Нечуй-Левицький - Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький

class="p">- Кричи на свою ма­тiр! Я й то­бi за­хур­чу отiєю хво­рос­ти­ною, ко­ли хоч. Як ви мi­ря­ли го­род, ко­ли Лав­рi­но­ва по­ло­ви­на бiльша i вздовж, i впо­пе­рек.

- Твого ро­зу­му не спи­та­ли, бо сво­го, бач, не­ма, - ска­зав скривд­же­ний Лав­рiн.

- Неправда твоя. Мот­ре, - спо­кiй­но ска­зав Кар­по, зак­лав­ши ру­ки за спи­ною.

- Бреши сам! Ось я тiльки що са­ма мi­ря­ла. Iди в во­лость, не­хай во­лость вас роз­дi­лить, а не свек­ру­ха, - ре­пе­ту­ва­ла Мот­ря.

- Одчепись од ме­не, са­та­но! Я й до­ма не бу­ла, як во­ни мi­ря­ли. Це прав­ди­ва при­че­па! - ска­за­ла Кай­да­ши­ха. - Бе­ре моє доб­ро, ще й ме­не лає.

- Iдiть мi­ряй­те на моїх очах, а як нi, то я ва­шi кiл­ки на ме­жi геть по­ви­ки­даю за тин, а та­ки сво­го до­ка­жу, - кри­ча­ла Мот­ря.

Мотря ви­бiг­ла з сi­ней i по­бiг­ла на го­род; за нею пiш­ла Кай­да­ши­ха з Ме­лаш­кою, i за жiн­ка­ми пiш­ли чо­ло­вi­ки. Мот­ря роз­пе­ре­за­лась i по­ча­ла мi­ря­ти го­род по­ясом: впо­пе­рек Лав­рi­но­ва по­ло­ви­на вий­шла бiльша на два по­яси.

- А що, чия прав­да?

- Як ти мi­ряєш? Пiд­ду­ри ко­го дур­нi­шо­го, а не ме­не, - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха, - свою по­ло­ви­ну мi­ря­ла, то на­тя­гу­ва­ла, аж по­яс лу­щав, а Лав­рi­но­ву по­ло­ви­ну мi­ря­ла, то аж по­яс брав­ся. Геть, по­га­на! Дай я са­ма пе­ре­мi­ряю з Ме­лаш­кою.

Кайдашиха пе­ре­мi­ря­ла весь го­род упо­пе­рек, - i знов обид­вi по­ло­ви­ни бу­ли од­на­ко­вi.

- А що, чия те­пер прав­да! - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха. - Ти мi­ряєш со­бi, то на­тя­гуєш, а чу­жо­му мi­ряєш, то стя­гуєш. Ти б лю­дей со­ро­ми­лась! То­бi тiльки б си­дi­ти з жи­дiв­ка­ми в крам­ни­цях та об­ду­рю­ва­ти на ар­ши­нi лю­дей.

- Це який­сь жi­но­чий са­жень ви­га­да­ла Мот­ря, що стя­гується й роз­тя­гується, як ко­му тре­ба, - ска­зав нас­мiш­ку­ва­то Лав­рiн.

- А отой рi­жок, що в бу­зи­ну ввiг­нав­ся, яким саж­нем бу­деш мi­ря­ти? Не бiйсь, ме­нi не од­да­си? - ска­за­ла Мот­ря.

- То од­ку­си йо­го зу­ба­ми! А де ж йо­го дiть, ко­ли вiн виг­нав­ся на ву­ли­цю, - ска­за­ла Ме­лаш­ка.

Мотря бу­ла сер­ди­та, що вий­шло не так, як во­на хо­тi­ла. Во­на при­че­пи­лась до Лав­рi­на за батькiвську спад­щи­ну.

- Чом же ви не роз­дi­ли­ли па­сi­ки? - ска­за­ла во­на.- Ад­же ж па­сi­ка батько­ва! Га­ра­що все за­гар­ба­ли со­бi в ру­ки! На Лав­рi­но­вiй по­ло­ви­нi в сад­ку бiльше дво­ма гру­ша­ми i од­нiєю яб­лу­нею.

