Нечуй-Левицький - Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький

се­ло. З го­ри бу­ло вид­но ши­ро­ку до­ли­ну, обс­тав­ле­ну го­ра­ми, вкри­ти­ми лi­сом; в до­ли­нi бли­ща­ла Рось.

Кайдаш пi­шов на греб­лю, не зна­ючи для чо­го. Ко­ле­са в мли­нi кру­ти­лись, во­да шу­мi­ла й роз­ли­ва­ла го­лос­ний гук по до­ли­нi. Ко­ло мли­на сто­яли во­зи, веш­та­лись лю­ди. Проз Кай­да­ша проїхав чо­ло­вiк во­зом, а да­лi про­ле­тiв пан на бас­ких ко­нях i тро­хи не за­че­пив йо­го ко­ле­сом.

Кайдаш ос­ту­пив­ся на кi­нець греб­лi i тро­хи не впав у во­ду. Вiн нап­ру­жив свої си­ли, одс­ко­чив на­бiк i опам'ятав­ся.

- Боже мiй! Де це я? Чо­го це я зай­шов на цю греб­лю? Чи ме­нi тре­ба бу­ло йти до мли­на, чи в Бiєвцi? - пи­тав сам у се­бе Кай­даш. Вiн зга­ду­вав i нi­чо­гi­сiнько не зга­дав, вер­нув­ся у Се­ми­го­ри i тiльки то­дi зга­дав, що був у церк­вi, що з ним там дi­ялось щось чуд­не.

Кайдаш уже смер­ком вер­нув­ся до ха­ти. Сiм'я вже по­ве­че­ря­ла й по­ля­га­ла спа­ти. Вiн пi­дiй­шов пiд две­рi й хо­тiв пос­ту­кать. Ко­ли гля­не - з-за уг­ла ки­ну­лась на йо­го со­ба­ка, здо­ро­ва, як го­до­ва­ний ка­бан, з кiнською го­ло­вою, з ро­га­ми i заб­ли­ща­ла страш­ни­ми очи­ма. Вiн ос­ту­пив­ся на­зад i мах­нув на неї ру­ка­ми. Гля­не вiн, аж до йо­го ла­щиться сi­рий Бар­бос.

Кайдаш увiй­шов у ха­ту. Кай­да­ши­ха зас­вi­ти­ла лам­пу, ду­ма­ла, що вiн був у шин­ку i за­раз поч­не ко­вер­зу­ва­ти. А Кай­даш сiв кi­нець сто­ла, блi­дий, як смерть, i за­ду­мав­ся.

"Боже мiй! Що це зо мною дi­ялось? - ду­мав Кай­даш. - Чи це ме­не бог ка­рає за грi­хи, чи по­ка­зує свою лас­ку за прав­ду?"

- Де це ти бро­диш? Чо­го ти став та­кий жов­тий, як вiск? - пи­та­ла в Кай­да­ша жiн­ка.

Кайдаш мах­нув ру­кою, пос­лав­ся на ла­вi i лiг спа­ти. Дру­го­го дня в не­дi­лю Кай­даш хо­див цi­лий день смут­ний та за­ду­ма­ний. В по­не­дi­лок вiн пi­шов в по­ле ко­си­ти, а нудьга да­ви­ла йо­го, як ка­мiнь. Вер­та­ючись з по­ля, Кай­даш за­ба­ла­кав­ся з людьми ко­ло шин­ку, зай­шов з ни­ми в ши­нок i ви­пив пiвк­вар­ти го­рiл­ки. Iде вiн че­рез греб­лю по­пiд вер­ба­ми, ко­ли гля­не в во­ду, з-пiд греб­лi вис­ко­чив чор­ненький хлоп­чик з ма­леньки­ми рiж­ка­ми, з здо­ро­вою го­ло­вою та й по­бiг за ним слiд­ком. Кай­даш пi­шов швид­ше, а чор­ний хлоп­чик бiг за ним та при­ка­зу­вав за кож­ним йо­го сту­пе­нем: туп, туп, туп, туп! Кай­даш обер­нув­ся й мах­нув на хлоп­ця ко­сою. Хло­пець не­на­че в зем­лю ввiй­шов. Кай­даш пi­шов че­рез мiс­ток, ко­ли ог­ля­дається, а хло­пець знов бi­жить за ним по мiст­ку та все при­ка­зує: туп, туп. Кай­даш пi­шов стеж­кою по­над став­ком, з бе­ре­га пли­га­ли цi­ли­ми сот­ня­ми ма­ленькi, як жа­би, чор­ти­ки, пiр­на­ли, знов ви­ри­на­ли й драж­ни­лись з йо­го язи­ка­ми.

