Нечуй-Левицький - Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький

шиї, аж шмат­ки гли­ни од­ко­лу­пи­лись i по­си­па­лись до­до­лу.

- Омельку! Чи ти зду­рiв, чи ти з глуз­ду з'їхав? - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха.

- Еге, зду­рiв! Хi­ба ти не ба­чиш, - он чор­ти вис­ка­ку­ють iз дiр­ки.

- Свят, свят, свят! Пе­рех­рес­ти­ся! Де тi чор­ти взя­ли­ся! - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха. - Нап'ється в шин­ку та тiльки ду­рiє.

Кайдаш обер­нув­ся од ко­ми­на, ко­ли гля­не пiд стiл, пiд сто­лом ле­жить здо­ро­вий, як ка­бан, та куд­ла­тий чорт, з страш­ною чор­ною мор­дою, з ро­га­ми, з ро­том до вух, з бi­ли­ми здо­ро­ви­ми зу­ба­ми. Кай­даш зля­кав­ся i сiв на ла­вi. Вiн зир­нув на пiл, на ла­вi й на по­лу си­дi­ли ряд­ком здо­ро­вi чор­ти i кла­ца­ли до йо­го зу­ба­ми, не­на­че вов­ки. Кож­ний дер­жав по жа­ри­нi в ро­тi: жар свi­тив­ся в їх зу­бах, зу­ба­тi па­ще­ки чер­во­нi­ли. Один чорт по­ка­зав йо­му на со­ки­ру пiд ла­вою й ше­по­тiв: "Вiзьми со­ки­ру та за­ру­бай­ся!" Дру­гий по­ка­зу­вав на на­ли­гач пiд по­лом i ше­по­тiв: "Пi­ди в клу­ню та по­вiс­ся!" Тре­тiй пiд­ка­зу­вав: "Пi­ди до став­ка та вто­пись!"

- Жiнко! Чи ти пак не ба­чиш, скiльки чор­тiв си­дить на ла­вi? - го­во­рив Кай­даш, а сам тру­сив­ся, аж зу­ба­ми цо­ко­тiв.

- Господи ми­ло­серд­ний! Тiльки нас ля­каєш, - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха.

Мелашка сто­яла ко­ло пе­чi нi жи­ва нi мерт­ва. Лав­рiн схо­пив­ся з пос­те­лi.

- Виведiть ме­не над­вiр! Вже чор­тiв пов­на ха­та, а мiж ни­ми здо­ро­вi му­хи лi­та­ють та чор­нi кру­ки шу­га­ють, - ска­зав Кай­даш.

Лаврiн взяв батька за ру­ку й ви­вiв у двiр. Ме­лаш­ка зля­ка­лась i ви­бiг­ла слiд­ком за ни­ми. В Кай­да­ши­хи тру­си­лись но­ги од пе­ре­ля­ку. Во­на дiс­та­ла свя­че­ної во­ди, пок­ро­пи­ла ха­ту, зас­вi­ти­ла страс­ну свiч­ку пе­ред об­ра­за­ми.

Кайдаш про­вiт­рив­ся над­во­рi. Лав­рiн увiв йо­го в ха­ту. Стра­хiт­тя десь зник­ло.

- Треба ме­нi вис­по­вi­да­тись, - ска­зав Кай­даш, - це, ма­буть, смерть моя нас­ту­пає.

Кайдашиха й Лав­рiн на­си­лу вмо­ви­ли йо­го ляг­ти на пос­тiль. Тiльки що вiн ви­лiз на пiл i хо­тiв ляг­ти, йо­му зда­лось, що на пос­те­лi ла­зять здо­ро­вi ра­ки та чор­нi па­ву­ки. Пруд­кi па­ву­ки, та­кi зав­бiльшки, як гу­се­ня­та, ки­ну­лись до йо­го, як со­ба­ки. Вiн пiд­вiв­ся й по­чав обт­рi­пу­ва­ти оде­жу. - I де та не­чисть наб­ра­ла­ся на по­лу! - крик­нув Кай­даш, обт­ру­шу­ючи со­роч­ку. - Лав­рi­не! Вiзьми вi­ни­ка та поз­мi­тай оту по­гань.

