Нечуй-Левицький - Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький

I

Недалеко от Бо­гус­ла­ва, ко­ло Ро­сi, в дов­го­му пок­ру­че­но­му яру роз­ки­ну­лось се­ло Се­ми­го­ри. Яр в'ється га­дю­кою мiж кру­ти­ми го­ра­ми, мiж зе­ле­ни­ми те­ра­са­ми; од яру на всi бо­ки роз­бiг­лись, не­на­че гiл­ки де­ре­ва, гли­бо­кi ру­ка­ви й по­хо­ва­лись десь да­ле­ко в гус­тих лi­сах. На днi дов­го­го яру бли­щать ряд­ка­ми ста­воч­ки в оче­ре­тах, в осо­цi, зе­ле­нi­ють ле­ва­ди. Греб­лi об­сад­же­нi сто­лiт­нi­ми вер­ба­ми. В гли­бо­ко­му яру нi­би в'ється ок­са­ми­то­вий зе­ле­ний по­яс, на кот­ро­му бли­щать нi­би вправ­ле­нi в зе­ле­ну оп­ра­ву прик­ра­си з срiб­ла. Два ряд­ки бi­лих хат по­пiд го­ра­ми бi­лi­ють, не­на­че два ряд­ки пер­лiв на зе­ле­но­му по­ясi. Ко­ло хат зе­ле­нi­ють гус­тi ста­рi сад­ки.

На ви­со­ких гри­вах гiр кру­гом яру зе­ле­нiє ста­рий лiс, як зе­ле­не мо­ре, вкри­те хви­ля­ми. Гля­неш з ви­со­кої го­ри на той лiс, i здається, нi­би на го­ри впа­ла ок­са­ми­то­ва зе­ле­на ткан­ка, гар­но поб­га­лась склад­ка­ми, по­за­па­да­ла в вузькi до­ли­ни ти­ся­ча­ми обо­рок та жму­тiв. В га­ря­чий яс­ний лiт­нiй день лiс на го­рах сяє, а в до­ли­нах чор­нiє. Над до­ли­на­ми стоїть си­зий лег­кий ту­ман. Тi до­ли­ни зда­ле­ка нi­би ди­шуть то­бi в ли­це хо­лод­ком, лi­со­вою вог­кiс­тю, ма­нять до се­бе в тiнь гус­то­го ста­ро­го лi­су.

Пiд од­нiєю го­рою, ко­ло зе­ле­ної ле­ва­ди, в гли­бо­кiй за­па­ди­нi сто­яла чи­ма­ла ха­та Омелька Кай­да­ша. Ха­та по­то­ну­ла в ста­ро­му сад­ку. Ста­рi че­реш­нi рос­ли скрiзь по дво­рi й ки­да­ли од се­бе гус­ту тiнь. Вся Кай­да­ше­ва са­ди­ба нi­би ди­ха­ла хо­лод­ком.

Одного лiтнього дня пе­ред па­ли­ко­пою Омелько Кай­даш си­дiв в по­вiт­цi на ос­ло­нi й май­ст­ру­вав. Ши­ро­кi во­ро­та з хво­рос­ту бу­ли од­чи­не­нi навс­тiж. Гус­та тiнь у во­ро­тах по­вiт­ки, при яс­но­му сон­цi, зда­ва­лась чор­ною. Нi­би на­мальова­ний на чор­но­му по­лi кар­ти­ни, си­дiв Кай­даш в бi­лiй со­роч­цi з ши­ро­ки­ми ру­ка­ва­ми. Кай­даш стру­гав вiсь. Ши­ро­кi ру­ка­ва за­ка­ча­лись до лiк­тiв; з-пiд ру­ка­вiв бу­ло вид­но здо­ро­вi за­го­рi­лi жи­ла­вi ру­ки. Ши­ро­ке ли­це бу­ло су­хор­ля­ве й блi­де, на­че ли­це в чен­ця. На су­хо­му ви­со­ко­му ло­бi на­бi­га­ли гус­тi дрiб­нi зморш­ки. Ку­че­ря­ве по­сi­че­не во­лос­ся стир­ча­ло на го­ло­вi, як пух, i бли­ща­ло си­ви­ною.