Кайдаш прий­шов до­до­му. Ввiй­шов вiн у двiр, ди­виться в той ку­ток, де рос­ли гус­тi ко­люч­ки, аж там за­мiсть ко­лю­чок рос­туть ма­ленькi чор­ти­ки з рiж­ка­ми, схо­жи­ми на цвя­хи. Кай­даш мах­нув ко­сою, i йо­му зда­ло­ся, що тi чор­ти­ки по­ляг­ли по­ко­са­ми та тiльки нiж­ка­ми дри­га­ють. Вiн ви­ко­сив усi ко­люч­ки, ко­ли гля­не за двiр, аж i там, за­мiсть кро­пи­ви та ло­пу­ху, рос­туть чор­ти­ки. Кай­даш да­вай ко­си­ти кро­пи­ву. З ха­ти по­ви­хо­ди­ли си­ни й не­вiст­ки. Кар­по гук­нув до батька:

- Що ви, та­ту, ро­би­те? Чи вам дi­ла не­ма, що ви ко­си­те на ву­ли­цi кро­пи­ву?

- Еге, кро­пи­ву! Доб­ра кро­пи­ва! Хi­ба ти не ба­чиш, скiльки на­рос­ло тих чор­тiв, бий їх си­ла бо­жа! Ось я вас, прок­ля­тих, усiх ви­ко­шу!

Сини й не­вiст­ки ба­чи­ли, що батько п'яненький, i по­ча­ли над ним глу­зу­вать. Кай­да­ши­ха вий­шла з ха­ти й по­ча­ла йо­го ла­ять.

В той час з по­ля йшла че­ре­да. Кай­да­ше­вi зда­ло­ся, що на кож­нiй сви­нi си­дить вер­хом по чор­то­вi. Чор­ти во­лок­ли дов­гi хвос­ти по зем­лi, штов­ха­ли сви­ней пiд бо­ки но­га­ми й по­га­ня­ли їх ма­ко­го­на­ми та ко­чер­га­ми. Сви­нi виб­ри­ку­ва­ли, не­на­че бас­кi ко­нi, а чор­ти ге­ца­ли звер­ху та ма­ха­ли ру­ка­ми.

- Жiнко! Чи ти ба­чиш, що то їде вер­хом на сви­нях? - крик­нув Кай­даш до ж iн­ки.

- Схаменися, п'яни­це! Чи ти зду­рiв, чи ти зна­вiс­нiв! Га­ра­що вже го­рiл­ки на­пив­ся!

- Еге, зду­рiв! Чи ти ба! Чор­ти їдуть вер­хом на сви­нях! А бий вас си­ла бо­жа! Дух свя­тий при нас i при ха­тi! А он­деч­ки на пансько­му бу­гаєвi який­сь си­дить пу­за­тий, та вит­рiш­ку­ва­тий, та ро­га­тий! Та­ко­го ока­ня та пу­за­ня я й мiж па­на­ми не ба­чив. А бо­дай вас хрест по­бив! А он­деч­ки мiж вiв­ца­ми скiльки їх плу­тається.

- Та йди в ха­ту та ве­че­ряй! - крик­ну­ла на Кай­да­ша жiн­ка. - Та прот­ри, ли­шень, свої п'янi баньки!