- А ти вже й по­лi­чи­ла? - спи­тав Лав­рiн.

- Авжеж по­лi­чи­ла, i своїм не пос­туп­люсь. Са­док не твiй, а батькiвський, - ска­за­ла Мот­ря.

- То пе­ре­са­ди на свою по­ло­ви­ну! - крик­нув Лав­рiн.

- Який їх чорт по­ду­жає пе­ре­са­дить! Пе­ре­са­диш, то пiд­ве­ре­диш­ся, - ска­за­ла Мот­ря.

- О, пiд­ве­ре­диш­ся. Мот­ре, ко­ли Кар­по не по­мо­же, - ска­зав, смi­ючись, Лав­рiн.

- Вже хоч i пiд­ве­ред­жусь, чи нi, а та­ки сво­го. I до­ка­жу, - гук­ну­ла Мот­ря i вда­ри­ла ку­ла­ком об ку­лак, - хо­дiм лиш за­раз у во­лость, не­хай нас во­лость роз­су­дить, а не ти з свек­ру­хою. Дай­те, ли­шень, нам по­ло­ви­ну па­сi­ки, а як нi, та бе­ри, Кар­пе, со­ки­ру та й ру­бай гру­шi. Я вам сво­го не по­да­рую, - кри­ча­ла, аж си­ча­ла Мот­ря.

- Та по­ди­вись, ли­шень, на твоїй по­ло­ви­нi все ста­рi гру­шi, а на моїй - ще­пи! - ска­зав Лав­рiн.

- Мотря ка­же прав­ду: ви нам дай­те по­ло­ви­ну па­сi­ки, по­ло­ви­ну овець та сви­ней, - ска­зав Кар­по.

- Овва, який ро­зум­ний! За­бе­ри ще по­ло­ви­ну ко­тiв та со­бак! - кри­ча­ла Кай­да­ши­ха. - А батька хто лу­пив у тру­ди? Лав­рiн хоч батька не бив.

- Не бив, тiльки не слу­хав! - ска­зав спо­кiй­но Кар­по.

- А ти за­був, що я ще жи­ву на свi­тi? I я маю якесь пра­во на батько­ве доб­ро. Ти ла­ден, ма­буть, ме­не жи­вою в зем­лю за­ко­па­ти! - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха. - Ти хо­чеш з своєю Мот­рею ме­не, си­ро­ту, скрив­дить? Нi, Кар­пе, не­хай нас гро­ма­да роз­су­дить!

- Як гро­ма­да, то й гро­ма­да! Хо­дiм в во­лость, бо я своєю част­кою не пос­туп­люсь, - ска­зав Кар­по.

Карпо з Лав­рi­ном та з Кай­да­ши­хою пiш­ли в во­лость, а Мот­ря з Ме­лаш­кою зос­та­лись у дво­рi ко­ло во­лос­тi.

Волость при­су­ди­ла Лав­рi­но­вi та ма­те­рi батькiвське доб­ро, бо Кар­по вже заб­рав свою част­ку ще за жи­вот­тя батька. Як по­чу­ла це Мот­ря, то тро­хи не скру­ти­лась i на­ро­би­ла кри­ку пiд во­лос­тю.

Од то­го ча­су мiж Кай­да­шен­ка­ми й їх жiн­ка­ми не бу­ло ми­ру й ла­ду. Кар­по й Мот­ря по­сер­ди­лись з Лав­рi­ном та з Кай­да­ши­хою i пе­рес­та­ли за­хо­дить до їх у ха­ту.

- А що, Мот­ре, виг­ра­ла? Здоб­рiй тим, що то­бi во­лость при­су­ди­ла, - драж­ни­лась ста­ра Кай­да­ши­ха з Мот­рею.