Коло по­вiт­ки на то­ку два Кай­да­ше­вi си­ни, мо­ло­дi па­руб­ки, поп­рав­ля­ли по­ди пiд стiж­ки: жни­ва кiн­ча­лись, i на­чи­на­лась во­зо­ви­ця. Стар­шо­го Кай­да­ше­во­го си­на зва­ли Кар­пом, мен­шо­го - Лав­рi­ном. Кай­да­ше­вi си­ни бу­ли мо­ло­дi па­руб­ки, обид­ва ви­со­кi, рiв­нi ста­ном, обид­ва дов­го­об­ра­зi й ру­ся­вi, з дов­ги­ми, тон­ки­ми, трош­ки гор­ба­ти­ми но­са­ми, з рум'яни­ми гу­ба­ми. Кар­по був ши­ро­кий в пле­чах, з батькiвськи­ми ка­ри­ми гост­ри­ми очи­ма, з блi­ду­ва­тим ли­цем. Тон­кi пруж­ки йо­го блi­до­го ли­ця з тон­ки­ми гу­ба­ми ма­ли в со­бi щось не­лас­ка­ве. Гост­рi тем­нi очi бу­ли нi­би сер­ди­тi.

Лаврiнове мо­ло­де дов­гас­те ли­це бу­ло рум'яне. Ве­се­лi си­нi, як не­бо, очi свi­ти­лись при­вiт­но й лас­ка­во. Тон­кi бро­ви, ру­ся­вi дрiб­нi ку­че­рi на го­ло­вi, тон­кий нiс, рум'янi гу­би - все по­ди­ха­ло мо­ло­дою па­ру­бо­чою кра­сою. Вiн був схо­жий з ви­ду на ма­тiр.

Лаврiн про­вор­но со­вав зас­ту­пом по зем­лi. Кар­по лед­ве во­ло­дав ру­ка­ми, мор­щив ло­ба, не­на­че сер­див­ся на сво­го важ­ко­го й ту­по­го зас­ту­па. Ве­се­ло­му, жар­тов­ли­во­му мен­шо­му бра­то­вi хо­тi­лось го­во­ри­ти; стар­ший зне­хо­тя ки­дав йо­му по кiлька слiв.

- Карпе! - про­мо­вив Лав­рiн. - А ко­го ти бу­деш оце сва­тать? Ад­же ж оце пе­ред Се­ме­ном те­бе батько, ма­буть, оже­­нить.

- Посватаю, ко­го тра­питься, - зне­хо­тя обiз­вав­ся Кар­по.

- Сватай, Кар­пе, Па­лаж­ку. Кра­щої од Па­лаж­ки не­ма на всi Се­ми­го­ри.

- То сва­тай, як то­бi тре­ба, - ска­зав Кар­по.

- Якби на ме­не, то я б сва­тав Па­лаж­ку, - ска­зав Лав­рiн. - В Па­лаж­ки бро­ви, як шну­роч­ки; морг­не, нi­би вог­нем сип­не. Од­на бро­ва вар­та во­ла, дру­гiй бро­вi й цi­ни не­ма. А що вже гар­на! Як на­мальова­на!

- Коли в Па­лаж­ки очi вит­рiш­ку­ва­тi, як у жа­би, стан кри­вий, як у ба­би.

- То сва­тай Хiв­рю. Хiв­ря до­лад­на, як пи­сан­ка.

- I вже до­лад­на! Хо­дить так ле­генько, на­че в сту­пi го­рох тов­че, а як го­во­рить, то но­сом свис­тить.

- То сва­тай Вiв­дю. Чим же Вiв­дя не­гар­на? Го­во­рить то­нi­сiнько, мов со­пiл­ка грає, а ти­ха, як яг­ни­ця.

- Тиха, як те­ли­ця. Я люб­лю, щоб дiв­чи­на бу­ла тро­хи брик­ли­ва, щоб ма­ла сер­це з пер­цем, - ска­зав Кар­по.

- То бе­ри Хим­ку. Ця як брик­не, то й пе­ре­ки­неш­ся, - ска­зав Лав­рiн.

