів»[182], яку можна вважати продовженням і водночас підсумком козацького літописання. Твір справив великий вплив на Тараса Шевченка, деякі твори Кобзаря є своєрідною інтерпретацією сюжетів «Історії русів» Під впливом цього твору перебували також Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш. Використовували вказаний твір інші українські автори