Лаврiн взяв вi­ни­ка i нi­би щось змi­тав з пос­те­лi. То­дi Кай­даш лiг на пос­тiль i зас­нув.

На дру­гий день Кай­даш пi­шов до свя­ще­ни­ка, вис­по­вi­дав­ся, але все те нi­чо­го не по­мог­ло. До йо­го вна­див­ся хер­сонський чу­мак, при­хо­див до йо­го вно­чi та все не­на­че во­див йо­го десь по пу­щах та по нет­рях.

Через тиж­день той чу­мак за­вiв Кай­да­ша знов на греб­лю, а вран­цi йо­го знай­шли в во­дi на по­то­ках ко­ло са­мої зас­та­ви. Мi­рош­ник прий­шов пiд­ня­ти зас­та­ву i вгля­дiв у во­дi не­жи­во­го чо­ло­вi­ка. В мли­нi мо­ло­ли се­ми­горськi лю­ди i впiз­на­ли Кай­да­ша.

Волость прис­та­ви­ла до втоп­ле­ни­ка сто­ро­жу. Три днi ле­жав пiд вер­бою Кай­даш, пок­ри­тий ста­рою сви­тою, до­ки приїхав ста­но­вий i зве­лiв си­нам узя­ти батька та по­хо­вать.

- Постив батько два­над­цять п'ятниць, щоб не вмер­ти наг­лою смер­тю та в во­дi не по­то­па­ти, а про­те вто­пив­ся. I п'ятни­цi нi­чо­го не по­мог­ли, - го­во­рив Кар­по. - Вар­то бу­ло му­чи­ти се­бе цi­лий вiк.

VIII

Поховали си­ни Кай­да­ша з ве­ли­кою чес­тю, про­си­ли свя­ще­ни­ка за­нес­ти батька в церк­ву; як хо­ва­ли, то чи­та­ли єван­ге­лiю тро­хи не ко­ло кож­ної ха­ти; пiс­ля по­хо­ро­ну спра­ви­ли ба­га­тий обiд. Кай­да­ши­ха роз­да­ла стар­цям щед­ру ми­лос­ти­ню, да­ла свя­ще­ни­ко­вi на со­ро­ко­уст.

На чет­вер­тий день пiс­ля по­хо­ро­ну Кар­по й Лав­рiн по­ча­ли дi­ли­тись батькiвськи­ми спад­ка­ми.

- А що, Лав­рi­не, - ска­зав Кар­по, - роз­дi­лим те­пер грунт по­по­ло­ви­нi, а то батько од­рi­зав ме­нi го­ро­ду, не­на­че вкрав.

- То й роз­дi­ли­мо, - ска­зав Лав­рiн. - Чи пi­де­мо в во­лость, чи обiй­де­мось i без во­лос­тi?

- А на­що нам зда­ла­ся та во­лость! Од­мi­ри­мо по­по­ло­ви­нi го­род та по­по­ло­ви­нi са­док, та й го­дi, - ска­зав Кар­по. - Хi­ба та­ки са­мi со­бi не да­мо ра­ди?

- Про ме­не, мi­ряй­мо го­род i са­мi, - ска­зав Лав­рiн. Кар­по взяв дов­гу та рiв­ну лi­щи­ну i по­чав з Лав­рi­ном мi­ря­ти го­род вздовж та впо­пе­рек. Пе­ре­мi­ряв­ши го­род, во­ни роз­дi­ли­ли йо­го вздовж по­по­ло­ви­нi й по­за­би­ва­ли на ме­жi кiл­ки.

- А що, Лав­рi­не, чи бу­де­мо го­ро­ди­ти тин, чи, мо­же, й без ти­ну обiй­деться? - ска­зав Кар­по.