- Коли в Хим­ки очi, як у со­ви, а своїм кир­па­тим но­сом во­на чує, як у не­бi млин­цi пе­чуть. А як хо­дить, то не­на­че ре­ше­том го­рох то­чить, та­кi вик­ру­та­си ви­роб­ляє…

Карпо при­ки­нув та­ке слiв­це, що батько пе­рес­тав стру­га­ти i по­чав прис­лу­ха­тись. Вiн гля­нув на си­нiв че­рез хво­рос­тя­ну стi­ну. Си­ни сто­яли без дi­ла й ба­ла­ка­ли, пос­пи­рав­шись на зас­ту­пи. Кай­даш ско­чив з ос­ло­на й ви­бiг з стру­гом у ру­цi з по­вiт­ки. Ста­рий Омелько був ду­же бо­го­мiльний, хо­див до церк­ви що­не­дi­лi не тiльки на служ­бу, а на­вiть на ве­чер­ню, го­вiв два ра­зи на рiк, гор­нув­ся до ду­хо­венст­ва, лю­бив мо­ли­тись i пос­ти­ти; вiн по­не­дiл­ку­вав i пос­тив два­над­цять п'ятниць на рiк, пе­ред де­кот­ри­ми праз­ни­ка­ми. То­го дня при­па­да­ла п'ятни­ця пе­ред па­ли­ко­пою, кот­ро­го на­род ду­же по­ва­жає. Кай­даш не їв од са­мо­го ран­ку; вiн вi­рив, що хто бу­де пос­тить у ту п'ятни­цю, той не бу­де в во­дi по­то­па­ти.

- А чо­го це ви пос­та­ва­ли, та ру­ки поз­гор­та­ли, та ще й вер­зе­те бог зна що? - за­го­мо­нiв Кай­даш до си­нiв. - Чи то мож­на в та­ку п'ятни­цю пас­ку­дить язи­ки? Ви знаєте, що хто сьогод­нi спос­тить цi­лий день, той нi­ко­ли не по­то­па­ти­ме в во­дi i не вмре наг­лою смер­тю.

- В Се­ми­го­рах не­ма де i вто­питься, бо в став­ках ста­рiй жа­бi по ко­лi­на, - ска­зав Кар­по.

- Говори, дур­ню! Не­ма де вто­питься. Як бог дасть, то i в ка­лю­жi вто­пиш­ся, - ска­зав батько.

- Хiба з корч­ми йду­чи… - сер­ди­то ска­зав Кар­по i тим на­тяк­нув батько­вi, що батько лю­бить час­то хо­дить до корч­ми.

- Ти, Кар­пе, нi­ко­ли не вдер­жиш язи­ка! Все до­пi­каєш ме­нi гiр­ки­ми сло­ва­ми…

Кайдаш плю­нув i знов пi­шов у по­вiт­ку стру­гать вiсь. Хлоп­цi тро­хи по­мов­ча­ли, але пе­ре­го­дя знов по­ча­ли ба­ла­ка­ти спер­шу ти­хо, а да­лi все го­лос­нi­ше, а по­тiм зов­сiм го­лос­но.

- Карпе! - ти­хо по­чав Лав­рiн, ду­же охо­чий до гар­них дiв­чат. - Ска­жи-бо, ко­го ти бу­деш сва­тать?

- Ат! Од­че­пись од ме­не, - ти­хо про­мо­вив Кар­по.

- Сватай Оле­ну Го­лов­кiв­ну. Оле­на круг­ла, як ци­булька, пов­но­ви­да, як пов­ний мi­сяць; в неї що­ки, мов яб­лу­ка, зу­би, як бi­ла рi­па, ко­са, як пра­ник, са­ма дiв­ка здо­ро­ва, як тур: як iде, то пiд нею аж зем­ля сту­го­нить.

- Гарна… мор­дою хоч па­цю­ки бий; са­ма товс­та, як бод­ня, а шия, хоч обiд­дя гни.

- Ну, то сва­тай Одар­ку Хо­да­кiв­ну: ця то­ненька, як оче­ре­ти­на, гнуч­ка ста­ном, як то­по­ля; лич­ко ма­леньке й то­неньке, мов шов­ко­ва нит­ка; гу­би