Нечуй-Левицький - Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький

Кайдаш сто­яв се­ред ха­ти й го­лос­но мо­лив­ся. Всi вий­шли з ха­ти, зос­та­лись тiльки з Кай­да­шем Па­лаж­ка та Кай­да­ши­ха.

Баба Па­лаж­ка на­ли­ла в мис­ку з кух­ля во­ди, вли­ла з пляш­ки тро­хи свя­че­ної во­ди, вки­ну­ла в во­ду жа­ри­ну й шма­то­чок пе­чи­ни, взя­ла в ру­ки ве­ре­те­но, вмо­чи­ла йо­го в во­ду i черк­ну­ла шпилькою навх­рест по кри­сах мис­ки; по­тiм взя­ла нiж, вмо­чи­ла йо­го в во­ду i знов черк­ну­ла ним так са­мо по мис­цi, та все на­шiп­ту­ва­ла:

- Як пiш­ла я по­над оче­ре­та­ми та бо­ло­та­ми та зiй­шла я на ви­со­ку мо­ги­лу: ой там на мо­ги­лi, на Осiянськiй го­рi, там стоїть цер­ков­ця, буб­ли­ком замк­ну­та, ме­дя­ни­ком за­су­ну­та. Од­ку­сю я ме­дя­ни­ка, од­ку­сю я буб­ли­ка та ввiй­ду в ту цер­ков­цю. Свя­та свя­ти­ця, не­бес­на ца­ри­ця! П'ятiн­ко-ма­тiн­ко, i ти, свя­тий по­не­дi­лоч­ку, бо­жий клюш­нич­ку! Мок­ри­но, Ма­ри­но, Ага­пi­те, Али­пiє, Iва­не, Дем'яне й ти, Ми­ко­лає, Мир­ли­кий­ський чу­дот­вор­че! Пом'яни, гос­по­ди, ра­ба бо­жо­го Омелька, та тi книж­ки, що в церк­вi чи­та­ють: єрмо­лой, бер­мо­лой, сав­ги­рю i ще й тую, що те­ля­ти­ною об­ши­та. Ра­дуй­ся, Ох­рiм­ку й Пар­хiм­ку i ти, не­вiс­точ­ко, свя­та пок­рi­вонько, що в лав­рi за­му­ру­ва­лась. На­бе­ру я в че­ре­пок ху­ху, та вил­лю я на ра­ба бо­жо­го Омелька. Али­луй же йо­го. гос­по­ди, i шарп­ни йо­го по бо­ках, по реб­рах, по кiст­ках, по чрес­лах, ко­ло йо­го ско­ти­ни. Хрест на ме­нi, хрест на спи­нi, уся в хрес­тах, як овеч­ка в реп'яхах. По­ми­луй йо­го, без­кос­тий Мар­ку, су­хий Ни­ко­не, мок­рий Ми­ко­лаю! Са­ран­да­ра, ма­ран­да­ра, гас­пи­да угас, ва­си­лис­ка по­пер! Амiнь бi­жить, амiнь кри­чить, амi­ня до­га­няє!

Баба Па­лаж­ка дмух­ну­ла на во­ду три­чi навх­рест i да­ла Кай­да­ше­вi на­пи­тись. По­тiм во­на вик­ли­ка­ла Кай­да­ши­ху в сi­ни й зве­лi­ла їй уто­пить в го­рiл­цi ма­леньке цу­це­ня, на­мо­чить в тiй го­рiл­цi на три днi осе­лед­ця i да­ти ту го­рiл­ку Кай­да­ше­вi на пох­мiл­ля. Кай­да­ши­ха ви­тяг­ла з скри­нi чи­ма­лий шма­ток по­лот­на ще й ко­пу гро­шей i да­ла Па­лаж­цi за тру­да.