- А на­вi­що той тин здав­ся? Ад­же ж у нас двiр ко­ло ха­ти спiльний, хоч на йо­му й стоїть i твоя i моя по­вiт­ка та за­го­род­ка, - ска­зав Лав­рiн.

- Про ме­не, не­хай бу­де так, - ска­зав Кар­по.

- Але не знаю, як ще на­шi жiн­ки ска­жуть, - ска­зав Лав­рiн, про ма­тiр вже й не зга­ду­ючи.

- Хiба в ме­не жi­но­чий ро­зум, щоб я жi­нок слу­хав? - ска­зав Кар­по.

Тiльки що во­ни пе­ре­мi­ря­ли го­род та са­док, з ха­ти ви­бiг­ла Мот­ря. Во­на вий­шла на го­род i оки­ну­ла йо­го оком з гор­ба вниз, а од ни­зу на горб, по­тiм вий­шли на горб i ще раз по­мi­ря­ла грунт очи­ма. Лав­рi­но­ва част­ка зда­лась їй бiльшою, ма­буть, тим, що в чу­жих ру­ках шма­ток хлi­ба все здається бiльшим. Во­на ски­ну­ла з се­бе по­яс та да­вай мi­ря­ти го­род пер­ше впо­пе­рек: на Лав­рi­но­вiй по­ло­ви­нi вий­шло бiльше на один по­яс. Пе­ре­мi­ря­ла во­на вдру­ге, - ой ли­шеч­ко! Лав­рi­но­ва част­ка бу­ла бiльше аж на два по­яси.

- Бодай вас ли­ха го­ди­на мi­ря­ла, як ви оце пе­ре­мi­ря­ли, - ска­за­ла са­ма до се­бе й за­хо­ди­лась мi­рять по­ясом грунт впо­довж: ой гвалт! Лав­рi­но­ва по­ло­ви­на ви­хо­ди­ла дов­ша на цi­лий по­яс, ще й ви­су­ну­лась рiж­ком на ву­ли­цю в бу­зи­ну.

- Потривайте ж! - крик­ну­ла Мот­ря на весь го­род. - Це, ма­буть, свек­ру­ши­ще по­ма­га­ла їм мi­рять! Це во­на при­пус­ти­ла со­бi на один по­яс вздовж та на два по­яси впо­пе­рек, ще й рi­жок у бу­зи­нi со­бi од­тяг­ла.

Мотря про­жо­гом по­бiг­ла до ха­ти, дер­жа­чи в ру­ках по­яс, та ре­пе­ту­ва­ла на весь го­род. Ко­ло при­пiч­ка сто­яла та хво­рос­ти­на, кот­рою Кар­по з Лав­рi­ном мi­ряв го­род. Мот­ря вхо­пи­ла хво­рос­ти­ну й ки­ну­лась у две­рi ку­лею, як пти­ця.

- Це ви, ма­буть, з ма­тiр'ю так мi­ря­ли го­род, бо­дай вас мi­ряв сей та той! - крик­ну­ла Мот­ря на по­ро­зi так, що две­рi з обох хат ра­зом од­чи­ни­лись i з две­рей по­вис­ка­ку­ва­ли всi: i Кар­по, й Лав­рiн, i Кай­да­ши­ха, й Ме­лаш­ка. Во­ни по­вит­рi­ща­ли очi на Мот­рю.

- Чого ви­лу­пи­ли баньки, не­на­че ме­не зро­ду не ба­чи­ли? Як це ви пе­ре­мi­ря­ли го­род? Та не­хай йо­го чор­ти спе­чуть з та­кою мi­рою! - гук­ну­ла не своїм го­ло­сом Мот­ря й бряз­ну­ла об зем­лю хво­рос­ти­ною так, що во­на аж за­хур­ча­ла.

- Хррр! - за­хур­чав нас­мiш­ку­ва­то Лав­рiн. - Чо­го це ти кри­чиш, не­на­че на батька.