Нечуй-Левицький - Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький

свек­ру­ха, а я то­бi не не­вiст­ка. Я од те­бе не втi­ка­ти­му i мов­чать то­бi не бу­ду. Ось то­бi на, ось то­бi на!

Деркач свис­тiв, як шу­лi­ка в по­вiт­рi, у Ме­лаш­чи­них ру­ках, а шиб­ки аж дзенька­ли. Мот­ря ки­ну­лась до Ме­лаш­ки та й по­ча­ла ви­ди­ра­ти дер­ка­ча з рук. Ме­лаш­ка бу­ла слаб­кi­ша i ви­пус­ти­ла йо­го з рук. Мот­ря за­мах­ну­лась на неї дер­ка­чем. Кар­по си­дiв у ха­тi, по­чув, що в вiк­на щось по­ро­щить. Йо­му зда­лось, що в вiк­на б'є град.

"Що це за ди­во! Не­бо яс­не, а в вiк­на по­ро­щить град", - по­ду­мав вiн.

- Гвалт! Гвалт! - зак­ри­ча­ла Ме­лаш­ка. - Яко­го ти дiдька чiп­ляєшся до ме­не, са­та­но?!

З ха­ти ви­бiг­ла Кай­да­ши­ха прос­то од пе­чi з ко­чер­гою в ру­ках. Во­на вгля­дi­ла, що Мот­ря пiд­ня­ла дер­кач уго­ру i лад­на впе­рi­щи­ти Ме­лаш­ку, i мах­ну­ла на Мот­рю ко­чер­гою. Мот­ря одс­ко­чи­ла од призьби, ко­чер­га пот­ра­пи­ла в Мот­ри­не вiк­но. Шиб­ка дзенькну­ла, а дрiб­не скло по­си­па­лось на призьбу.

З ха­ти ви­бiг Кар­по, а за ним Лав­рiн. Три мо­ло­ди­цi вче­пи­лись до ко­чер­ги та до дер­ка­ча, кри­ча­ли, тяг­лись, сi­па­ли тi при­чан­да­ли на всi бо­ки. Дер­кач ро­зiр­вав­ся. Нех­во­рощ по­си­па­лась з дер­ка­ча, не­на­че пiр'я з гус­ки. Чо­ло­вi­ки роз­бо­ро­ни­ли жi­нок i ро­зiг­на­ли їх.

- Одривай ха­ту! Не бу­ду я з ва­ми жи­ти че­рез сi­ни, хоч би ма­ла отут про­пас­ти! - ре­пе­ту­ва­ла Мот­ря. - Бе­ри, Кар­пе, со­ки­ру, та за­раз од­ри­вай ха­ту, а як ти не хо­чеш, то я са­ма вiзьму со­ки­ру та й за­ход­жусь ко­ло ха­ти.

- Чи ви по­ка­зи­лись, чи зна­вiс­нi­ли? - го­во­рив Кар­по. - Хто це роз­бив вiк­но?

- Твоя ма­ти! Це вже пiш­ло­ся на­че з Пет­ро­во­го дня! Од­на об­пас­ку­ди­ла ме­нi стi­ни, дру­га вiк­на по­би­ла. Ось то­бi за те! Ось то­бi! - крик­ну­ла Мот­ря й по­ча­ла ха­пать ру­кою з ка­лю­жi грязь i ки­да­ти на Ме­лаш­чи­ну ха­ту. Бi­ла стi­на ста­ла ря­ба, не­на­че її об­сi­ли жу­ки та гед­зi.

- Бий те­бе си­ла бо­жа! Не ки­дай, бо я то­бi го­ло­ву про­ва­лю ко­чер­гою, - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха й пог­на­лась за Мот­рею. Мот­ря втек­ла за при­чi­лок, виг­ля­да­ла з-за вуг­ла й ре­пе­ту­ва­ла та кля­ла Кай­да­ши­ху.