Кайдашиха так зро­би­ла, як їй ра­яла Па­лаж­ка. Кай­даш, нi­чо­го не зна­ючи, як на­пив­ся тiєї зна­хурської го­рiл­ки, зап­рав­ле­ної цу­це­ням та осе­лед­цем, то пив пос­пiль три днi. Кай­да­ши­ха тiльки ру­кою мах­ну­ла й пос­ла­ла йо­го до свя­ще­ни­ка. Кай­даш роз­ка­зав йо­му про своє не­щас­тя, най­няв мо­ле­бень Iсу­со­вi й ака­фiст бо­го­ро­ди­цi, хо­див го­вi­ти в Бо­гус­лавський мо­нас­тир. Вiн пе­рес­тав пи­ти на той час, i дiдьки пе­рес­та­ли йо­му при­вид­жу­ва­ти­ся.

- Це моя смерть iде за мною, ко­ли вже до ме­не при­хо­див не­бiж­чик батько, - го­во­рив Кай­даш.

- Добра смерть, ко­ли ви, та­ту, й не пе­рес­таєте пи­ти, - го­во­рив Лав­рiн.

Од то­го ча­су Лав­рiн заб­рав у свої ру­ки i во­ли, i во­зи, i все гос­по­дарст­во. Заг­на­ли дi­ти батька на пiч на од­по­чи­нок.

- Був я ко­лись Кай­даш, а те­пер пе­ре­вiв­ся на ма­ленько­го Кай­даш­ця, - го­во­рив Кай­даш за чар­кою го­рiл­ки в шин­ку.

Терпiв Кай­даш, а да­лi не ви­тер­пiв: зно­ву по­чав за­хо­ди­ти в ши­нок.

Раз бу­ла мi­сяч­на нiч. Кай­даш спав на ла­вi. Чує вiн, щось рип­ну­ло две­ри­ма, i в ха­ту ввiй­шов йо­го дав­нiй знай­омий- хер­сонський чу­мак. Кай­даш встав i по­чав ба­ла­ка­ти з чу­ма­ком. По­ба­ла­кав­ши в ха­тi, Кай­даш вий­шов на двiр i пi­шов з ним за во­ро­та. От во­ни вий­шли на ву­ли­цю i пiш­ли нi­би до шин­ку, але во­ни пе­рей­шли че­рез греб­лю, ми­ну­ли се­ло, а шин­ку все не бу­ло. Iдуть во­ни шля­хом та все ба­ла­ка­ють. Вже во­ни зiй­шли з го­ри, прий­шли до Ро­сi, пе­рей­шли Рось че­рез греб­лю, а шин­ку все-та­ки не­ма. От вже пе­ред ни­ми лiс. Мi­сяць свi­тить на по­лi, а пiд лi­сом ле­жить гус­та тiнь. Кай­даш увiй­шов у ту тiнь i за­гу­бив до­ро­гу. Ди­виться вiн - чу­ма­ка не­ма, а кру­гом йо­го товс­тi ду­би та ли­пи. Звер­ху че­рез гiл­ля про­ми­кується свiт мi­ся­ця, й по­де­ку­ди йо­го про­мiн­ня бли­щить на зем­лi, не­на­че жов­тi яс­нi хуст­ки, розс­те­ле­нi по тра­вi, або зо­ло­тi яб­лу­ка, роз­ки­да­нi по зем­лi. Кай­даш гля­нув униз, пе­ред ним рос­ла ку­па здо­ро­вих та ви­со­ких, до са­мих ко­лiн гри­бiв, з блис­ку­чи­ми, як во­гонь, верш­ка­ми. Ку­па гри­бiв за­во­ру­ши­лась, з-пiд неї вис­ко­чи­ли ма­ле­сенькi зай­чи­ки й по­ча­ли пли­га­ти один че­рез дру­го­го. Зай­чи­ки по­ча­ли смi­ятись, на­че ма­лi дi­ти, а над ни­ми пiд­няв­ся роз­кiш­ний кущ па­по­ро­тi й зац­вiв блис­ку­чи­ми iск­ра­ми. Квiт­ки си­па­лись, на­че iск­ри з пе­чi, а да­лi з ку­ща ви­рос­ла здо­ро­ва, як мис­ка, квiт­ка, вся вит­ка­на з зо­ло­та й вог­ню, з чер­во­ним жа­ром в осе­ред­ку. З квiт­ки зня­лась вог­ня­на пти­ця й пурх­ну­ла на де­ре­во. Кай­даш пiд­няв го­ло­ву в го­ру, стук­нув ло­бом об ду­ба та й… про­ки­нув­ся.

