Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

Тут на початку минулого століття ґазда Сліпенчук із Криворівні вирубував і випалював ліси й виробив царинки. Внизу біля устя Черленого він мав якусь колибу, щось на кшталт застави. В ній зупинялися комісії й панські виправи. Ґазда щедро пригощав мандрівників приготованими завчасу закусками та горілкою. Комісії відпочивали після трудів, досхочу їли та пили. Далі в гори не пхалися і про ліси не питалися. Ніхто б їм за це не дорікав.

Після смерті Сліпенчука на це місце прийшов інший рід. Годованчуки, славні мисливці на ведмедів, зайшли сюди весною, побачили гарно викорчувані полянки і зайняли їх собі. А коли трохи пізніше зголосилися родичі Сліпенчука, то вони прогнали їх бартками, а для острашки повбивали їхніх баранів і повикидали за огорожу до лісу.

Минули роки, і за розпорядженням влади почали укладати нові мапи. Прибула якась комісія. Питають: «Куди звідси поділися ліси? Та ж тут на мапі ліси без кінця-краю!» А тоді на цьому чорногірському Поділлі вже інший рід сидів і хазяйнував. Вони навіть точно не знали, хто вирубав ліси. До процесу не дійшло.

Щось подібне було на схилі Кострича напроти Чорногори, на кичері, що зветься Дєтул. Там першим осів ґазда Бажило з Бережниці, з роду Осенників, роками вирубував ліси й випалював царинки. Спочатку мав літовисько, а з часом там поселився. І коли почали рубати ліси над Руським, раптом виявили, що на Дєтулі є ціле просторе обійстя. Серед лісу побачили хати, толоки, сінокоси, худобу та людей. Бажило гадав, що ця нічия земля, а пан мав у мапах чи в табелі, що то його. Не судилися, домовилися. Бажило мав достатньо худоби, заплатив за ґрунт, щоб отримати табель.

Усім цим поселянам, які немало борів вирубали, викорчували і випалили, не спадало на думку, що з деревини могло бути більше користі, ніж потрібно для власного вжитку.

Отож, коли повторно взялися до вирубки одвічних лісів над Руським потоком, то не було кому рубати. Людей не цікавили такі заробітки. Крім того ніхто не знався на ризах, необхідних для таких могутніх колод, на «клаузах», тобто водозборах, на підрахунку матеріалу і самих робіт. А передовсім не знали пили. Та дерева над Руським потоком були такі величезні, а матеріал був таким незвичайним і цінним, що довелося запросити професійних лісорубів.

Ось тоді у гори вперше прибули, як каже переказ? – італіяни і ґрани5. Деякі з цих робітників працювали перед тим на будівництві дороги з Сиґета до Станіславова. Горяни ходили видивлятися на італіянські бутини та ризи.

То були люди бувалі, вправні й відважні. Коли прибули сюди, прийшла про них поголоска цікава, дивна, хоч і сумна.

Річ у тім, що давні люди навіть трохи боялися того лісу на Руськім і Зависі. Бо там ще за Довбушевих часів у скелях жила – як то називали – Змія, або Змій, чи Жертва, коротше кажучи, крилатий дракон. Його вбило громом, але пам’ять про нього залишилася. Італіяни того не боялися, навпаки, мусили остерігатися іншого. Як робили дорогу через гори з Сиґета до Станіславова, десь коло Татарова, розбиваючи скелі мінами, убили такого самого змія. А що у них нехристиянський погляд на страви, почали рубати драконяче м’ясо, а було його як із кількох биків. Італіяни те м’ясо зварили, й ті, що його скуштували, впали мертві. Покрутило їх корчами і ніби вогнем спалило нутрощі. Померли бідаки далеко від своїх. Від того часу італіяни, хоч лісу взагалі не боялися, були обачними. Коли на Руськім знайшли «таке чорне, що звуть Вужем» – також немале, бо розміром з людину, – вже до того не торкнулися. Один другого застерігав. Такі збереглися спомини про італіянів.

Поступово бутини почали робити своє. Хоч якось не випадало ґаздам, які мали ліси, бавитися в такі панські чи жидівські штуки, хоч спочатку майже ніхто, навіть із бідніших людей, не працював у бутинах, та з часом вони принесли великі зміни. Принесли ціну лісам, які досі здавалися хіба що лише перешкодою для господарки, принесли й ціну праці. Змінили образ часу.

Раніше, якщо опришки гасали горами й сусідніми краями, то кожен знав, що це від буйності і частенько погано закінчується. А тепер з такої шаленої гонитви була ще й якась постійна користь. Хоч це відгонило якимось наймитством чи навіть панщиною, але кожен бачив, що італіяни та ґрани вивозили звідти багато грошей. А хто з угорського боку або з криворівнянських людей зі збіднілих родів попрацював якийсь час на бутинах, – чи як тесля, ставлячи загати, чи як керманич, ведучи дараби водою, – той невдовзі купував собі немало покорчованого ґрунту.

До того часу гроші були чимось мало потрібним, були зайвиною. Зроду-віку було відомо з досвіду, і далі в горах це постійно підтверджується: що більше хтось несподівано багато заробляє, то ще більше витрачає і ще більше заборговує. Зокрема й через це старі, мудрі люди погано ставилися до бутин.

Та саме можливість заробити, а хоча б і прогуляти, підохочувала молодих людей до цієї роботи за плату. Колись леґінь міг пристати до опришків, погуляти світами, нападати на містечка й помістя, потрясти панків та жидів. А тепер що? Світ забитий дошками, тільки й того, що, наче в ланцюгах, потягнуть у рекрути. Тому дедалі частіше ставалося, що молоді хлопці не з конечної потреби, а просто заради великого зарібку зголошувалися до дараб. Бралися до того залюбки, бо то була небезпечна і ризикована робота, а гроші швидкі.

Один ґазда з Дземброні позбавив сина спадку за те, що той злакомився на таку тяжку роботу, на швидкий неґаздівський зарібок. І записав маєток мандрівному циганові-музикантові… А з іншим стався ще гірший випадок: не хотів давати одинакові гроші на забави, музику та строї, а працювати на дарабах йому не дозволяв. Тож як батько пішов до Косова, хлопець найнявся сплавляти дараби. Бідовий був хлопець, але необережний, не думав про небезпеку. Коли цілий вал колод, що вирвався з Черленого потоку, підпливав швидкою шаленою течією Бистреця, хлопець не поспішав утікати. Загинув, похований під тим громаддям колод. Як батько вернувся з Косова, тіло одинака знайшли десь далеко у Криворівні. Старий тоді гірко каявся, що не давав хлопцеві грошей на забави.

У пісні йдеться про три верстви. Про стару пастушу, ґаздівську, яка століттями жила згідно зі старим правом, а люди тоді доживали до пізнього віку. Про новішу верству, розбишацьку, що билася і рубалася, а люди