- Лаврiне! Од­ри­вай їх ха­ту. Про ме­не, не­хай Мот­ря йде жи­ти пiд три чор­ти або пiд греб­лю; я з нею зро­ду-вi­ку не бу­ду жить пiд од­нiєю пок­рiв­лею, - кри­ча­ла Кай­да­ши­ха.

- Карпе! Од­ри­вай ха­ту, бо я пiд­па­лю й їх, i се­бе та й на Си­бiр пi­ду, - кри­ча­ла Мот­ря.

- Лаврiне! Од­ри­вай їх ха­ту, бо я лад­на й до су­сiд виб­ра­тись. За­раз пi­ду в во­лость, та не­хай гро­ма­да зiй­деться та роз­ки­дає їх ха­ту, - кри­ча­ла Кай­да­ши­ха.

З ти­ми сло­ва­ми Кай­да­ши­ха на­ки­ну­ла сви­ту та й по­бiг­ла в во­лость по­зи­ва­ти Мот­рю та Кар­па. Во­лос­ний пок­ли­кав Кар­па на суд. Кар­по ска­зав, що вiн не ду­має од­ри­вать ха­ти, а то тiльки по­ла­ялись та по­би­лись мо­ло­ди­цi. Во­лос­ний виг­нав Кай­да­ши­ху з ха­ти. Слiд­ком за Кай­да­ши­хою при­бiг­ла в во­лость Мот­ря й по­ча­ла роз­ка­зу­ва­ти, по­чи­на­ючи од смiт­тя. Во­лос­ний слу­хав, слу­хав та й плю­нув.

- Iдiть ви со­бi iк не­чис­тiй ма­те­рi та, про ме­не, по­ви­би­вай­те й очi, не тiльки вiк­на, - ска­зав во­лос­ний та й пi­шов у кiм­на­ту, ще й две­рi при­чи­нив.

Того ж та­ки ве­чо­ра Кай­да­ши­ха по­ве­че­ря­ла з дiтьми i вже ла­го­ди­лась ля­гать спа­ти. Ко­ли чує во­на - на го­ри­щi за­кир­ка­ли в сi­да­лi ку­ри, зак­ри­ча­ли й ки­ну­лись з сi­да­ла.

- Ой, тхiр на го­ри­щi! - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- Може, зло­дю­га ла­зить, - ска­зав Лав­рiн. Кай­да­ши­ха вхо­пи­ла лам­пу i вис­ко­чи­ла в сi­ни; за нею вис­ко­чи­ли в сi­ни Лав­рiн та Ме­лаш­ка.

В сi­нях бу­ло яс­но. Хтось ла­зив на го­ри­щi з свiт­лом.

- Хто там ла­зить? - гук­нув Лав­рiн. З го­ри­ща нiх­то не об­зи­вав­ся, тiльки од­на кур­ка кир­ка­ла на все гор­ло, не­на­че її хто ду­шив. Лав­рiн вис­ко­чив на дра­би­ну й заг­ля­нув на го­ри­ще. Там сто­яла Мот­ря з кур­кою в ру­ках.

- Якого ти не­чис­то­го по­ло­хаєш на­ших ку­рей! - крик­нув Лав­рiн, сто­ячи на щаб­лi.

- Хiба ти не ба­чиш? Свою кур­ку впiй­ма­ла на ва­шо­му сi­да­лi.

- Хiба ж ми про­си­ли твою кур­ку на на­ше сi­да­ло? - гук­нув Лав­рiн. - Чи шап­ку пе­ред нею здiй­ма­ли, чи що?

- Верни, ли­шень, ме­нi яй­ця, бо моя чор­на кур­ка вже дав­но не­сеться на твоєму го­ри­щi.

Мотря ла­зи­ла по го­ри­щi та зби­ра­ла по гнiз­дах яй­ця. Спо­ло­ха­нi слi­пi ку­ри ки­да­лись по го­ри­щi, па­да­ли в сi­ни на свiт.