- Боже мiй! Де це я? - го­во­рив сам до се­бе Кай­даш.

Вiн сто­яв у од­нiй со­роч­цi се­ред гус­то­го лi­су. Над лi­сом мiж гiл­лям ви­сiв пов­ний мi­сяць на не­бi. Товс­тi стов­бу­ри лип та ду­бiв лед­ве мрi­ли кру­гом йо­го, а бi­лi бе­ре­зи бли­ща­ли не­на­че бi­лi вос­ко­вi свiч­ки. Кай­даш обер­нув­ся на­зад i по­ба­чив мiж де­ре­вом по­ле, об­ли­те мi­сяч­ним свi­том. Вiн вий­шов з лi­су, гля­нув на по­ле i вгля­дiв шлях. Мiс­це бу­ло зов­сiм нез­най­оме. Вiн пi­шов шля­хом з го­ри й дiй­шов до Ро­сi. Мли­но­вi ко­ле­са за­шу­мi­ли й при­тяг­ли до се­бе йо­го ува­гу. Кай­даш прий­шов до мли­на i тiльки то­дi зов­сiм опам'ятав­ся та роз­ди­вив­ся, ку­ди вiн зай­шов.

На Кай­да­ша най­шов страх. Йо­му зда­ло­ся, що йо­го во­дить не­чис­та си­ла. На йо­го спи­ну не­на­че хтось сип­нув прис­ком; во­лос­ся на го­ло­вi пiд­ня­ло­ся вго­ру. Але вiн прий­шов до мли­на, вгля­дiв лю­дей; лю­ди хо­ди­ли, роз­мов­ля­ли, но­си­ли мiш­ки на во­зи. Кай­да­ше­вi ста­ло ве­се­лi­ше. Один чо­ло­вiк поїхав во­зом че­рез греб­лю. Кай­даш пi­шов за йо­го во­зом, роз­го­во­рив­ся з ним i йшов з ним до са­мо­го се­ла.

Вже дру­гi пiв­нi прос­пi­ва­ли, як Кай­даш прий­шов до­до­му i по­бу­див усiх у ха­тi. Ме­лаш­ка зас­вi­ти­ла свiт­ло, гля­ну­ла на Кай­да­ша i зля­ка­лась: вiй був жов­тий, як вiск; йо­го очi бли­ща­ли й го­рi­ли, як свiч­ки.

- Де ти хо­диш, де ти бро­диш? - по­ча­ла гри­ма­ти на чо­ло­вi­ка Кай­да­ши­ха: во­на ду­ма­ла, що вiн пив до пiв­но­чi в шин­ку.

- Еге, хо­диш… Доб­ре ход­жу. Не сам ход­жу, а ме­не во­дить, - про­мо­вив Кай­даш че­рез си­лу, схи­лив­ши го­ло­ву на ру­ку. - За­ве­ла ме­не не­чис­та си­ла аж у бо-гус­лавський лiс.

Кайдашиха не йня­ла йо­му вi­ри: во­на все ду­ма­ла, що вiн п'яний. Кай­даш пiд­вiв очi й гля­нув на ко­мин, на шию ко­ло ко­ми­на, пiд шиєю бу­ла дiр­ка на пiч. Ди­виться Кай­даш, з тiєї дiр­ки вис­ко­чив чор­тик, та­кий зав­бiльшки, як кiт, та й знов схо­вав­ся на пiч. Кай­даш не встиг од­вес­ти очей, а з-пiд шиї вис­ко­чи­ло вже два чор­ти, по­ка­за­ли йо­му язи­ки i знов схо­ва­лись у дiр­ку. Кай­да­ша взя­ла злiсть, вiн ухо­пив ма­ко­го­на, ки­нув­ся до ко­ми­на та як трiс­не ма­ко­го­ном по