Кайдаш увiй­шов у ха­ту. На ко­ми­нi бли­ма­ла лам­па без скла й бiльше ча­ди­ла, нiж свi­ти­ла. Гля­нув Кай­даш за стiл; на по­ку­тi си­дить чу­мак, з кот­рим вiн стрi­чав­ся в Кри­му, ще як па­руб­ком чу­ма­ку­вав з батьком. Ко­ло то­го чо­ло­вi­ка си­дить Кай­да­шiв по­кiй­ний батько i не­на­че роз­мов­ляє з тим чо­ло­вi­ком. Кай­даш при­див­ляв­ся до їх, впiз­нав чу­ма­ка й батька, сiв i со­бi кi­нець сто­ла i по­чав з ни­ми ба­ла­кать.

В ха­тi всi стри­во­жи­лись. Усiм бу­ло не до смi­ху. Кай­да­ши­ха пе­рес­та­ла вже ла­яться.

- Омельку, стань та по­мо­лись бо­гу! Що це з то­бою дiється?

- Еге, а хi­ба ти не ба­чиш, що батько прий­шов до ме­не в гос­тi та ще з хер­сонським чу­ма­ком, - го­во­рив Кай­даш.

Молодицi по­ля­ка­лись. Ме­лаш­ка по­бiг­ла до су­сi­дiв i пок­ли­ка­ла кiлька чо­ло­вi­кiв. Чо­ло­вi­ки прий­шли i по­ча­ли вго­во­рю­ва­ти Кай­да­ша, щоб вiн по­мо­лив­ся бо­гу та ля­гав спа­ти. Кай­даш став пе­ред об­ра­за­ми i по­чав го­лос­но мо­литься, як мо­ляться ма­ленькi дi­ти. Кай­да­ши­ха хрес­ти­ла но­жем вiк­на й две­рi, дiс­та­ла пля­шеч­ку свя­че­ної во­ди i да­ла Кай­да­ше­вi на­пи­тись. Мот­ря по­бiг­ла за ба­бою Па­лаж­кою. Па­лаж­ка на се­лi бу­ла зна­хур­кою. Кай­да­ши­ха на той час за­бу­ла за свою змаж­ку та ко­лот­не­чу з Па­лаж­кою.

Одчинились две­рi; з тем­них сi­ней увiй­шла в ха­ту ба­ба Па­лаж­ка по­ва­гом та ти­хо, в бi­лiй ка­тан­цi, зав'яза­на чор­ною хуст­кою. Во­на так за­го­рi­ла в жни­ва, що її вид чор­нiв, та ще про­ти бi­лої сви­ти, не­на­че був по­ма­за­ний са­жею. Ма­ленькi чор­нi очi бли­ща­ли, як жар.

"Чорна, як сам чорт, - по­ду­ма­ла Кай­да­ши­ха, - ще пе­ре­ля­кає мо­го чо­ло­вi­ка".

Баба Па­лаж­ка пе­рес­ту­пи­ла по­рiг i за­раз по­ча­ла хрес­ти­тись та на­шiп­ту­вать. Во­на всту­пи­ла в ха­ту, не­на­че пiп прий­шов з мо­лит­вою.

- Чи ти ба! На Па­лаж­чи­нiй го­ло­вi чор­тя­чi ро­ги! - ска­зав Кай­даш.

- Iду я, ра­ба бо­жа Па­лаж­ка, до ра­ба бо­жо­го Омелька все ли­хо од­га­ня­ти з йо­го жил, з йо­го жов­тої кос­тi, з йо­го чер­во­ної кро­вi, з се­ми­де­ся­ти сус­та­вiв. з йо­го си­во­го во­ло­са, з йо­го го­ло­ви, з йо­го бу­ла­ви, з йо­го очей, з йо­го пле­чей. Зiй­ди на тi бо­ло­та, на тi оче­ре­ти, де глас бо­жий не