Вейн Поль - Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль

в які погани ніколи не вірили і які не мали нічого спільного з тією піднесеною чи софістичною концепцією, яку пізнє поганство склало собі про божественне; бо мета цієї полеміки полягала менше в тому, щоб пе{)сконати супротивників, як радше усунути суперників; дати відчути, що ревнивий Бог не толеруватиме жодного поділу, на відміну од богів поганських, які себе взаємно толерували (бо всі воші були правдиві і жоден з них не усував інших); мало важило те, що нападки на богів байок були не вельми пристойні; важливим було дати почути, що не буде допускатися заспокійливе мудрування. Поганські боги негідні, ось і все; їхня негідність, безперечно, містила у собі їхню фальшивість; але що мало більше значення, аніж ця інтелектуальна точка зору, це те, що більше не хотіли нічого про них чути; вони не заслуговували того, щоб існувати. Якщо належиться, задля сумління мислителя, перевести в доктрину цю негідність, скажемо разом з Евсебієм, що поганські боги є більше фальшивими богами, аніж богами неправдивими: це демо-ini, які для обману людей примусили вважати себе богами, зокрема через своє знання майбутнього; вони зробили на людей враження достовірними оракулами.

Легше усунути якесь уявлення, як його заперечити; дуже важко заперечити якогось бога, навіть якщо це бог інших, і саме античний юдаїзм з великими труднощами цього досягав. Він радше стверджував, що чужі боги слабші, аніж бог національний, або ж що вони не цікаві; лнскяі'я або страх, але не заперечення: однак для патріота це те саме; чи існують боги інших? їхнє існування мало важить; важливим є те, що боги інших нічого не інцпують, це дерев’яні або кам'яні ідоли, що мають вуха для того, аби не чути; тих інших богів “не знають”, це боги, “які не дісталися нам при розподілі”, повторює “Вто-|ю:шконня”, а давніші книги ще відвертіші. Коли у храм Дагона був упроваджений ковчег, на другий день знайшли ідола цього Дагоиа, бога філістимлян, долілиць протягненим перед ізраїльським богом; про це |юзповідасться у книзі Самуїла і псалом XCVI так скаже: “...Господь великий і вельми достойний слави, страшний над усіма богами”. Богів інших націй воліють пізнавати лише в міжнародних пеі>еговорах; коли кажуть аморейнцеві: “Чому б не мав ти володіти тим, що твій бог Камос дав тобі у володіння?”, маємо спосіб, яким обіцяють поважати його територію. Народи легко обходяться поняттям правдивого і фальшивого, яке практикують або вважають, що практикують лише деякі інтелектуали в деякі часи.

Якщо на мить задуматися над цим, то думка про те, що правда не існує, не є більш парадоксальною чи паралізуючою як ідея наукової істини, що вічно тимчасова і вже завтра буде фальсифікована. Нас захоплює міф науки; однак не треба плутати науку та її схоластику; наука не віднаходить правд — математичних чи формалізуючих, вона виявляє невідомі факти, які можна тлумачити тисячами способів; відкрити під’ядерну частинку, вдалий технічний рецепт або молекулу ДНА, у цьому нема нічого значнішого, як відкрити інфузорії, мис* Доброї Надії, Новий Світ або анатомію якогось органу. Чи шумерську цивілізацію. Науки не є серйозніші від літератури, а оскільки в історії факти невіддільні од іитерп-інггації і можна уявити собі усі інтерпретації, які лише забажаєш, так само повинно бути в науках стислих.

МІЖ КУЛЬТУРОЮ ТА ВІРОЮ В ІСТИНУ ТРЕБА РОБИТИ ВИБІР

І Іравдою, отже, є те, що у міфи вірили довго залежно від дуже різноманітних програм — з однієї до іншої епохи. Звичайно вірять творам уявлень. Вірять у релігії, в “Мадам Боварі” під час читання, в Айнштайна, у Фюстсля де Куланжа, у троянське походження франків; проте в деяких спільнотах певні із цих творів вважають творами, що належать до фантастики. Царина уявного цим не обмежується: політика, маємо на увазі політичну практику, а не лише так звані ідеології, мають свавільну і руйнівну інерцію розроблених програм; “захована частина політичного айсберга” античного міста тривала майже стільки ж, як міф; під широкими псевдокласичними складниками, якими вкривається баналізуючий політичний раціоналізм, вона мала химерні контури, іцо належали лише їй одній. Самб щоденне життя далеке від того, щоб бути негайністю, є роздоріжжям уяв і тут діяльно вірять у расизм та чарівників. Емпіризм та експериментування є тим, що не вартує уваги. Якщо думають, що Айнштайн не мав нічого практичного, аби взяти той легендарний приклад, її законну частку повернуть уяві; він звів теоретичний хмаро-дер, який ще ие міг бути випробуваний; якщо б уява була такою, теорію проте ие треба було б настільки випробовувати; вона не була б тільки спростована.

Це не найгірше. Ці послідовні палаци мрій, які усі вважалися правдивими, мають найрізноманітніші стилі

правди: уявлення, яке складає ці стилі, не має жодної послідовності в ідеях; воно ступає навмання історичних каузальностей. Вона не змінює лише плани, але сам критерій: далека від того, щоб бути знаком, який сам по собі буде розмовний, істина є найбільш змінною із мір. Вона не є трансісторичним інваріантом, але твором кон-стнтуентної уяви. Хай люди мають різні думки по той і про другий бік Піренеїв чи про рік 1789-го, це не дуже важливо. Що набагато важливіше, — це те, що сам напрям наших різноманітних тверджень, критерії і способи отримашія справжніх ідей, одне слово, програм, змінюються без нашого відома.

Як написав щойно Гі Лардро211, “казати, що трансцендентальне історично склалося, це відразу ж твердити, що його не могла б торкатися універсальність; треба п їдати, часткова трансцендентальність. Та нема нічого таємничішого загалом, як те, що називають звичайно культурою”. Програма історичної культури, від якої залежить дана книжка, не полягала в тому, аби сказати, як прогресує думка, як розбудовувалася Франщя, яким чином суспільство жило і думало на її основі, але розмислити над становленням істини через століття, повернути голову, аби побачити слід протореної дороги; це продукт |)ефлексивності. З цього не випливає, що ця програма правдивіша від інших, і ще менше, що ця програма має більше причин себе нав’язувати і тривати так, як інші; та лишень, що тут можна вимовляти, не заперечуючи себе, ось таке речення: “Істина полягає в тому, що істина змінюється”. У цій ніцшеанській концепції історія дискурсів і практик відіграє роль трансцендентальної критики.

Конституентне уявлення? Ці слова не вказують на можливість індивідуальної психології, але означають той факт, що кожна епоха думає і діє всередині свавільних та інертних рамок (само собою зрозуміло, що в тому самому столітті ці програми можуть заперечувати себе з одного активного сектору до іншого і ці протиріччя будуть найчастіше проігноровані)212. Якщо знов опинишся в одній із цих посудин, треба мати талант, щоб звідти