Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

жили лише по сорок років. І про найновішу, бутинову: і що то за ґазди? Цілі зими просиджують навпочіпки при ватрі в пущах, заради марних грошей та горілки мучаться з тими колодами, робляться до нічого. Пісня говорить про них зі зневагою і жалем.

У цих піснях з’являється не знаний раніше мотив. То одна, то інша оплакують керманича, якого мати виряджає на пливачку (сплав на плотах) з жалем, навіть із розпачем. Адже через злидні хлопець змушений відійти від стародавніх і улюблених пастуших занять. Не мандрує вже вільно з худобою, не доїть корів, не косить, не збирає сіна. Мусить покинути дім і край заради сплаву деревини, заради праці на водах серед постійних небезпек. Врешті він, як тужить пісня, не повертається, тоне або гине, придавлений колодами.

Фока Шумеїв знав лісну роботу від наймолодших літ, бо його життя у полонинах завжди було пов’язане з просіками, з вирубуванням і випалюванням лісу для пасовищ і лук. Ще в молодості він надивився на бутини в панських лісах. Правду кажучи, його тягнуло до них. Але спочатку він не смів зізнатися в тому сам собі, а потім ще довго не наважувався згадувати про таке батькові. Лише після голодного 1864 року, коли так багато всього змінилося, він подався ще з кількома ґаздами до бутин6.

Повернення коляди

Ой добрий вечір до цеї хати.

Чи позволите козі скакати.

Ой скачи, скачи, козо небого.

Насіяв наш пан пшениці много.

На Святий Вечір, коли час завертає, відбувається в карпатських лісах і пустищах тайна вечеря, невидима і загальна учта. У найморознішу ніч, у світлі зір чи у сніговій завірюсі, коли не видно й на крок, відкривається багато вух і багато вуст, ніби квіти навесні. Люди запитують, звірі відповідають, а відтак промовляють самі. Іноді люди почують такі слова або такі загадки, які їм до того часу навіть не снилися.

Як тільки спуститься присмерк, пастух – радше старий, ніж молодий – приходить до стаї сам, щоб його ніхто не бачив і не чув. Щільно зачиняє двері – нічого не чути, крім дихання худоби. Спочатку пастух, щоби його не впізнали, ірже до коней, мукає до корів і до волів, бекає до овець, а в пасіці гуде до бджіл. І коли йому відповідають, то кожного окремо терпеливо питає: «Чи ви здорові, малечо? Чи, може, вас щось болить? А може, покуштуєте чогось святочного? Може, сушениць солоденьких із медом? А може, булки білесенької?» Аж тоді розіржуться коні, замукають корови, забекають вівці, загудуть бджоли, а пастух швиденько біжить до хати за частуванням.

Нема чого даремно ганити. Чимало є таких пастухів, які чинять по совісті цілий рік, хоча, як то буває, кожен щось забуде або проґавить. Але, правду кажучи, багато й таких, що аж на свята згадають про сумління й опам’ятаються. І щойно тоді починають ревно говорити з тваринами й догоджати їм. А чому? Бо добре відомо, що на Святий Вечір повіє десь із полонин і сам Ісус ходить уночі поміж сплячими звірятами й перевіряє: «Малята мої, чи вас хтось не кривдить? Може, мучить вас спрага, бо вас вчасно не напоїли? А може, вам холодно, бо вам не постелили і вас не накрили? Чи мучитеся кольками, бо вас ніхто не потре?»

Тому про всяк випадок навіть людина сувора і без серця подумає собі: цього єдиного вечора краще бути добрим до худоби, адже худоба не злопам’ятна: добро пам’ятає, а все погане забуде, не наскаржиться.

Частування худоби – це тільки початок. На Святий Вечір гостинність розливається, мов гірська ріка, що розбиває греблі й несе за собою все, що трапиться по дорозі. Як тільки пастух закінчив гостити худобу, відчиняє навстіж ворота і двері своєї хати, хай би там який тріскучий був мороз. Кличе і запрошує таких гостей, яких цілий рік ніхто не бачить, а якби й побачив, то, напевно, ніхто їх не запрошує. Найперше всіляку живність із лісів, із безодень лісних, із закамарків, скриток, зі стежок, стежинок. Пастух усіх голосно вітає, починаючи так: «На всіх плаях, на всіх плаєчках, на водах-потічках, на закрутах, на скоках – Божа Дитино, ручкою ясною благослови їх усіх! Чи з ведмежого роду, чи з вовчого роду, чи з оленячого роду, із сернячого чи заячого, зі скали чи з броду, з лісу чи плаю, – ходіть до нас, не бійтеся, скористайтеся, полижіть, скуштуйте, напийтеся, наситьтеся».

Чи тихо в лісі, чи щось десь хрусне, чи чути кроки по снігу – пастух нічого не боїться. Чекає, тричі повторює запрошення для всього, що дихає, для всього живого. Запрошення сягають щораз далі, стають усе важчими, усе небезпечнішими – ризикованими. Пастух кличе душі померлих, своїх і чужих. Ті, що бродять лісом на вітровії, а потрапити нікуди не можуть. Душі тих, кого вбив грім та лісні колоди, тих, що заблукали і пропали у пущах, тих, що втопилися на сплавах серед повені. Ті душі, за які ніхто не молиться, які не мають куди піти на Святвечір.

«Вітці чи невітці, брати чи небрати, побратими чи розбратими, прибувайте, летіть сюди до світла, до хат, будьте ласкаві, відпочиньте, підкріпіться, утіштеся. Ми вам раді, для вас кидаємо мед із пшеницею і з маком».

І зразу з тихеньким шелестом влітають юрмою душі до хати. А домочадці обкидають стіни та стелю стравою з меду, пшениці й маку, щоб душі, сідаючи, де їм заманеться, могли її смоктати, як метелики. Потім домашні дмухають легенько на стіл і на лави, щоб на них не присісти, не підім’яти жодної душеньки.

Врешті настає час на найважливіше запрошення. Мабуть, не кожен пастух – або не кожен однаково, бо не кожен знає, про що йдеться, – кличе і запрошує Громового царя зі скельної країни, аби відвідав його зі своїми громовими боярами, зі скельною громовою дружиною: «Прийди, царю гідний, на Вечір Святий! Над нами більше світло – дитятко Боже, прийди Його вшанувати!»

А що в цей час робить громовий цар? Закривається у скельних замках, у громових палатах, глухий до святих слів, покладаючись лише на насилля, на могуття блискавки та громових гармат. Ви ще не знаєте, хто це? Це головний антипод Бога. Віками чекають на нього привітні словами й відчинені двері. А він ніколи й не ворухнеться, навіть не мугикне. Мовчить. І далі запрошують його пастухи до хвали Дитятка, народженого зі звізд, від Його імені й на честь святого