Марина та Сергій Дяченко - Варан

Варан кивнув:

– Я так і думав.

Маг розсміявся:

– А ти теж розважаєшся приступним способом… ти ревнуєш. Ти кинув її й відплив до Шуу в зуби, але я насмілився розмовляти з нею за твоєї відсутності, і ти – просто жах – ревнуєш…

Варан погладив мостину. Провів пальцем по опуклій деревній прожилці.

– Від кого ти хотів утекти? – м’яко спитав Лереаларуун.

– Я хотів побачити ліс.

– Цілком можливо, побачив би – у передсмертному маренні. Тому що в тому краї, куди ти так заповзято гріб, нема нічого, крім води… На рік путі приблизно.

Варан мовчав.

Чужа людина, сидячи в нерухомому човні, подумав тоді про Нілу: через день утішиться…

Маг знов пройшовся по кімнаті. Узяв з дерев’яної полиці дещо, – воно тьмяно дзвякнуло, – кинув на коліна Варану. Це була «сіточка вартівника», важка сітка з дрібненькими кружечками металу для захисту обличчя від сонця.

Круглий балкон на верхівці вежі здавався крисами капелюха. Сіточка лоскотала обличчя і з незвички заважала, але Варан тепер принаймні не був сліпим. Щодо мага, то Лереаларуун дивився на сонце широко розплющеними очима – у Варана мороз біг поза шкірою, і він квапився відвести очі, як від людини, що копирсається ножем у власній рані.

Балюстраду, що огороджувала балкон, давно належало полагодити. Варан старався не спиратись на потріскане, випите вітрами каміння. Лереаларуун, насівши на балюстраду худючим животом, роздивлявся Кругле Ікло – голе й миршаве в міжсезоння. Над кам’яними дахами горні пливло розігріте повітря. Варан тремтів од крижаного вітру.

Ніздрі мага сіпнулись.

– Вона вдома. Вона вже знає, що ти тут. Це на краще, тому що її патронеса серйозно занепокоєна розбухлим носом і вічно червоними очима своєї компаньйонки…

– Звідки вона знає, що я…

– Бачила птаха. Вона, розумієш, кожну вільну хвилину витрачає на те, щоб витріщатися в небо…

Варан мовчав.

– У піддонні вона була горні, – сказав маг. – Їй належало залишатися… там. Вийти за тебе заміж… чудовий був шанс… для життя.

– Вона не винна, – сказав Варан крізь зуби, – що мене засадили. Що мені попалися ці проклятущі гроші… і я купив це розтрикляте… що ти їй потім подарував!

Тут, на верхівці вежі, вив вітер, і тому доводилось кричати.

– А його вже ніхто не брав, – незворушно озвався маг. – Намисто, з яким пов’язана темна історія… яке купили, а потім повернули… усі камінці згасли. Я викупив його задешево. Зняв із нитки, витримав три дні у молоці кричайки, тоді ще три дні проказував замовляння… Тепер воно дає їй коли не щастя, то хоча би – подеколи – спокій…

Він обійшов балкон по колу – раз, потім другий; штовхнув дерев’яні двері, що розчинялися всередину. Зникнув у вежі, і Варан пішов слідом за ним, мов припнутий.

– …Вона живе наверху, – продовжував маг, мов нічого й не сталось. – Тепер вона – піддонець… ти завважив переміну. Вона помітила, що ти завважив. Ти втік, а вона кинулась до мене по рятунок…

– Я не втік. – Варан одкинув сітку на потилицю.

– Я хотів би забрати її звідси, – тихо сказав маг. – Вона варта більшого… ваш світ її губить. Уже згубив.

– Неправда.

Маг не відповів. Поправив тканину, що закривала вікно. Усівся за стіл, сплів пальці:

– Бачив я ваші «карти»… Двох однакових нема. Кругле Ікло й Маленьку малюють схоже, а решту – або вигадують, або перемальовують, що інші вигадали.

– Я давно визнав, що ти порятував мене, – утомлено кивнув Варан. – Що без тебе, могутнього й дбайливого, я згнив би в морі…

Маг порився у своїй скрині. Витягнув сувій – аркуш, згорнутий у трубочку. За один такий аркуш можна купити десять намист.

Розгорнув – показав Варану перше догори ногами, потім, похопившись, перегорнув.

Намальовано було майстерно. Сіре море. У правому нижньому кутку сиділа Шуу, зображена уміло, так що мороз поза шкірою. У лівому верхньому море закінчувалось, хвилі нависали над берегом, і там на різьбленому троні сидів Імператор із золотим лицем, милостиво дивився вниз.

А між ним і Шуу були обриси островів, великі й малі. Верхні землі підкреслені були білилом. Землі піддоння виділялися зеленим і бурим. Між островами на сірій гладіні лежали ситухи, сиділи на воді кричайки, де-не-де видніли човни й колісні кораблі…

Маг мовчки розстелив карту просто на підлозі. Варан схилився над нею; у нього пересохло в роті.

Надписів на карті не було, але Варан знайшов Маленьку за знайомими обрисами. А потім знайшов Кругле Ікло. І зрозумів із жахом, наскільки великий світ, на якому його острів – точнісінько мов крапля…

Вітер піддував у щілини щільно зачинених вікон. Хиталися фіранки. Здавалось, кімната дихає.

– Як це – забрати її? – тихо спитав Варан. – Куди?

Маг сів поруч. Також схилився над картою. Поводив пальцем над далекими берегами, зітхнув:

– Твоя правда. Немає сенсу. Якби вона не була так до тебе прив’язана… І якби я був вільний. Тоді, можливо…

– Ти не вільний?! Маг осміхнувся. Піднявся, обережно згорнув карту:

– Часом ти проникливий. Часом – ну просто дитина. Я ж тобі сказав, як мене звати…

– Не розумію, – признався Варан.

– То й не треба, – маг потер кінчик засмаглого носа. Занадто довге світле волосся висіло пацьорками, закриваючи від Варана Лереаларуунові очі. – Тобі треба йти. Вона чекає і хвилюється.

Варан подивився на двері – не маленькі дерев’яні, що вели на балкон, а широкі залізні, на гвинтові сходи.

– Облиш, – маг мляво махнув рукою. – Нащо тобі ці розбірки з вартою… Піднімемось нагору, я свисну пластуна… ти ж знаєш, де вона живе… Ніла?

Маг уперше назвав її на ім’я. Голос його дивно змінився.

Варан хотів знову про щось запитати, але Лереаларуун справді свиснув – негучно, але так, що заклало вуха. І не дожидаючись Варана, пішов по східцях нагору, до люку; ззовні закричав пластун, Варанові нічого не лишилося робити, як здоганяти слідом, прикриваючи вид, ухилятись од тріпотливих крил, здиратись у сідло й молити Імператора, щоб не впасти летячи…

Пластун зірвався з вежі, притиснувши крила до Варанових щиколоток. У Варана перед очима розпливлись чорні візерунки. «А я ж не знаю, де вона живе», – устиг він подумати, перш ніх чорний птах вирівняв політ – біля самої землі.

Гвинт повиснув просто над пристанню, причальник Лиско спритно зачепив кошик кріпильною дужкою. Варан бачив, як батько гальмує лопаті, як вони складаються й кінець кінцем завмирають, як батько тяжко вибирається на причальну дошку. Великі окуляри закривали половину його обличчя. Варан затамував подих.

Батько завдав на