Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

небоязкий. Можна більш-менш точно встановити дати його життя, бо від синів Скули залишився непорушний, ніби застиглий у бурштині, ясний і єдиний спогад, як ватажко Довбуш із товаришами якось навесні прийшов зі своєї комори у чорногірських скелях на відвідини до Скули. Про Довбуша офіційні документи стверджують, що то був «пострах, справжній дракон запрутських гір». Але Скула не для того прийшов у гори, щоб боятися. Однак, побачивши, що наближаються опришки, з обачності закинув усі цінніші речі на стрих. Та це було ні до чого, бо один із Довбушевих товаришів був такий велетенський, що сягав головою вище стриха, та й зустріч була приязною. До того ж Довбуш відкрив бесаги, зв’язані золотим поворозом, вийняв звідти жовту і грубу солонину з оленини й почастував ґазду. Гості собі відпочили та й пішли далі.

З цього спогаду видно, що Скула оселився під Чорногорою понад двісті років тому, і саме тоді з’явилася маленька лісова хатинка, поросла травою і мохом, що простояла аж до недавнього часу.

Скула не завдавав собі клопоту з уділами – ні королівськими, ні панськими. Захопив стільки лісу, скільки міг обійти. Що колись пани обходили раз у сто років, то тепер Скула раз у десять. Випасав череди, де був хоч якийсь доступ, помаленьку влаштовував луки й городи, де тільки міг. І черпав знання про гори та про світ, звідки лиш міг.

Від опришків він дізнався, що, йдучи вододілами, плаями, давнішими від усіх гостинців, можна дійти до далеких країн, на захід сонця аж до Рима, а на схід – аж до Царгорода і навіть Єрусалима. Ранньою осінню риби мандрують потічками до витоків на нерест. За ними, полюючи, йдуть видри. Доходять до витоків, переходять вододіли і спускаються вниз потоками басейну Тиси полювати на тамтешню рибу. Рухаючись за ними разом з козами та вівцями, Скула також вивчив вододіли і природні межі країв. Вчився географії від опришків та видр. Але він вивчав не лише географію. Коли Чорногора у березні ще тоне серед снігів та заметів, уночі й рано-вранці високо понад хмарами чути голоси перелітних птахів – диких гусей і журавлів. Від них він дізнавався, що наближається весна. А влітку прислуховувався, як каня квилить на дощ, а ще уважніше – як непримітна пташина, так званий сльотєнник, нарозтяг стогнучи, наворожує сльоту.

І ще багато чого він тут навчився. На Чорногорі ніхто не поважає границь, тільки про одну границю відомо напевно: що дерева не ростуть до неба і що людина не завоює світу, бо не дасть йому ради. Тому-то ґазда Скула, хоч не боявся ніяких перепон перешкод, бо знав, що на кожну з перепон є інша, і тому щиро говорив: «Біда біду переможе», – та щойно в Чорногорі дізнався від утаємничених, знання яких сягає правіку, головний закон. Звучить він так: «Спинися, чоловіче! Світу не перейдеш».

Як Скула ризикував, можна насправді зрозуміти, якщо згадати, що в ті часи зустріти ведмедя було не набагато важче, ніж ящірку. І що милями, аж до Довбушевих комор у скелях, не було жодної людської оселі. Тільки той, хто вціліє після вогненного потопу нашого світу і кого закине вихором винищення кудись у таку відновлену з часом пущу, можливо, зуміє повторити досвід ґазди Скули.

Сини й нащадки Скули, як дерева, пересаджені з низин на лісовий ґрунт, виросли велетами. Про них відомо, що вони були проти війська, урядів, судів, а також шкіл і будь-якого письма. Бо вже в нові часи, коли стало вигідно займатися лісом, з’явилися нібито справжні власники лісу з писаними документами власності, тобто витягами з ґрунтових книг. Вимагали повернути ліси. І Скулюки, зметикувавши, чого кому треба і що з письмом зв’язуватися гірше, ніж із чортом, відразу погодилися. Неторкані ліси, з яких вони й так нічого не мали, куди крім опришків ніхто не заходив, залишили панам: най ними тішаться і най тим гризуться. А те, що ближче і скромне, що вже оброблене, доступне для коси і для худоби? – собі.

Коли почали затягуватися пута панщини, коли настали облави та військові рекрутації, населення місцевостей, яким це все загрожувало, втікало й подавалося в пущі.

Спочатку в Криворівні – з панської території до сусідньої Бережниці, яка з часом стала присілком Криворівні. Бережниця – це глибокий яр, виритий між горами потоком і вкритий лісами. Ще років із п’ятдесят тому там було чимало ведмежих барлогів. Туди переселялися люди, звідти ж – коли було впорядковано межі панських лісів – перебиралися ще далі в гори, мандрували в Чорногору. Бідніші брали панські стада, одержували місце для випасів, так званий телеґ, і там випасали череди, отримуючи за це певну частину приплоду. Багато хто постійну хату мав у Бережниці, а в Чорногорі лише веснярку чи літовище. Навіть тепер чи не кожен зі старих людей, що живуть під верхами у Чорногорі, народився у Бережниці, а вже пізніше осів і розбудувався тут.

Відносно пізно пани (або їх спадкоємець – цісарська Палата) взялися вимірювати та впорядковувати лісову власність і під Чорногорою. На Кошерищі під Чорногорою тепер є рівні й гладенькі царинки. Раніше доступ до Кошерища був важким, а чужим прибульцям здавався небезпечним. Кам’яниста доріжка, що веде до Чорногори над річкою Бистрець, доходить до яру, що зветься Завис. Високі стрімкі скелі, наїжачені нависаючими каменюками, оточують яр. Там колись гора з’їхала вниз і загатила Бистрець. Стежка тулиться під скалою і піднімається на нанесене осипище. Річище Бистреця прорізане у басейні зі скалистими стінами; звуть його «костелом».

Далі, трохи вище від «костелу», здіймаються, ніби брама, дві стрімкі, порослі буком кичери. Між ними з боку Чорногори пробивається глибоким і крутим яром потік Черлений, притока Бистреця. Над тим потоком рветься у височінь стрімкий лісовий плай. Це найстарший чорногірський плай. Років зо двісті тому ним ходив до Чорногори славнозвісний ватажко Довбуш. Довбушів плай повертає і зникає в лісі. Надто несподівано розходяться гори, раптово відкривається доступ до Чорногори і раптово щезає. Колись на кожному кроці тут легко могли чигати засідки. Напевно, вдосталь було й слідів диких звірів. Цей плай не охотив до погоні. Навіть набагато пізніше він не був приємним шляхом для комісій та прогулянок.

Натомість власне трохи вище за поворотом потоку Черленого відкривається неочікуваний краєвид. Золоті розлогі сіножаті, зелені сади, що милують око. Справжній рай гладеньких і тихих подільських пагорбів, вимріяний і начарований пастухами у цій дикій глушині. Це і є Кошерище. Високо, аж до горизонту простягаються ці ясні хвилясті поляни. Гір