- Дражнiть уже, драж­нiть, як ту со­ба­ку, - го­во­ри­ла Мот­ря i тро­хи не пла­ка­ла от злос­тi.

Обидвi сiм'ї нас­то­ро­чи­лись од­на про­ти дру­гої, як два пiв­нi, лад­нi ки­ну­тись один на дру­го­го. Тре­ба бу­ло од­нiєї iс­кор­ки, щоб схо­пи­лась по­же­жа. Та iс­кор­ка не­за­ба­ром впа­ла по­пе­рек усього на смiт­тя.

Раз уран­цi Ме­лаш­ка ви­ме­ла ха­ту й по­ло­ви­ну сi­ней, об­ме­ла ко­ло своєї призьби, зме­ла до по­ро­га та й пiш­ла в ха­ту за ря­дю­гою, щоб ви­нес­ти смiт­тя на смiт­ник. Са­ме то­дi Мот­ря ви­бiг­ла з сi­ней i вгля­дi­ла ко­ло по­ро­га смiт­тя. Смiт­тя бу­ло пiд­ме­те­не аж пiд Мот­ри­ну призьбу.

- Доки я бу­ду тер­пi­ти од тiєї iро­до­вої Ме­лаш­ки! - крик­ну­ла Мот­ря на весь двiр; во­на вхо­пи­ла дер­ка­ча та й роз­ки­да­ла смiт­тя по­пiд Лав­рi­но­вою призьбою.

Мелашка вий­шла з ха­ти з ряд­ни­ною. Ко­ли гля­не во­на, смiт­тя роз­ки­да­не геть по­пiд її призьбою й по призьбi.

- Хто це по­роз­ки­дав смiт­тя? - спи­та­ла Ме­лаш­ка в Мот­рi.

- Я роз­ки­да­ла: не ме­ти сво­го смiт­тя пiд мою призьбу, бо я те­бе ним ко­лись на­го­дую, - ска­за­ла з злiс­тю Мот­ря.

- А зась! Не дiж­деш ти ме­не смiт­тям го­ду­ва­ти. На­го­дуй сво­го Кар­па, - ска­за­ла Ме­лаш­ка i по­ча­ла змi­та­ти смiт­тя до­ку­пи до по­ро­га.

- Не ме­ти до по­ро­га, бо ме­нi тре­ба че­рез по­рiг хо­ди­ти! - ляс­ну­ла Мот­ря.

- Авжеж, ве­ли­ка па­нi. По­ка­ляєш, кня­ги­не, зо­ло­тi пiд­кiв­ки, - ска­за­ла Ме­лаш­ка.

- Не ме­ти до по­ро­га, бо вiзьму те­бе за шию, як кiш­ку, та на­тов­чу мор­дою в смiт­тя, щоб уд­ру­ге так не ро­би­ла, - ска­за­ла Мот­ря.

Мотринi сло­ва бу­ли ду­же до­кiр­ли­вi. Ме­лаш­ка спа­лах­ну­ла од со­ро­му.

- А, ти, пас­ку­до! То ти смiєш ме­нi та­ке го­во­ри­ти? Хi­ба ти моя свек­ру­ха? Ти ду­маєш, що я то­бi мов­ча­ти­му? - розк­ри­ча­ла­ся Ме­лаш­ка. - То ти ме­не вчиш, як ма­лу ди­ти­ну? Ось то­бi, ось то­бi!

I Ме­лаш­ка пiд­ки­да­ла смiт­тя дер­ка­чем на Мот­ри­ну призьбу, на сi­ни, на вiк­на, аж шиб­ки в вiк­нах дзве­нi­ли, а що бу­ло мок­ре, те поп­рис­та­ва­ло до стi­ни.

Мотря гля­ну­ла й ро­та роз­зя­ви­ла. Во­на не спо­дi­ва­лась од Ме­лаш­ки та­кої смi­ли­вос­тi й спо­чат­ку не зна­ла, що ка­за­ти.

- То це ти так! То це та, що од свек­ру­хи втi­ка­ла?

- Ти ме­нi не