- Ой бо­же мiй! Це не Мот­ря, а бен­дерська чу­ма. Во­на ме­не з свi­ту зже­не! - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха. - Ще ха­ту пiд­па­лить лам­пою. По­ка­рав ме­не то­бою гос­подь, та вже й не знаю за що!

- Мабуть, за ва­шу доб­рiсть, - обiз­ва­лась Мот­ря з го­ри­ща й спус­ти­ла з го­ри­ща на ща­бель здо­ро­ву но­гу з товс­тою лит­кою.

Одна кур­ка впа­ла з го­ри­ща й по­га­си­ла свiт­ло. В сi­нях ста­ло по­но­чi. Лав­рiн сто­яв, сп'явшись на дра­би­ну. Мот­ря штовх­ну­ла йо­го п'ятою в зу­би. Вiн сплю­нув у сi­ни. Мот­ря штовх­ну­ла йо­го по но­сi дру­гою п'ятою. Га­ря­ча лит­ка по­су­ну­лась по йо­го ли­цi. Мот­ря лад­на бу­ла сiс­ти йо­му на го­ло­ву.

- Куди ти су­неш­ся на мою го­ло­ву! - крик­нув Лав­рiн i по­чав тряс­ти дра­би­ну. - Не лiзь, бо я те­бе ся­ка-та­ка ду­ше, ски­ну з дра­би­ни!

Лаврiн ско­чив у сi­ни i по­чав хи­тать дра­би­ну. Дра­би­на сту­ка­ла об стi­ну.

- Скинь її з дра­би­ни до­до­лу, не­хай со­бi го­ло­ву скру­тить, щоб зна­ла, як ла­зи­ти на на­ше го­ри­ще, - кри­ча­ла в тем­них сi­нях Кай­да­ши­ха.

Лаврiн прий­няв дра­би­ну. Мот­ря по­вис­ла на стi­нi. По­ло­ви­на Мот­рi те­лi­па­лась на стi­нi, а дру­га по­ло­ви­на вче­пи­лась у бан­ти­ну, як кiш­ка, од­нiєю ру­кою та лiк­тем дру­гої ру­ки. Мот­ря дер­жа­ла в ру­цi кур­ку й не хо­тi­ла її пус­ка­ти, а в па­зу­сi у неї бу­ли яй­ця, ду­же де­лi­кат­ний крам. Мот­ря бо­ялась на­ро­бить в па­зу­сi яєчнi, дер­жа­лась за бан­ти­ну й нi­як не мог­ла ви­дер­тись на­зад на го­ри­ще. Ниж­ча по­ло­ви­на тяг­ла її вниз.

- Ой, ли­шеч­ко, ой, упа­ду, ой-ой-ой, гвалт!.. - за­ре­пе­ту­ва­ла Мот­ря не своїм го­ло­сом.

Од гвал­ту Кар­по не вси­дiв у ха­тi й вис­ко­чив у сi­ни з свiт­лом. Лав­рiн сто­яв се­ред сi­ней з дра­би­ною. Мот­ря те­лi­па­лась на стi­нi, не­на­че па­вук на па­ву­ти­нi.

- Драбиною її пле­щи, та доб­ре! - кри­ча­ла Кай­да­ши­ха. - Не­хай не зби­рає яєць на на­шо­му го­ри­щi!

Кайдашиха ки­ну­лась до дра­би­ни й бу­ла б справ­дi по­час­ту­ва­ла ниж­чу по­ло­ви­ну Мот­рi дра­би­ною, але Кар­по вид­рав дра­би­ну в Лав­рi­на, пхнув ма­тiр так, що во­на тро­хи не пе­ре­ки­ну­лась, i пiдс­та­вив дра­би­ну пiд Мот­рю. Во­на злiз­ла до­до­лу з кур­кою в ру­ках.

- Оддай ме­нi яй­ця, зло­дiй­ко! На­що ти пок­ра­ла на­шi яй­ця? - ре­пе­ту­ва­ла Ме­лаш­ка.

- Це моя кур­ка на­нес­ла, - го­во­ри­ла Мот­ря, втi­ка­ючи в свою ха­ту.